Тут вже майже нічого не залишилося.

А воно й далі не попускало. Мабуть, матрац, горня і ніж теж входили в той загальний рахунок, виставлений йому не знати ким, не знати навіщо. Що за кара! Залишалися стелажі, вікно, побілка. Зроблені на совість стелажі міцно трималися стіни. Якби зберіг сокиру – порубав би їх зараз на тріски. Але сокири не було, а гострий мисливський ніж лише понівечив полиці, не завдавши їм особливої шкоди. Міцні зробив, надійні. Зараз би так не зміг. Зараз він багато чого б не зміг. Ніби не речі повиносив, а себе розкидав, розгубив по частинках. Свою силу, можливості, емоції, прив’язаності, усе своє життя знищив дощенту й виніс на смітник.

Однак виходило, що виніс не все.

І він узявся за те, що було в голові, що трималося в пам’яті, що нагадувало про себе секундною млістю. Ішов тепер десь неподалік, щоб нашвидкуруч щось перехопити, байдуже що, аби голод притлумити, перебивався випадковими заробітками: гей ти, піднеси-занеси. Йому не треба було багато, йому майже нічого не було потрібно. Тільки б викреслити якийсь спогад, обірвати якусь щемливу ноту, що бриніла, заплутавшись у натягнутих струнах на рівні серця.

Він згадав той далекий день, коли усвідомив: я – це я, а навколо – світ, у який я прийшов. Той день, коли він малим тьопав битою стежкою, теплою пилюкою й дивився на мерехтливе в променях сонця листя над головою, а тоді собі під ноги, де рухалося мереживо світла й тіні. Скільки йому було тоді? Років три, мабуть. Геть цей день з голови! Геть із серця!

Жартівливе вітання, яке вони придумали з Сашком у п’ятому класі, зберегли дотепер, але досить, усе! Досить, і більше не треба, бо який це друг.

Далі. Об’єктом і предметом соціологічних досліджень є суспільство та його закономірності в їхніх конкретних виявах. Вони відтворюють соціальну дійсність у єдності необхідного та випадкового. І якого дідька все це пам’ятати, коли воно вже не знадобиться. Залишити все Оленці та колишнім колегам, трудоголікам-кар’єристам, нехай – ха-ха! – вправляються.

Геть.

Ет, який спогад… «Тату, на!» – малий тягне руки до нього. Малечою мовою це означало: бери мене, тату, на руки. «Тату, на!» Син кумедно намагався видертися вгору, чіплявся за штани, не чекав допомоги. Ні, з цим розберемося згодом. Це ще болить.

На сьогодні досить.

Обвів кімнату поглядом, зупинився на вікні. Як він раніше не помічав? Куди він дивився? Кинувся притьмом, виліз на підвіконня, потягнув на себе край фіранки – і за три сильні (звідки й сили узялися), за три відчайдушні смикання зірвав горішню віконну конструкцію, скинув жужмом додолу, зістрибнув, згріб в оберемок – поніс до смітника.

«Винос мозку!» – вдарило по очах.

«Винос мозку!»

На придорожньому рекламному щиті ще вчора цього не було. Він відразу побачив цей слоган на протилежній стороні вулиці. Рвані літери: «Винос мозку!» Реклама нічного клубу, чи якогось енергетичного напою, чи ще якоїсь гидоти. Не суттєво, чого саме. Бо ці два слова призначались особисто для нього. Винос мозку, дідько його забирай! Чогось аж дух запирає…

У прочинену кватирку дме нічний вітер. Щось дрібне прохолодне торкається чола. Дощ. Звичайна нічна мжичка. Підвестися нема сил і ворухнутися не виходить. Можна лише відчувати освіжаючу сіянку, вона летить у порожню кімнату через прочинену кватирку, вже вся щока волога. Відчуття вторгнення, проникнення на твою територію, додавання у твоє життя чогось дрібного, випадкового… І водночас суттєвого. Усього лише дощу. Приємний тихій відхід, непомітне згасання під шамотіння дощових крапель.

Заплив у темряву…

Прокинувся від лялькового вигуку: «Кєш-ша кушать».

Малий дивиться мультфільм? Малий?! Повернувся?!

Ні, це не мультфільм: у розчахнутій кватирці походжає папужка. Цікаві чорні очка, кумедний дзьоб.

– Кєша! Кушать! – вимагає примара й впурхує до кімнати.

Шукає щось на підвіконні, дуже завзято шукає. У нього жовта голова, зелене черевце, рябі крила й довгий хвіст. Дивиться риб’ячими очиськами й вимагає:

– Кушшать! Кушшать! – і без жодної паузи переходить на польську: – Кохам че! Кохам че!

Поліглот, дідько його забирай.

– Пішов, – в’яло озивається чоловік, йому ледве вдається підвести голову від матраца. – Пішов звідси. Чуєш?.. Давай звідси, давай, давай! Тут нема що їсти. Кушать – нєт! Понімаєш?

У відповідь нахабний птах перекривляє чиєсь хихотіння:

– Ші-ші-ші-ші! – сміється папужка. Йому добре даються шиплячі звуки.

Ні, ця сцена, цей діалог зовсім з іншої історії, хтось усе переплутав, запустивши у кватирку папугу. У цій кімнаті наближається фінал життєвої драми, а дрібна круглоголова пташка намагається перетворити все на комедію.

Геть! Геть звідси! Спроби впіймати знахабнілого зайду нічого не дають, той шугає під стелею, гублячи на підлогу кольорове пір’я, і нарешті сідає просто в раковину. Він хоче води.

– Звідки ти взявся на мою голову…

Може, його хтось шукає? Під вікном нікого. На лавці теж. А біля неї, згадав, є пластмасова мисочка для котів. Підводься. Йди.

Ледве дотягнув себе до дверей, ледве вишпортався надвір. Через десять хвилин папужка комічно напувався з помитого котячого посуду.

А через чверть години господар, сам собі дивуючися, ледве совав ноги до крамниці на розі. Вигнати крикливого гостя не вдалося, тільки сили втратив. Назустріч – донька двірнички, у руці пакет із хлібом, їй років десять, імені її ніколи не чув, лише бачив її з мамою зі свого вікна.

– Ти не знаєш, – зупинив він її, – тут ніхто папугу не губив? Може, хтось шукав. Нахабне таке…

– Ні, – каже дівчинка.

– А чим годують папужок?

– Дивлячись яких. Він який?

– Балакучий такий, кількома мовами говорить.

– Хвилястий?.. Амазон? Какаду? Жако?..

– Е-е-е… Як горобчик. Лише крила довші. Голова жовта, живіт зелений. І погляд зухвалий.

– Хвилястий папужка, – робить висновок дівчинка. – У нашому гастрономі є відділ, запитайте корм для хвилястих папужок, вони там на коробці намальовані. А ви з якої квартири?..

– А скільки коштує?

Останні запитання лунають одночасно.

І одночасно, навзаєм, вони називають цифри – ціну та номер квартири.

– Ого, – каже він.

– А! Перша брама! – каже вона.

– Я стільки не маю.

– Гаразд. Я занесу вам трошки корму, тільки мамі хліб віддам. Я маю двох папужок, і корм наразі є, поділюся з вами, поки ви без грошей.

Він доплентався додому, сів на матрац, спостерігав, як Кеша обстежує нову територію, покрикуючи: «Ш-ша! Ш-ша!», хвилюючися від того, що з їжею виникли якісь проблеми. Невгамовне строкате непорозуміння з верткою шийкою.

Одна колишня книжкова полиця папужці сподобалася найбільше. У двері постукали. Дитяча рука. Донька двірнички.

– Ось вам книжка. Тут усе про папужок. А це – корм.

Він сипонув жменьку з початої коробки просто на поличку.

– Це забагато, – попередила дівчинка, з подивом роззираючись. – У вас що, і тарілочки немає?

Папужка жадібно накинувся на дрібні зернятка проса та льону.

– Немає.

– То я принесу.

– Принеси, як не шкода… Але, слухай… Ти цим не захоплюйся.

– Чим?

– Ну… Цим виносом, дуже небезпечна річ. І корм, і тарілку, і книжку…

– Ну от ще, книжку! – пирхнула дівчинка. – Прочитаєте – віддасте.

Він зачинив за нею двері, погортав сторінки, прочитав розділ про облаштування місця для папужки: виявляється, папужці обов’язково мати жердинку, і ще, як запевняв автор, серед людей папужка скоріше вибере собі за господаря наймолодшого члена сім’ї. І взагалі, з цим зайдою розмовляти треба, він сміх любить, живу музику…

Згорнув книжку, поставив на поличку. Різкий рух налякав птаха – той стріпнув крилами, здійнявся вгору, зробив коло над матрацом.

– Кєша хороший! – попередив папужка, повернувшися, і заходився клювати ще завзятіше.

– Ти тут тимчасово, – господар переніс на поличку пластмасову мисочку з водою. – Второпав, голубе?