З дівчатами свято. От із ким легко й радісно. До Галки товаришка з колишньої роботи приїхала, нареготалися втрьох, немов сто років зналися. Надя навіть забула геть-чисто про те, що на неї вдома чекає. Гума безвиході не тягнула в грудях, ніяк не нагадувала про своє існування. Навіть не мусила забороняти собі: не думай, як зреагує Богдан на твою тривалу відсутність. Дві години! Дві години вона була вільною, безтурботною людиною.

Дівчата провели Надю майже до її будинку. І треба ж таке: біля кіоску на зупинці зустріли Богдана. Надя вдарилася поглядом об його потилицю, перемінилася на лиці. Вітрильник у безкрайому морі налетів на підводну скелю. Крокодиляче око блимнуло тьмяним полиском вузької зіниці.

– Ти чого тут?

– Картку купував. Рахунок поповнити. А ти що? Вже нагулялася? – тон наче нейтральний, але кутик рота кривить: бути скандалу.

– Ой! – Галчина товаришка руки до грудей приклала, очі сяють. – Я вас знаю, пане Богдане…

Той спалахнув задоволенням, артистично вклонився. Розкрили, мовляв, мою скромну особу. Так, я той самий поет, автор тих самих рядків…

– Я всі ваші ефіри дивлюся! Щоранку!

Богдана аж пересмикнуло. Усмішка зів’яла, обернулася на гримасу. Обличчя прибрало байдужого виразу, але пізно, жінки зауважили першу реакцію на почуте.

– Де ти вештаєшся цілими днями? – гримів Богдан удома. – З дурепами водишся! З ідіотками безмозкими!.. Знайде ж таке! Нормальні баби по хатах сидять, а ці хвойди по барах!

Прикро йому, бо з якимсь ведучим сплутали. Його! Поета, чиє ім’я знавцям багато що скаже. Для такого амбітного, як він, ця помилка болісна, навіть принизлива. Вирішив, що його впізнала читачка-прихильниця, а воно он як. Помилилася. Він і справді на того ведучого Богдана – як його… з «Доброго ранку!» – схожий, надто коли всміхається. Надя раніше не помічала. Та він і не всміхається до неї вже бозна-відколи.

Завтра Богдан, мабуть, вирівняє свій кепський настрій, але зараз добряче на дружині злість позганяє. А чого ж? Заслужила!

Колись це її дивувало, ображало, відштовхувало, вона намагалася виправдовуватися: по яких барах? ми не були в барах… Підхоплювала нитку звинувачень, дозволяла їй розкручуватися, дедалі глибше занурювалась у беззмістовну суперечку, загрузала в ній. Згодом навчилася ховатись у мовчання, наче в мушлю. Збагнула: та ж чоловік від неї заряджається. Мов батарейка. Саме в такий спосіб: від її сліз, від розпечених відчаєм щік і тремтливих рук, з яких вона все впускає додолу. Доведе до плачу – усе, досяг свого. Повний заряд. І потім якийсь час – дуже недовго, щоправда – ані хмаринки на його настроєвому небі. До наступної дозаправки.

«Ні», – сказала подумки по цьому відкритті, набирайся енергії де хочеш, мій соколе, провокуй когось іншого на сварку й сльози. Я не піддамся.

Легко сказати, а спробуй не піддайся, коли сиплються крики: і де тебе насправді носило, і як курви-подружки тебе прикривали.

Рятує захисне ноу-хау: руки затуляють вуха, впускають у навушники долонь дихання вільного моря. Хвилі б’ються об скелі, сичать, із темних глибин долинає одноманітний заспокійливий гул. Кипить вода біля спадистого відрога, зривається вгору срібляста піна, мов риб’яча луска. Пальці слабнуть…

– …лядство!

…Срібляста піна. Зблискує на сонці. Із прибережних гротів долинають голоси сердитих альбатросів. Надя слухає птахів, слухає вітер, слухає хвилі, аж доки западає тиша, поглинувши всі звуки довкола.

Буря минула. Цокотить годинник на стіні.

Певний час Богдан не озиватиметься, але потреба змусить: «Де моя біла сорочка?», «Ти не бачила щітки для взуття?», «Куди вже цукор подівся?» Ужитково-побутові питання спонукатимуть його бодай до такого спілкування. А тоді – черговий зрив, і руки завчено лягають на вуха: мели собі, що хочеш, я в хатці!

Хіба можна так жити? Так не по-людськи? Мали б говорити одне до другого, розмовляти, сваритися, миритися, тлумачити, виправдовуватися. Так – і виправдовуватися теж, пояснювати за потреби свої слова й учинки, бо ж нерідко люди помилково розуміють одне одного. То, може, спробувати ще раз зробити крок назустріч? Тисяча-бозна-котрий раз. Надя міркує про це на роботі, хоч обіцяла собі залишати домашні проблеми за порогом. Та де там… Не вдається. Холодний погляд – жовта пляма, чорна вертикаль – тримає її на прицілі. Онікс у золоті, розділений рискою посередині. Коли купували його, Богдан сказав:

– Ліве око крокодила.

– Чому ліве? – здивувалася Надя.

– Бо не дасть тобі забути про мене ні на хвилину, так і знай. А як не хотітимеш згадувати – тим паче. Легенда така.

Про Александра Македонського та ворожку легенда. Буцімто покликав полководець до себе знану пророчицю, щоб зазирнула вона в майбутнє, попередила, що там на нього чекає. Хитромудра віщунка – прагнучи, вочевидь, приховати недобру інформацію – сказала правителю так: поки Александр чекатиме на результат ворожби, хай у жодному разі не думає про ліве око крокодила. Про що завгодно думати можна, лише про ліве око – зась. І Македонський відмовився від віщування. Не зміг не думати про заборонене.

Галка згодом сміялася з того: мовляв, ліве око крокодила завжди при тобі, подруго! Хоч думай, хоч не думай про нього. Вважай, бо пильнує тебе повсякчас!

Так і було. Думки про Богдана, про те, чому він такий, чи зміниться колись, чи вдасться їй розв’язати заплутану задачку, спливали де завгодно й коли завгодно. У кухні, перед телевізором, у кріслі з книжкою, у трамваї, на роботі – у музеї тобто, навіть під час екскурсій.

– Олександр Мурашко застерігав від чорноти в картинах, – оповідає вона й бачить на стелі видовжену зіницю-тріщину, кам’яний погляд крокодилячого ока. Збивається з думки. Екскурсанти чекають, усі погляди – на неї. Надя струшує волоссям, відганяючи неждане видиво, веде далі. – Погляньте на цей портрет. Художник легко й точно моделює пластику обличчя й фігури, майстерно оперує тональними переходами, можливостями світлотіні…

Невтомне око пересувається за спину. Воно ніколи не стуляє повік і зараз розглядає той портрет, що й усі. Завжди поруч, частина її самої, її страхів, невіри в інакше життя.

Нерідко в розпал розмови Надя починала нервуватися, позираючи на годинник – справді, час вже додому! «Біжи вже, – казала їй Галка, – біжи, неборачко. Недремне крокодиляче око все одно спокою тобі не дасть». Або й без слів усміхалася невесело, кивала: усе розумію, мовляв, біжи, побачимось!

Завжди відверті одна з одною, вони не мали між собою заборонених тем.

– Це як що? З чим порівняти?

– Ну, бач… Важко з чимось порівняти. Як феєрверк, мабуть. Якщо дуже приблизно. Або як гучне чхання, таке, знаєш, із задоволенням, з полегкістю опісля.

– Та ну тебе. Я думаю, це вигадки. Перебільшення від екзальтованих дамочок.

– Жартуєш?

– Чого?

– Ти справді так думаєш?

– Та ну тебе. А чого ж…

– Знаєш, Надін. Не ображайся, але мені тебе шкода. Ти що, ніколи не відчувала бодай бажання?

– Чому ж… Бувало. Ну, раніше. І тепер часом… Але воно ні з ким конкретно не пов’язане, а з моїм чоловіком тим паче, розумієш?

– Навіть на початку цього не було? Тоді, коли ви щойно одружилися.

– Ні… Ну чому ж…

– Тобто так?.. Чи ні?

– Щось таке наче було… Приблизно. Але все одно не так, як у книжках чи там у фільмах, зі стогонами й вигуками. Це вже точно брехня. Це вже занадто.

– Надько, ти серйозно?

– Що?

– Ти зараз усе це серйозно кажеш? Не розігруєш мене?

– Чого б я тебе розігрувала? Тому в тебе й питаю, як у подруги: де тут брехня, а де правда? Ти ж мене не обманеш.

– Слухай, Надь, нащо ти тримаєшся того Богдана? Чому не йдеш від нього світ за очі?

– Куди я піду?

– Для початку… хоча б у кіно. Зі мною. Ти ж зовсім нікуди не ходиш, курка ти домашня. Так життя не зміниш. Як життя дізнається, що ти хочеш його змінити?.. Це твоє життя, ти його проживаєш, ти його твориш, більше ніхто. Чи ти сподіваєшся на випадок? Не розумію, чого тут чекати… Думаєш, без тебе там усе завалиться? Не бійся. Усі виживуть, усі дадуть собі раду. А я не дозволю тобі померти, так і не дізнавшися, що воно таке. Зрозуміло тобі? Ну як можна цього не знати, не відчувати, мантелепа ти нещасна! Та мене зараз на друзки рознесе від обурення! Чорти б тебе забрали!.. Вона, бач, думає, що це вигадки! Вона думає! А ти не думай, ти перевір, переконайся – вигадки воно чи ні! Один раз живемо!