Пояс флісового халата м’яко обхоплює стан. Заношені дерматинові капці холодять ступні, давно треба купити нові, теплі, м’які, та все не до того. Надя йде в кухню, черкає сірником, газ спалахує під чайником блакитною квіткою. Далі буде так. Богдан ввійде і скаже якусь гидоту замість «доброго ранку». У когось ранкова гімнастика, а в Богдана підзарядка від жінчиного роздратування. Мусить добути свіжу порцію. Йому конче треба викликати спалах емоцій, байдуже, яких, аби сильних. А найкраще, аби вона зірвалася на крик, або на брутальність, або на одне й друге. Віднедавна Богдан провокує дружину на бурхливу реакцію. Уже не дивується її грубощам, навіть чекає на них. Тоді з його обличчя на кілька хвилин спадає гримаса невдоволення, в очах розливається полегкість…

Дурепа! Вона роками не могла второпати, що йому оця вранішня словесна шарпанина потрібна, як рослині вода, як їй самій – горнятко міцної кави. Плакала, щедро підгодовуючи його своїми емоціями. А тепер вона інша, сама вирішує, чим відповісти. Її воля – кинути йому поживи чи проігнорувати запит. Тепер вона спокійна, як… крокодил. Так і є. І хвіст вона має, аякже! Виростила нарешті, навчилася бити навідліт. Що вона від того відчуває? Що відчуває… Саме зараз – радше, сум. А далі буде видно.

Шипіння води під кришкою чайника переходить на високий регістр, от-от зірветься на свист. Богданові кроки в коридорі. «Раз, два, три», – рахує Надя. Подумки оголошує, наче конферансьє: «А тепер – гидота! – І навіть злегка посміхається. – Богдане, де твоя ранкова порція помиїв? Ну ж бо, чужинцю, кажи вже свій текст, твої звички відомі мені, наче власні». І він слухняно відгукується на запрошення.

– Що це смердить? – човгає до холодильника. – Чи це від тебе?

Нахиляється, обнюхує її. Опустивши очі, Надя бачить його залисини: блазень схиляється перед королевою. Тоді випростується й виголошує, ніби констатує очевидне:

– Мужиком тхне. Згірклою спермою, учорашньою. Шльондра.

Дужий хвіст напружується й вистрілює щосили, збиваючи Богдана з ніг, викидаючи його за вікно. Злітає сполохана хмара вороння, а він уже борсається у верховітті ясена, на рівні сьомого поверху, і гілка під ним загрозливо вгинається. Жах в очах, безладне совання руками в пошуках опертя. Гілка тріщить, ламається сухо – наче постріл. І… крокодилячий хвіст розбиває це видиво на друзки. Влучний удар у кегельбані розносить складену з кеглів фігуру. Шторка опускається. На сьогодні все. До вечора. Чайник кипить.

Надя вимикає газ, заливає міцного окропу в заварник, на купку крупнолистового чорного чаю без домішок, її улюбленого.

– Мені теж, – командує чоловік. – І дві ложки цукру.

Байдужість у відповідь. У цілковитій тиші – лише годинник цокає – Надя варить у джезві каву. Думає про те, що за годину має бути в поліклініці. Два горнятка на підносі – чай і кава – пливуть в її руках до свекрушиної кімнати. Богдан супроводжує її іронічним поглядом: він не отримав належної порції емоцій. І чаю теж не отримав.

Над чорним кавовим озерцем у Надиних руках погойдується плямка пари. На мить здається, що це темний розчахнутий рот, у ньому біла піна, кипить, немов у казанку, от-от вихлюпнеться. Надя відганяє це видиво, аж головою струшує.

Лікар – сивий, з акуратними вусиками й коротко підстриженою борідкою. Рожеві пухкі руки, кругленькі окуляри. Він усіх називає Катрусями, і його самого всі називають Катрусею позаочі. Чи він знає про це?

Катруся з пацієнтками запанібрата. «Запанісестру», – подумки виправляється Надя. «Вся краса твоя чудо-ова у ме-ене на виду…» – наспівує він без слів, саму лише мелодію, наближаючись до крісла. Але Надя впізнає цю пісню, вона знає слова. От нахаба.

– Тек-тек-тек, – каже лікар за кілька секунд. – Нічого страшного, Катрусю, це алергія, банальна алергія.

– Алергія? – підводить голову Надя.

– На сперму. Можна вставати.

На вулиці Надя приходить до тями, зла на себе: трималась як дурне дівча. Ще й почала було виправдовуватися:

– Ми з чоловіком вже багато років разом, і нічого такого досі не траплялось… Яка ще алергія?

Лікар, не відриваючись від писання, позирав на неї поверх круглих скелець.

– На сперму алергія, – мов нерозумній дитині. – Не конче, кхе-кхе, вашого чоловіка.

У Наді мало не вихопилося: «Це як?» Дурна мантелепа. Богдану ще скажи, що дістала таку алергію, – у нього двох версій не виникне. Ясно, що загуляла.

– Де нині лазила? – зустрічав її з роботи, досить було затриматися бодай трошки. – Не нагулялася ще?

Краще б у неї справді хтось був.

Стосунки двох людей, чоловіка й дружини. Надя міркує про це на балконі, знімаючи висушену білизну: відчіпляє прищіпки, скидає речі в порепаний пластмасовий тазик. Ось конкретний випадок: Надя і Богдан. Що вона йому дає? Готує, пере, прибирає, спить із ним… Із кожним названим пунктом якась одежинка падає долі, така собі кісточка на рахівниці. Повне обслуговування він має, all inclusive. Духовні потреби? Про це не йдеться.

Що він їй дає? Шкарпетки одна за одною летять у купку шмаття. Нічого. Нічого? Ні-чо-го.

Що їй від нього потрібно?

Справді, від нього давно вже нічого не треба – аби не рухав.

Він довго над цим працював: тепер вона має на нього тотальну алергію. На його голос, ходу, спину, звички, одяг, запах і от на сперму – на все. На спогади, на майбутнє, на теперішнє. Умова задачки зрозуміла? Авжеж. Який із цього висновок? Яке буде рішення?..

– Надю! – гукає Тамара Федорівна. – Укол! Шоста година.

Коли в Тамари Федорівни стався інсульт, Богдан злякався, що залишиться сам-на-сам із бідою. Але скоро второпав: та ж навпаки! Отепер Надя буде надійно припнута до хати, бо хто-хто, а вона так не вчинить, не покине стару безпорадну жінку. І пустився берега. Штрикав іще дошкульніше. Навіть згадав і заходився закидати Наді за її перше кохання, насміхався. Це вже було занадто. Вона сама колись усе йому розповіла, з подробицями, як просив, – було з чого знущатися.

Кінчик ампули з хрустом відламується, сховавшись у жмутику вати. Голка поволі входить у скляне горлечко, набирає в шприц прозорої рідини. Надя робить усе автоматично, звичними рухами, навіть щось каже до Тамари Федорівни: «Поверніться, сьогодні в праву зробимо, на лівій суцільні синці…» А сама думає: хтось не зрозуміє проблеми – сварливий чоловік. Або сварлива жінка. Лише посвячені знають, як це нестерпно.

Галка розуміє, але реагує надто прямолінійно.

– Ти не здатна на вчинок! – закидає категорично. – Твоя проблема – невчинок! Ти нещасна! Усвідомлюєш це? Життя оминає тебе, ти лежачий камінь на його шляху. Чуєш? Твоя нездатність на вчинок, на дію робить тебе нещасною. Іди від нього!

– Куди? Просте запитання: куди?

– Та хоч до мене, – каже Галка. – Серйозно. Спочатку до мене, а далі буде видно.

Надя хитає головою: ні. Яке там до Галки! Куди? В її однокімнатну?

– Що ж робити? – запитує.

– Я б домовилася з ним, прагматично й цинічно, – каже Галка. – А як ні, то вбила би… Мій колись вхопився за кухонний ніж – і як рубане об стіл. А я теж за ніж – і до нього. Бачила б ти цей переляк! Вони хоробрі, коли поруч полохлива курка.

Надя йде додому, обминаючи калюжі, затулившись парасолькою від косих смуг сірого дощу. Давай так, каже собі й навіть губами ворушить (набула дивної звички розмовляти з собою). Якби від тебе залежало, що ти робила би задля власного задоволення? Роботу поміняла би? Ні, роботи не міняла б, я люблю свій музей, – відказує та, інша, яка має вибір. Тоді що? Тоді… вирощувала б орхідеї у вазонах. Богдан їх не любить, вони займають місце на підвіконні, не дають курити у вікні. Одна орхідея колись була, заважала Богданові… Гаразд, що ще? Узяла б собаку з притулку. Місцева газета мало не в кожному номері публікує знімки нічийних зайд, на передостанній шпальті. Але чоловік не любить ані собак, ані котів. Далі. Зробила би перестановку в квартирі, бо всі меблі незрушно стоять на раз і назавжди визначених місцях: забагато зайвого, замало простору. Так, добре. Далі. Готувала б салати, щодня їла б домашній сир. Однак мушу купувати м’ясо, насамперед м’ясо, неодмінно м’ясо, обіду без котлет чи відбивних чоловік не потерпить, усяку зеленину-городину вважає необов’язковими додатками до основної страви. А сир домашній – то для старих людей їжа. Отже, – каже вільна Надя до Наді невільної, – ти проживаєш чуже життя. Без квітів, без собаки, у незручній обстановці, серед зайвих речей, із немилою їжею. У тебе в твоєму домі що є твого? Навіть студентський фотоальбом і дитячі книжки – у мами на антресолях. Ти заплющуєш очі й затуляєш вуха, бо твій чоловік, наче в тій пісні, як не лає, то бурчить. Аби ж лише бубонів – було б не так спустошливо, як від його потреби принижувати словами.