— Усе гаразд. Мені на це начхати. Я просто радий, що ти живий. Тільки це важливо. Я думав, ти загинув. Не хотів вірити, але це було єдиним логічним поясненням — я знав, що ти дійшов би до печери, якби зміг.

— Якби не Ван, я б справді помер.

— Але чому вона опинилася у Женеві? Чому ризикувала життям заради цього амулета… половинки амулета?

— Я й сам не знаю. За її словами, вона тільки нещодавно довідалася, що в мене є його половинка. Було не так уже й важко вирахувати, що я був у Женеві і співпрацював з Меркурією. Спочатку Ван боялася, що амулет дістанеться Меркурії, та коли Несбіт повідомив про твою смерть, її значно більше турбувало те, що він потрапить у руки Ловців.

— Чому? Що такого він робить?

— Нічого він не робить. Це тільки половинка амулета. Але цілісні амулети зцілюють і оберігають. Ван з величезними труднощами здобула цю половинку, і думаю, вона має намір дістати й другу, а разом вони, можливо, знову запрацюють.

— І ти справді більше нічого про нього не знаєш?

— Ні. Це просто була одна з тих речей, які належали моїй матері. Я більше ціную листи, — ми сидимо разом на ліжку, а Габріель трохи відсовується і тулиться до стіни. — Ван може його взяти. Мене більше це все не цікавить.

— Це все?

— Ці всі штучки. Ці речі. Амулети, ножі й таке інше.

— А я й не знав, що ти взагалі цим цікавився.

Він відхиляє назад голову, не відводячи від мене очей.

— Так добре тебе бачити, Натане. Я радий, що ти живий. Дуже радий, — він має виснажений вигляд: його шкіра посіріла, а під очима темні кола. Каже: — Хто б міг подумати, що ми опинимося тут? Живі. Сидітимемо в розкішному будинку. Питимемо шампанське.

Але його коментарі стосовно «всіх цих штучок» і «речей» примушують мене замислитися про те, чи варто було мені так прагнути здобути той Феїрборн? Думав, що здобувши його, зможу довести батькові, що не збираюся його вбивати. А може, мені для цього й не потрібен ніякий Феїрборн?

— Про що ти думаєш?

— Про різні речі. Про Феїрборн. Про батька.

— Який він із себе?

— Мій батько? Навіть не знаю. Бо я ж таки дійсно його не знаю. Він набагато ошатніший, ніж я очікував, тобто, пристойніший. Носить костюм. Дивлячись на нього, ніколи не скажеш, що він убив сотні людей.

— Я питав, який він із себе, а не як він одягається.

— То що ти хочеш, щоб я тобі сказав? Що він надзвичайний? Могутній? Ну, чесно кажучи, так воно й є. Але є ще такі речі, яких я від нього сподівався. Скажімо, він зумів зупинити час… сніжинки просто зависли в повітрі й не падали, а він собі й далі розмовляв, немовби нічого й не трапилося. Я мав у собі Ловецьку кулю. Він її просто вирізав і забрав геть. А тоді дав мені три дари: перстень, кулю з мого тіла й моє життя, — показую перстень Габріелю. — Потім він розрізав собі долоню і дав мені напитися своєї крові. Думаю, що він весь час, поки я жив, планував мені вручити три дари. Він чекав, поки я повернуся до Меркурії, знав, що я туди вирушу. І він це все зробив, зупинив для мене час, порятував мені життя, вручивши три дари, а тоді… тоді щез! Він знову мене залишив! Залишив на поталу Меркурії й тій долині, що аж кишіла від Ловців.

Габріель нічого не каже.

— Я завжди думав, що при зустрічі поясню йому, переконаю його, що ніколи його не вбиватиму. І я намагався це зробити, але він немовби мене й не чув. Він міг би мене вбити, але натомість урятував мені життя. Це була найдивовижніша і найнеймовірніша річ, але з іншого боку… все ніби зовсім не так.

— Маркус — твій батько, але він також вірить у ту візію… у те, що ти його вб’єш.

— Він сказав: «Я не дуже вірю у візії. Але я обережна людина», щось таке. У принципі, він мені не довіряє. Не повірив у те, що я загубив Феїрборн. Тому всі ці штучки мають-таки значення, Габріелю, бо я не зміг передати йому ножа, і він мене знову покинув. І найдурніше те, що я його за це ненавиджу. Не за те, що він убивав людей, не за те, що пожирав їхні серця, а за те, що покинув мене, коли я був дитиною, а тепер знову мене залишив.

— Це зовсім не ненависть. Ти просто сердишся на нього, — Габріель ледь усміхається. — А це принаймні означає, що ти не надаєш йому якихось особливих преференцій, адже ти майже весь час сердитий майже на всіх людей.

Я лаюся на нього, а тоді кажу:

— Я радий, Габріелю, що ти живий. Маю тепер на кого сердитися.

Голова у мене й далі йде обертом, я мало не втрачаю притомність. Кажу:

— Мушу спати. І ти теж.

Я, фактично, не сплю, але залишаюся з Габріелем якомога довше, хоч і не так уже й довго, бо вже майже стемніло, а я не годен бути вночі в будинку. Мушу вийти назовні.

Оглядаю подвір’я. Воно просторе, заросле деревами, веде до озера й оточене зусібіч височезним муром і колючим дротом. Але озеро неможливо оточити муром, там є вузенький кам’янистий пляж і невеличкий дерев’яний причал, але без човнів. Видніються лише силуети гір навпроти. Теплавий вітерець розганяє хмари, і в проміжку виринає місяць. Прекрасна нагода поплавати.

Вода прохолодна. Спокійна. Відбиток місяця ніби заполонив собою всю поверхню води. Я запливаю доволі далеко й лягаю на спину, споглядаючи небо.

І раптом відчуваю, як щось торкнулося моєї ноги, і тваринячий адреналін миттєво збуджується, пронизуючи все моє тіло. Але без паніки, без паніки. Наказую собі заспокоїтися, починаю дихати повільніше й переконую сам себе, що це була просто якась риба або інше водяне створіння. Продовжую рівно дихати, і адреналін розчиняється, зникає, немовби його й не було.

Місяць так само яскраво освітлює поверхню озера, а мені стає цікаво, чи міг би я знову спричинити викид адреналіну. Уявляю всілякі можливі небезпеки, що очікують мене у воді, монстрів, які залягли десь у глибинах, ховаються в мороці, а тоді підпливають до мене, — скажімо, довжелезний товстий вугор, який може проковтнути мене цілком. Занурююся під воду й розглядаю підводне царство, відчуваю, як там холодно й темно, а тоді уявляю, як до мене наближається вугор…

Нічого не відбувається. Звичайно, жоден вугор до мене не підпливає, але й викиду адреналіну я теж не відчуваю. Виринаю на поверхню й роззираюся, майже плекаючи надію на появу якогось чудовиська, але воно не з’являється, і за якусь хвилину я починаю неквапливо плисти до берега.

Габріель сидить на травичці біля води і спостерігає за мною. Я вдягаюся й сідаю поруч із ним.

Він каже:

— Я спатиму тут разом із тобою.

Назбирую трохи хмизу, розпалюю вогнище й сідаю біля нього, підгодовуючи полум’я гілочками і прутиками, аж поки вони закінчуються, тоді йду назбирати нових. Мені цікаво, чи запитає Габріель, чому мені не спиться, але він нічого не каже. Він засинає якраз перед світанком. І аж тоді відчуваю, що можу нарешті склепити очі. Я ніколи не обертався у звіра серед білого дня, хіба якби була загроза нападу Ловців, але не думаю, що це станеться. А от уночі… хто його зна?..

Ми обоє прокидаємося через кілька годин, і Габріель уже має набагато кращий вигляд: на щоках з’явився рум’янець, а на вустах — посмішка.

Мушу поговорити з ним про Анналізу, але волів би зробити це трохи пізніше.

— Ти виспався? — цікавиться він.

— Так само, як і ти. Достатньо.

— Добре, — він встає й потягується. — Варто було б трохи поснідати. Якоїсь кави з круасанами, булочками і яєчками… Хочеться яєчні.

Цілий день ми з Габріелем щось їмо. Ми обидвоє худі як дошки, принаймні такими ми були на початку цього дня. Пообіді ми плаваємо, а тоді обсихаємо, лежачи на сонечку. Це ще один день яскраво-синього неба й немилосердної, нестерпної спеки.

Габріель каже:

— Ми вже обговорили багато речей, крім тієї теми, де наші думки розходяться.

— Бо я не хочу сперечатися з тобою, особливо тепер, коли ми щойно зустрілися знову.

Та я знаю, що нам треба поговорити про Анналізу. Я мушу її врятувати, хоч це звучить безглуздо, пафосно і сміховинно, проте я мушу це зробити. Не можу залишити її Меркуріїною бранкою. Я кажу: