Несбіт сьорбає зі своєї фляжки й дивиться на мене, потім переводить погляд униз на Кірена. Коли наші погляди знову пересікаються, він каже:

— Ну, шо ж, малий, я так собі гадаю, шо твій Дар подібний на татів, га?

Не відповідаю.

Несбіт затуляє рукою рота, підходить ближче до Кірена й розглядає його.

— Ти спочатку зкрутив йому шию? Чи це вже сталося після того, як ти роздер йому горлянку?

— Заткайся!

— Кавалки його шлунку розкидані, типу, скрізь по землі, тому, припускаю, у тебе були величезні кігті, щелепи і…

— Заткайся!

— Я просто подумав, шо тобі допоможе, знаєш… поговорити про це.

— Ти помилився.

— Вип’єш? — простягає мені фляжку. — Щоб позбутися присмаку.

Лаюся у відповідь.

— З практичної точки зору, вбивство їх обидвох було єдиним розсудливим рішенням.

— Я сказав тобі заткатися. Нам треба звідси йти.

— Ага, і швидко. Тільки без паніки.

— Я не панікую.

Хоч мені аж свербить забратися звідси.

— Ці двоє нікому не могли сказати, шо з ними сталося, бо інакше всі ці гори вже б кишіли від Ловців.

— А чому ти думаєш, що вони ще не кишать від Ловців?

Він шкіриться.

— Бо ми ше й досі живі. І, мушу зізнатися, друзяко, я пройшов чималеньку відстань, перш ніж вирішив повернутися, — він знову відсьорбує з фляжки. — Не думаю, шо в діапазоні кількох миль тут є хтось, окрім нас із тобою і цих двох мертвяків… І вони були без зброї. А Ловці зазвичай озброєні, холєра, до зубів. Це хлопці з котеджу, так? Габріель розповідав нам про це місце, і я його перевірив три дні тому з безпечної відстані, з доволі значної відстані. Якшо точніше, то з другого боку долини, в бінокль. А ти останнім часом бував у котеджі?

— Два дні тому.

— Вони знайшли твої сліди. Знаєш, коли я тебе вперше зустрів, то думав, шо ти залишив по собі слід тому, шо занедужав, а не тому, шо не знаєш, як їх ховати.

Знову лаюся у відповідь. Я був не надто обережний, бо збирався йти звідси. Чи, може, я робив це навмисне? Сподіваючись, що Кірен знайде мій слід? Я вже й сам у цьому сумніваюся.

Несбіт не вгаває.

— Думаю, вони просто пішли прогулятися. Вони ніколи б не подумали, шо ти впореш таку фігню й повернешся до котеджу. Ходили собі, збираючи ягоди абошо, коли раптом побачили твої сліди… не мої, це точно, бо я їх ніколи не залишаю, я не такий дурний, щоб занадто близько підходити до котеджу… тоді сіли тобі на хвіст. Їм варто було б вернутися по зброю, але вони не хотіли ризикувати й загубити тебе. Нам пощастило, ага, та їх скоро почнуть розшукувати. Мусимо забратися звідси. А їх залишимо так, як є. Не надто приємне видовище, якщо їх виявлять фейни, та, думаю, Ловці встигнуть першими все прибрати.

— Ходімо звідси.

Закидую рюкзак на плече.

Тіло Кірена лежить біля моїх ніг. Його праве око не до кінця заплющене; лівий бік обличчя перетворився на криваве місиво, яке пообсідали малесенькі мушки. Несбіт нишпорить у Кіреновому одязі, забирає ніж, ліхтарик, гроші, але викидає геть мобілку. Тоді кладе здобич у наплічник, закидає його на спину і йде геть.

Я також іду, але не втримуюся і озираюся востаннє. Ще більше мушок зібралося на Кіреновому обличчі, здалеку здається, ніби він має на оці чорну пов’язку. У нього майже немає шиї, з-під потилиці стирчать білі кості хребта, але груди залишилися неторканими. Я не зжер його серце, це точно, але шлунок його роздертий, а кишки вивалилися червоно-фіолетовим місивом. Хотів би я знати, яка звірюка здатна виробляти таке з людиною?

Розділ другий

Дари

Ван Дал

Ми крокуємо швидко. Несбіту, мабуть, перевалило десь за тридцять. Він у добрій формі й непоганий боєць, але я мушу заради нього сповільнювати крок і зупинятися, коли він хоче перепочити. Я міг би пробігти цілий день, цілу ніч і ще один день, хоч майже не спав. Навіть можу дрімати під час бігу.

Несбіт не каже, куди ми прямуємо, та коли вже гори й ліс залишаються позаду, ми йдемо стежиною поміж полів у напрямку села в долині. Бачу залізницю й запитую, чи ми поїдемо поїздом. Він перепитує:

— Громадським транспортом? Ми? Ні, друзяко, нам треба знайти якусь машину.

— Якусь машину чи твою машину?

Він не відповідає, та мало не підстрибує від захвату, помітивши іскристо-сірий седан. Пояснює мені:

— Люблю я новенькі «Ауді». А ці ключі… — він гойдає переді мною брелком із ключами, шкірячи зуби й відходячи назад, — …ці електросенсорні ключі набагато простіші від тих старих.

Він наближається до дверцят водія й тисне на брелок. Двері відчиняються. Ми сідаємо в авто, Несбіт потирає руки.

— Шкіряні сидіння, кондиціонер, круїз-контроль. Розкішно.

— Але ж воно не твоє.

Несбіт регоче.

— Власність — це вже крадіжка. Хіба не так кажуть фейни?

— Не чув такого.

Беру в руки брелок. В автах я не дуже розбираюся, та все ж бачу, що це ключі до «БМВ», а не до «Ауді».

— Ван зачарувала брелок, і він тепер відкриває будь-яку найближчу тачку. — Несбіт виїжджає зі стоянки, тоді починає гнати на шаленій швидкості, аж вищать колеса. Я міцно припинаю себе ременем безпеки. — Ми будемо біля будинку за пару годин. Розкішне місце.

Ван Далин будинок?

— Не зовсім. Там багато порожніх будинків, і було б гріх не скористатися ними. Ми максимально ефективно утилізуємо недовикористані ресурси, як от ці тачки, що стоять скрізь без діла.

— Думаю, ти ніколи не просиш дозволу на утилізацію.

Несбіт шкіриться.

— Ти вгадав, друзяко. Хоч, якби про це попросила Ван, люди радо б погодилися. У неї є для цього зілля. Та в неї майже на всі випадки життя є зілля.

Несбіт мав рацію. Це розкішний будинок — модерний, просторий, наче притулок хрещеного батька якоїсь наркомафії. Довкола нього — триметровий мур з масивною металевою брамою, яка могла б, напевно, витримати ракетну атаку і якою, мабуть, керує за допомогою електронних засобів та особа, що стежить за всім через камери, встановлені на стовпах біля воріт. Ван, вочевидь, зуміла якось обійти цю систему безпеки. Не розумію, як зілля може розладнати електроніку, але здогадуюся, що відьма скористалася тими ж засобами, що й для відкривання автомобілів.

Ми вийшли з «Ауді» й решту відстані до будинку долали пішки.

— Машину знайдуть. Там трохи бракує бензину, а решта все, як було.

— А що, тебе це дійсно турбує? — дивуюсь я.

— Бачиш, деякі з цих авт обладнані системами стеження. Моя порада: вживай їх і лишай.

Ми зупинилися біля брами під камерами й чекаємо. Несбіт натискає на зумер і говорить у мікрофон:

— Гей! Це я. А то Натан. Знаєш, я думав, що він помер? Ну, а виявляється… — Несбіт знизує плечима, — … що ні.

Я люто на нього зиркаю.

— У принципі, він добрий хлопець, — Несбіт підводить очі до камери й повільно додає гучним театральним шепотом: — У нього листи.

Не чути жодної відповіді, навіть гудіння електронної системи брами.

Сонце пече немилосердно, і асфальт під нашими ногами нагадує розпечену піч. Металеві ворота, здається, аж вібрують від жару, але раптом вони починають рухатися, безшумно відсуваючись убік, і ми прямуємо довгим прямим проїздом. Озираюся і бачу, що брама вже зачиняється. Земля попід муром і брамою захищена товстим рулоном колючого дроту. Цей будинок не лише фортеця, але й тюрма. Попереду стоїть, напівприхована поміж високих сосен, приземиста будівля зі скла й каменю.

З будинку виходить якийсь чоловік і дивиться, як ми наближаємося. На ньому — бездоганно пошитий світло-синій костюм. Настільки світлий, що здається майже білим. Чоловік має широкі штани й також світло-синю камізельку. Підходимо ближче, і я зауважую, що в нього біла сорочка й світло-рожева краватка з відповідно підібраною рожевою хустинкою в кишені піджака. Коли ми опиняємося майже поряд, чоловік повертається до нас спиною й заходить усередину. Він високий на зріст, вищий за мене, і стрункий. Його волосся нагадує мені про Соула О’Браєна: воно абсолютно біле, гладенько прилизане, акуратно підтяте на потилиці. Тільки тепер усвідомлюю, що думав собі, що тут є тільки Ван і Габріель, а виявляється, тут присутня принаймні ще одна особа.