— Мушу їй допомогти.

— Ні. Нічого ти не мусиш.

— Мушу, Габріелю. Анналіза потрапила в біду через мене. Вона через мене в комі чи як там це називається.

— Це зовсім не кома, і ти їй нічого не винен.

— Я хочу їй допомогти, Габріелю. Я мушу її визволити. Анналіза — моя приятелька. Мені вона подобається… дуже. Розумію, що ти їй не довіряєш, але я знаю, що вона мене не зрадить, і не зрадила.

Габріель дивиться на мене.

— Звідки Ловці дізналися про Меркуріїну квартиру в Женеві?

— Що?

— Ти мене почув. Як вони туди проникли? Ти ж сам казав, що в квартирі аж кишіло від них. Я їх туди не приводив. Я взагалі там не з’являвся. Тож як вони про неї взнали?

— Маркус мені сказав, що Ловці дуже вправно знаходять усілякі переходи. Якимось чином вони й цю розколину виявили.

Габріель випростовується й сідає.

— Ні, Натане. Не думаю, що це сталося саме так. Не думаю, що вони можуть виявити розколину звіддаля. Бо інакше вони могли б легко знайти й той інший перехід до справжньої Меркуріїної оселі.

— Можливо, вони його і знайшли, ми ж не знаємо. У будь-якому випадку, Меркурія мала достатньо часу, щоб знищити ту розколину. Вони просто не здатні виявити її.

— Ти шукаєш виправдань і знаходиш різні пояснення, але ж найочевидніше пояснення, в якому ти не хочеш зізнатися, полягає в тому, що саме Анналіза повідомила Ловців про квартиру.

— Ти ж сам казав, що я не повинен виходити з квартири, але я з неї вийшов. Хтось міг побачити мене, коли я йшов за тобою слідом, не знаю хто саме, може, якийсь інформатор, Напівкровний. Він міг би попередити Ловців, тому вони й опинилися там, коли я повертався.

Габріель мовчки лягає на спину.

Я кажу:

— Ти мусиш погодитися, що й так могло бути.

Він не дивиться на мене, і я вважаю, що Габріель визнав мою правоту.

Я кажу:

— Габріелю, я їй довіряю. Вона намагалася допомогти нам. Вона мені сказала, як Ловці захищають свою штаб-квартиру, які для цього вживають закляття.

— Вона мусила втертися тобі в довіру й переконати тебе у відданості. Натане, шпигуни ж не носять великі плакати, на яких написано: «Я шпигун». У тому то й річ, що вони поводять себе так, ніби є цілком на твоєму боці.

Пригадую, як Анналіза сиділа біля мене на даху Меркуріїного котеджу, як усе її тіло тремтіло від страху, і я знаю, що вона мене не зрадила.

— Я мушу спробувати їй допомогти, Габріелю. Це те, що ти й сам зробив би заради мене, і те, що я мушу зробити для неї.

Він нічого мені не каже.

— Мені вона дуже подобається, Габріелю. Ти ж це знаєш.

Габріель затуляє обличчя руками. Він і далі мовчить, але я бачу, як здіймаються його груди.

— Маю попросити тебе про серйозну послугу, — кажу я.

Чекаю.

Габріель теж.

— Ти допоможеш мені знайти Меркурію?

Адже ми обидвоє знаємо, що де б не перебувала Меркурія, з нею буде й Анналіза.

— Мені потрібна твоя допомога, Габріелю.

Він не відповідає. І далі затуляє руками лице.

Я більше нічого не можу вдіяти, тому спускаюся вниз до берега.

За якийсь час він долучається до мене, і ми вдвох дивимося на спокійне озеро, гори довкола нього й небо вгорі, чисте і блакитне.

Габріель каже:

— Ван казала мені, що ти помер. Несбіт описав твоє тіло, твою рану. У нього був Феїрборн, а я знав, що ти б ніколи його не віддав, якби був живим. Я знав, що ти загинув. Я в цьому не сумнівався, — він кидає на мене погляд, а тоді знову дивиться на озеро. — Я плакав. Постійно плакав, Натане. Я хотів піти й розшукати твоє тіло, пригорнути його до себе й ніколи вже не відпускати, ніколи. Я б так і залишився з тобою поруч, помираючи з голоду, але принаймні я б помер, тримаючи тебе в обіймах. Це все, що я міг би зробити, думав я.

— Габріелю… — навіть не знаю, що сказати. Я б не хотів, щоб він голодував і помирав заради мене. — Ти мій товариш, Габріелю. Мій найкращий, мій єдиний друг. Але…

Він повертається до мене.

— Я завжди буду з тобою; завжди піду туди, куди йтимеш ти. Не хочу бути там, де немає тебе. Я цього не витримаю. Якщо ти вирушиш до Меркурії, я теж піду з тобою. Якщо ти хочеш, щоб я допоміг тобі звільнити Анналізу, я так і зроблю.

Дивлюся йому в обличчя, помічаю сердитий вираз. Кажу:

— Дякую тобі.

Здається, я вперше в житті подякував Габріелю, але знаю, що він не потребує моїх подяк; нічого цього він не потребує.

Пропозиція

— Маю пропозицію, — Ван озвучила це ще на початку вишуканої вечері, але ми так і не довідалися, що це за пропозиція, хоч вечеря вже добігала кінця.

Ван сидить на чолі столу, я — ліворуч од неї, а Габріель умостився навпроти мене. Ми з ним цілісінький день були разом: їли, купалися, засмагали й подеколи сперечалися. Габріель каже, що ми на канікулах і що фейнівські вакації виглядають саме так. Наші суперечки не стосуються Анналізи, ми взагалі її не згадуємо. Сперечаємося про те, хто швидше бігає (я можу обігнати його на цілу милю, але Габріель переконаний, що насправді перемагає він, бо йому з його фейнівським тілом нібито належиться фора), хто далі запірне під воду (я пірнаю далі на півсотні метрів, але знову ж таки програю через ту саму фору), хто спритніше лазить (у саду є стіна для скелелазіння — такі стіни є, мабуть, майже в кожного мафіозі, — і тут Габріель перемагає навіть без фори, а якщо ще врахувати фору, то я взагалі, за його словами, повзу, неначе равлик). Ми багато їмо й багато дискутуємо з приводу їжі: краще вмочувати круасани в каву чи в гарячий шоколад, чим ліпше намащувати хліб — арахісовим маслом чи шоколадною пастою, що смачніше — чіпси з майонезом чи з кетчупом, і таке інше. Починаю усвідомлювати, як мені його бракувало. З ним так добре відпочивати на канікулах, але нашим забавам настає вже кінець.

Вечеря дуже вишукана, з кришталевим посудом, дорогими столовими приборами і при свічках, хоча на мені все ще мої старі лахи. Ван убрана в бездоганний костюм кремового кольору, а Габріель — у новий одяг, який він знайшов у будинку. Вони з Ван чудова пара. Несбіт далеко не такий чудовий, і має на собі той самий, що й завжди, чорний одяг. Він одночасно грає роль кухаря й офіціанта, і, мушу визнати, це йому доволі добре вдається. Фактично, якщо так подумати, він доволі вправно робить багато чого: готує їжу, подає чай, замітає сліди, душить горлянки Ловців. Кращого помічника Ван і шукати годі.

Нам подали суп, тоді ягнятко, але — жодного десерту.

— Думаю, ми й так надто солодкі, — коментує це Ван.

Я пирхаю зі сміху.

Вона повертається до мене й каже:

— Я серйозно. Несбіт розповів мені, що ти погрожував відрізати йому язика, але стримався. Гадаю, твій батько виконав би погрозу без вагань, — вона дивиться, як Несбіт іде геть із цілим стосом тарілок. — Але я рада, що ти цього не зробив, — завагавшись, Ван оглядає двері, крізь які щойно вийшов Несбіт. — Ми з Несбітом старі друзі, і хоч моє життя було б набагато спокійніше, якби він був німим, з язикатого Несбіта користі значно більше.

Намагаюся збагнути їхні стосунки. Ван каже, що вони з Несбітом старі друзі, з вигляду вона лише на кілька років старша за мене, а поводить себе так, ніби вона старша й за Несбіта. Таке враження, ніби він її слуга, а вона його володарка, і вони разом виконують ці ролі уже не один десяток років.

Я кажу:

— Несбіт мені розповідав, що ти — експерт із зілля.

— Він надто щедрий на похвалу. Та я й справді віддаю перевагу зіллям. Скажімо, я б ніколи не вдалася до таких примітивних речей, як ніж, для того, щоб відрізати язик. Зілля набагато краще й точніше, ніж будь-яке, навіть найгостріше, лезо. Достатньо крапнути потрібним зіллям тобі на язик, і ти його проковтнеш… маю на увазі, свій язик.

— Ніколи про таке й не чув. Хоч моя бабуся також виготовляла настоянки. Мала потужний Дар.

— Припускаю, що ти маєш на увазі бабусю з Білого боку твоєї родини? — Ван веде далі, не очікуючи моєї відповіді. — Більшості Білих відьом мало що відомо про потужність Чорного зілля. Ці настоянки надаються до безлічі речей і наділені неймовірною силою. Це, на мою скромну думку, найпотужніша зброя.