— І ти вже вживала цю зброю? Примусила когось проковтнути власний язик?

Ван ледь помітно знизує плечима.

— У мене небагато ворогів; з більшістю я вже дала собі раду.

Несбіт повернувся, щоб зібрати решту тарілок та мисок, і каже, складаючи їх у стос:

— Розкажи їм про зілля, яким ти караєш тих, хто тобі не віддячує, — він шкіриться мені й Габріелю. — Ось я заробляю собі на прожиток, хлопці. Вам варто подумати і про свій зарібок.

— Не думаю, що такі деталі доречно обговорювати під час вечері, — каже Ван. — Хоч це й доволі ефективно.

— Мені здається, що Габріель уже віддячився за вашу допомогу, — нагадую я Ван.

— Так. Думаю, ми обоє добре зробили свою справу. Габріель живий і здоровий, а я, як він і обіцяв, отримала половинку амулета. Габріель був чемний і помічний: ідеальний пацієнт та ідеальний гість. А в тебе, Натане, є свої принади.

— Справді? — не можу повірити, що Ван знайшла в мені бодай якісь принади. Дивлюся на Габріеля, котрий шкірить зуби, поза сумнівом, почувши коментар про мої принади, а тоді заявляю Ван: — Ми завтра вирушаємо звідси.

— Це, звісно, цілком ваша справа.

— Саме так.

— А можу я поцікавитися вашими планами?

— Запитуй, що тобі завгодно.

— Гадаю, ти намірився знайти Меркурію й допомогти врятуватися твоїй подрузі Анналізі. Достойний намір для юнака, засліпленого любов’ю, — вона всміхається спочатку мені, а тоді Габріелеві.

— Я не засліплений любов’ю.

— Ні. Звичайно ж, ні, — каже Ван. — Та все одно це достойний поваги намір.

Несбіт приносить каву і ставить кавник посеред столу між нами усіма. Ван веде далі:

— Однак трохи несправедливо, що я знаю твої плани, а ти не знаєш моїх. А я дуже не люблю несправедливість, — вона жестом показує Несбіту, щоб наливав каву. — Так от: я також маю намір вирушити в дорогу.

— На пошуки другої половинки амулета? — запитую я.

Ван ледь помітно хитає головою:

— Я сподіваюся колись цим зайнятися, це правда, але зараз це не найголовніший мій пріоритет.

— А який же твій пріоритет?

— Відколи ти залишив світ Білих магів, Натане, багато чого сталося. Колишню голову Ради, Глорію Дейл, позбавили посади. Соул О’Браєн скористався твоєю втечею з будівлі Ради, щоб прискорити крах Глорії. Жодному в’язню ще не вдавалося звідти втекти, а ти, до того ж, Маркусів син. Твоя втеча була безпрецедентна і непростима.

— Але ж мене ув’язнив саме Соул! — принаймні я так думав.

— Немає значення, хто й чому тебе туди привів. Охоронці Ради не спромоглися тебе втримати, а чари, що оберігали будівлю, виявилися безсилими проти тебе. За все це — будівлю, охорону, чари — відповідає голова Ради. Глорія визнала свою провину, а Соул, зі свого боку, подбав про найсуворіше за це покарання.

— Я завжди дивувався, чому мені вдалося так легко втекти. Мені явно ніхто не створював зайвих ускладнень.

— Якщо вірити моїм джерелам, тобі допоміг утекти саме Соул. Хоча й не все відбулося так, як він запланував. Спершу тобі мали б відрізати пальця, щоб виготовити відьомську пляшку. Вони збиралися примусити тебе вбити власного батька, а тоді замордувати й тебе самого. Але, як бачимо, усі твої пальці при тобі, — Ван показує сигаретою на мою руку. — Як би там не було, твоя втеча все одно посприяла Соулові. Він скинув з посади Глорію й підпорядкував собі Раду.

— Отож, тепер один чоловік керує Радою, а інший — Ловцями? Це, мабуть, сталося чи не вперше. Не думаю, що Білим відьмам таке до вподоби.

— Так от власне! Більшість жінок, звичайно, наділені потужнішими Дарами, ніж чоловіки. Ви з Габріелем у цьому сенсі справді виняткові, — Несбіт кахикає, намагаючись привернути до себе увагу, але Ван його ігнорує. — У будь-якому випадку, чоловіки зазвичай не займали водночас ці дві ключові посади. Через тебе Клей також добряче отримав на горіхи. Багато Білих відьом загинули, оберігаючи Феїрборн, а у Клея його вкрали з-під самісінького носа, коли він мав бути насторожі, проте він навіть синця не отримав. Йому також порадили піти з посади… і він пішов.

— І хто ж тепер керує Ловцями? — хоч я вже передчував, що знаю відповідь на це запитання.

— Тієї ночі, коли ти викрав Феїрборн, серед Ловців була одна особа, яка отримала значно гірші ушкодження, ніж просто собі синець. Вона трохи замолода й дещо недосвідчена, зате дуже розумна й обдарована. А ще, подейкують, страшенно понівечена. Твоя зведена сестра Джессіка.

Пригадую, як тримав у руці Феїрборн, пригадую його могуть і жадання різати, і як розчахнув їй обличчя теж пригадую. Кажу:

— Джессіка була коханкою Клея. Гадаю, їхнім стосункам настав кінець, адже вони вже виконали свою місію. Вона любитиме свою роботу більше, ніж любила Клея.

— Джессіка віддана Соулу і вже розширила діапазон діяльності Ловців на всю Європу. Завдяки Соулу європейські Ради Білого відьмацтва опиняються під її впливом. Він перетягує їх на свій бік, нав’язуючи їм свою точку зору. Він хоче, щоб вони доповідали безпосередньо йому й виганяли звідси Чорне відьмацтво так, як це вже було зроблено у Британії, — Ван хитає головою. — Я сама Чорна відьма й анітрохи не люблю Білих, але в Європі ми, за традицією, уже давно співіснували. Вони займали свої традиційні місцини, а ми — свої. Така собі гармонія.

Ван видобуває зі свого піджака тоненький срібний портсигар, дістає з нього чергову цигарку й каже:

— А Соула гармонія не цікавить. Він прагне одного: влади, — запалює цигарку, робить глибоку затяжку й випускає вгору понад нами цілий шлейф зеленого диму. — Він хоче остаточно знищити Чорне відьмацтво Європи. І вб’є будь-якого мага, Чорного чи Білого, якщо той стане на його шляху. Соул не справжній чаклун.

— І ти намірилася його спинити?

— Так. Щоб відновити гармонію й рівновагу, ми мусимо не дозволити Соулу підкорити собі всі європейські Ради і зупинити Ловців, які працюють на нього.

— І хто це ми?

— Альянс усіх магів.

— Усіх? Тобто і Білих, і Чорних?

— Так, усіх магів, що хочуть зберегти традиційні цінності.

— Традиційну ненависть поміж собою?

— Традиційну повагу, толерантність і взаємне дистанціювання. Ми всі поважаємо індивідуальність, Біла вона або Чорна. І ми шукаємо новобранців.

— Тобто мене? Але ж я ні Чорний, ані Білий?

— Ти й те, і друге, — Ван поглянула на Несбіта. — Напівкровні також долучаються.

— Отже, якщо я правильно зрозумів, ти формуєш спілку з купою Білих магів для того, щоб боротися з Ловцями, які поширюють свою владу на цілу Європу? І ти хочеш, щоб я теж долучився й воював разом із Білим відьмацтвом?

— Так.

— Ага! І ти ще говориш про баланс? Але ж я ненавиджу Білих магів, а вони ненавидять мене. Ось до якого балансу я звик.

— Ти не всіх Білих магів ненавидиш. Твої зведені брат і сестра, Арран і Дебора…

— Вони теж долучаються?

— Думаю, що так.

Я не певний щодо своїх відчуттів, але припускаю, що це правда. Вони б у таку справу повірили б.

Кажу:

— Не розумію, яка з них обох була б користь у битві.

— Армія складається не лише з солдатів, — Ван затягується. — Кожен із нас робить свій внесок у загальну справу. Ваш внесок, поза сумнівом, це вміння воювати. Інші, такі як Арран, можуть зцілювати поранених. Ще інші, такі як Дебора, забезпечують нас інформацією.

Пильно дивлюся на неї.

— І скільки вже є новобранців?

— Кілька. Частина Білих магів уже покинула Англію. Це ті, для кого Соул виявився занадто радикальним, про що вони й заявили. Вони все втратили й готові відвойовувати втрачене. Також долучилися деякі Чорні маги: ті, що розуміють, яким похмурим буде майбутнє, якщо вони нічого не робитимуть. Нас мало, але стає дедалі більше.

— Тоді я тобі й не потрібен.

— Мало хто з новобранців уміє воювати.

— Он як.

— І тобі, Натане, потрібні ми. Навіть якщо зможеш пробудити Анналізу й вислизнути від Меркурії, невже ти справді думаєш, що на цьому всі твої біди закінчаться? Вони ж ладні будуть піти хоч на край землі, аби тільки вполювати тебе. І хоч тобі, можливо, поталанить від них утекти, твоїй дорогоцінній Анналізі, боюся, не протриматися і двох хвилин.