— Ми сховаємося.
— Вони вас розшукають.
І я знаю, що Ван, звісно, говорить слушно. Цьому не буде кінця-краю.
Дивлюся на Габріеля.
Він каже:
— Що б ти там не вирішив, я піду з тобою.
Хитаю головою.
— Це не моя битва.
Ван посміхається.
— Власне, що твоя, а не будь-кого іншого.
Підводжуся й обходжу довкола столу. Мені це дуже не подобається. Я не маю жодного бажання воювати з Ловцями чи ризикувати життям задля якоїсь там надуманої справи. І тим паче не можу уявити, як битимуся пліч-о-пліч з якимось там, бодай одним-єдиним, Білим чаклуном. Я просто хочу знайти Анналізу й жити з нею спокійно на березі якоїсь річки, і щоб ніхто й ніколи нас не турбував.
Виходжу з їдальні, сідаю на диванчик у вітальні й дивлюся на гори вдалині довкола озера.
Нічний димок
Здається, навіть тут мені не дозволять побути на самоті. Не минуло й хвилини, як услід за мною до вітальні заходить Ван, Габріель умощується на стільці біля мене, а Несбіт зупиняється у проході, притулившись до дверної рами.
Ван каже:
— Соул загрожує всім нам. Справа Альянсу…
Я не даю їй закінчити.
— Мене не цікавлять ці справи. Я просто хочу повернути Анналізу.
— І як же ти плануєш це зробити? Меркурія нездоланна; у неї унікальний Дар, — Ван міряє кроками підлогу переді мною. — Спробую відгадати. Анналіза перебуває у стані смертеподібного сну, з якого її може пробудити тільки сама Меркурія. Ти сподіваєшся, що Габріель за допомогою свого Дару перетвориться на Меркурію і спробує зламати закляття.
Мушу зізнатися, бодай сам собі, що це дійсно був мій план, який тепер видається доволі невдалим.
— І це ще не всі недоліки твого плану.
— Я не казав, що це мій план.
— А в тебе є кращий?
Якби я його й мав, то їй би в цьому теж не зізнавався б.
Ван продовжує розмову, крокуючи кімнатою.
— Перший недолік: Габріель ще й досі не повернув собі свій Дар. Другий недолік: ти не знаєш, де перебуває Анналіза. Третій недолік: навіть якщо ти знайдеш Анналізу, а Габріель зуміє обернутися на Меркурію, тобі ще треба буде вирахувати, як саме зламати закляття. Четвертий недолік: навіть якщо тобі вдасться вирішити всі три попередні проблеми, Меркурія спробує тебе вбити, коли довідається, що ти замислив — і, здається, що вона матиме непогані шанси досягти успіху.
— Визнаю, що деякі перешкоди справді є.
— Власне! — Ван сідає на краєчок кавового столика переді мною. — Але я готова допомогти тобі здолати ці перешкоди.
— Якщо я долучуся до Альянсу?
— Так.
— І як саме?
— Як саме я тобі допоможу? Ну, розпочнемо з першого недоліку: з Габріеля, — вона всміхається до Габріеля. — Тільки не ображайся, любий.
Він знизує плечима.
Ван веде далі.
— Я можу допомогти Габріелю повернути свій Дар.
— Є й інші, хто може мені з цим допомогти, — каже Габріель.
— Ну звісно, є Меркурія і ще дехто, але всі вони вимагатимуть за це велику винагороду.
Габріель каже:
— А ти хіба ні?
Ван усміхається.
— Сам побачиш. Мені здається, що зі мною домовитися набагато легше, ніж з більшістю інших. До того ж я тут і можу допомогти відразу. Я розумію, Габріелю, що ти зовсім не квапишся кидатися на порятунок Анналізи, але ж ти вже багато місяців перебуваєш у фейнівській подобі. Ти не маєш доступу до свого Дару майже стільки ж часу, скільки користувався ним. Тобі вже варто якнайшвидше повернути собі самого себе.
Він дивиться на мене.
— Це ще не кінець світу, втрата Дару. Існують гірші речі.
— Я допоможу Габріелю повернути свій Дар, щоб він міг перетворитися на Меркурію, але навіть тоді він, мабуть, не зможе розбудити Анналізу. Усе залежить від Меркуріїного закляття. Але, якщо це і не вдасться, я маю інший варіант.
— Який саме?
— Я змушу це зробити саму Меркурію.
— Ну-ну! І як?
— Це не важче, ніж примусити її проковтнути власного язика. Для цього теж існують зілля. Я можу зробити так, що вона сама захоче пробудити Анналізу.
— І ти просто змусиш її випити твою настоянку, так? «Ось, Меркуріє, випий-но ковточок».
— Не кожну настоянку треба пити.
Цікаво, це означає, що вона для цього використає свій дим абощо? Але як би там Ван не діяла, мушу визнати, що в неї значно більше шансів, ніж у мене, примусити Меркурію розбудити Анналізу.
— А знайти свій Дар Габріелю теж допоможе зілля?
— Так, — Ван дивиться на мене, тоді відхиляється й каже: — Тобі я теж можу допомогти, Натане, якщо забажаєш. Контролювати Дар завжди важко. Чим потужніший цей Дар, тим важче його контролювати.
— Я вчуся.
— Це добре. Ти мусиш повністю його контролювати, щоб могти битися разом із Альянсом і нападати на Ловців.
— Я ще не погодився долучитися.
— Але тобі доведеться, бо тільки з моєю допомогою ти зможеш порятувати Анналізу. І навіть разом нам буде нелегко це зробити. Нам не вдасться просто так туди зайти і просто так піти звідти. Це треба ретельно продумати й розпланувати — але здійснити це можливо.
— Якщо я вирішу долучитися, ти маєш повернути мені Феїрборн.
— Домовилися.
Я сподівався, що вона почне протестувати, тож тепер у мене немає жодних аргументів і, щоб не починати знову ходити по колу, я просто підводжуся з місця. Уже темніє, і мені справді потрібно вийти надвір.
Я кажу їй:
— Дозволь мені подумати до ранку.
— Звісно, бо вже сутеніє. А в сутінках тут не надто приємно. Але я маю від цього ліки. Несбіте, — кличе вона, — принеси-но нічний димок.
Несбіт прямує в дальній кут кімнати і повертається з мискою якоїсь молочної рідини. Він чиркає сірником над поверхнею цього зілля, і цією вершкоподібною рідиною починає ковзати, наче живий, зелений димчастий вогник.
— Якщо ти вдихнеш цей димок, то зможеш спати в приміщенні. Він чудово прочистить тобі голову.
Ван схиляється над мискою і глибоко вдихає.
Підходжу до вогника. Він пахне молоком, травою і лісом. Головний біль одразу вщухає. Але я кажу:
— Волію все таки спати назовні.
— Я й не сумнівалася. Я ж теж Чорна відьма, Натане. Не забувай про це. Ночами в приміщенні я мучуся, як і ти, і Несбіт теж, хоча трохи менше. Але ми навчилися користуватися нічним димком, тож я тобі теж це пропоную.
Ми з Габріелем ідемо в спальню вслід за Несбітом. Я відчиняю вікно й сідаю біля нього, але Несбіт каже:
— Не дури себе самого, друзяко, це піде тобі на користь, для твого ж розвитку, — він ставить миску з нічним димком на підвіконня й зачиняє вікно. — Просто дихай цим, як свіжим повітрям.
Коли він виходить, я обережно принюхуюся до зеленкуватого диму.
— Натане, — каже Габріель, — ти так і не розповів мені про свій Дар.
Я трохи впевненіше вдихаю димок. Знаю, що Габріель, мабуть, єдина, крім мого батька, особа, що може хоч трохи мене зрозуміти, але не хочу зараз про це навіть думати. У мене й так голова йде обертом.
— З твоєї вичерпної відповіді я роблю висновок, що ти не бажаєш про це говорити?
Лежу на ліжку долілиць, похиливши голову над мискою, й киваю зі словами:
— Чи ти колись уживав цю штуку?
— Ні. Коли? мене було тіло Чорного чаклуна, я волів спати назовні або ж дрімати вдень усередині, а вночі просто бути надворі, — він підходить до мене і глибоко вдихає випари. — На мене в цьому тілі це ніяк не діє. Я майже не відчуваю запаху.
— Що ти думаєш з приводу сказаного Ван? Чи з того Альянсу буде якась користь? Хіба вони зуміють колись подолати Раду й Ловців?
— Я не знаю. Деякі Чорні маги наділені неймовірною потугою, але не можна сказати, що співпраця з іншими належить до їхніх сильних сторін. Якщо чесно, вони взагалі нездатні до спільної праці. Ван надзвичайно толерантна, тож вона змогла б співпрацювати з Білими, але я не знаю, чи здатні на це інші.
Проводжу рукою крізь зелений димок, а тоді підношу миску до обличчя. Пахне чимось свіжим. Фактично, це не просто запах: це відчуття свіжості в носі, горлі й голові. Відчуття, ніби ти перебуваєш на чистій луці. Та все одно цей дим мене бентежить — усе ж таки це зілля, наркотик.