Вона повернулася додому тільки о першій ночі. Увімкнувши світло у вітальні, вона побачила так і не розпаковану валізу. Вона пішла на кухню, щоби приготувати чай, але дорогою з метро вона не купила молока. Біля раковини стояла чашка й тарілка від сніданку дводенної давності — вона тоді квапилася в аеропорт.

Це нічого. Завтра субота, і можна спати скільки заманеться. Можна почитати газету в ліжку під тихі звуки радіо, і ніхто не буде заважати її спокійній рутині.

Але ніколи нічого не йшло так, як вона собі запланувала. Почалося усе з того, що їй довелося вдягтися і піти по молоко. Тільки-но вона знову вмостилася у ліжку з чаєм та газетою, двічі подзвонив телефон.

Аж тепер нарешті настала ціла година повного усамітнення. Головна стаття в газеті, як і в багатьох інших виданнях того дня, була присвячена шістдесятій річниці Комп’єнського перемир’я 1918-го року. А також інтерв’ю з ветеранами та коментарі істориків.

Елізабет читала матеріали газети з якимось відчаєм: тема війни була занадто об’ємною, занадто різносторонньою і занадто далекою, щоб розібратися в ній. Однак щось у ній бентежило.

Після обіду вона знову поїхала до Твікенема. Бухгалтер порекомендував купити велику машину за рахунок компанії, мовляв, це буде справляти хороше враження на клієнтів та «оптимізувати податки». Елізабет придбала блискучий шведський седан, який різко розганявся та іноді не хотів заводитися.

— Ти занадто багато працюєш — твоя проблема у цьому, — казала їй мати, наливаючи чаю з маленького заварника, прикрашеного трояндами, які чомусь квітували на пагонах жимолості.

Франсуаза була жінкою за шістдесят з вродливим лагідним обличчям, якій короткозорість не дозволяла як слід нанести пудру на обличчя, і тому порошок лежав на вилицях плямами. Проте її манери зберегли величавість, а блакитні очі світилися серйозністю. Сивина робила її схожою на бабусю, але шкіра та риси обличчя дозволяли легко вгадати, як вона колись виглядала. Спереду ще була помітна білявість її волосся. Відкрите обличчя з неглибокими зморшками зберегло сліди не тільки молодості, а навіть дитинства.

Розмова з матір’ю йшла передбачувано, але тільки до певного моменту. Звичайно ж, Франсуаза хотіла щастя для своєї дочки. Їй не подобався її втомлений вигляд, коли та приїздила в гості, та вона не вважала — на відміну від Ліндсі, — що одруження було єдиним способом це виправити. Сама вона вийшла заміж за питущого чоловіка на ім’я Алек Бенсон. Він хотів сина і страшенно розчарувався народженням Елізабет. Невдовзі він утік в Африку за жінкою, з якою познайомився у Лондоні. Іноді він повертався, і Франсуаза терпляче приймала його назад, коли йому був потрібен дім. Він і досі подобався їй, але вона сподівалася, що дочка знайде собі когось кращого.

У серванті стояла фотографія трирічної Елізабет на руках у бабусі. В сім’ї існувала аксіома: бабуся обожнювала онуку, й Елізабет бентежило, що вона зовсім її не пам’ятає. Бабуся померла через рік після того, як зробили фотографію. Навіть на світлині було помітно, що вона і справді її сильно любить, але ця любов була примарною, її неповернення засмучувало Елізабет.

— Я сьогодні читала статтю про річницю Перемир’я, — сказала вона Франсуазі, котра стежила за її поглядом.

— Усі газети зараз про це пишуть.

Елізабет кивнула. Якщо про бабусю вона знала мало, то про дідуся ще менше. Мама іноді згадувала про «ту страшну війну», але Елізабет не звертала уваги. Потім її незнання досягло такої міри, що розпитувати маму стало незручно. Та щось у тій статті бентежило її — вона наче торкнулася прихованих тривог та цікавості Елізабет, пов’язаних з її власним життям та рішеннями.

— У тебе ще збереглися старі папери твого батька? — запитала вона.

— Думаю, що я більшість викинула при переїзді. Але на горищі щось могло залишитися. А чому ти питаєш?

— Я навіть і не знаю. Просто подумала. Мені трохи цікаво. Мабуть, це вікове.

Франсуаза підняла брову — цей жест був найточнішим вираженням її бажання розпитувати про особисте життя дочки.

Елізабет перепустила волосся крізь пальці.

— Я боюся втратити зв’язок з минулим. Раніше такого не відчувала. Я впевнена, що це викликане віком.

Те, що вона охарактеризувала як «трохи цікаво», насправді вже визначилось в ній. Вона почне з вмісту материного горища і знайде цього чоловіка. Такий запізнілий інтерес до нього вона компенсує енергійністю пошуків. Так вона зможе хоча б трохи пізнати саму себе.

Стоячи перед дзеркалом, Елізабет впорядкувала зачіску. На ній була спідниця з замші, шкіряні чоботи і чорний светр з кашеміру. Вона заправила пасма густого темного волосся за вуха та повернула голову, щоби начепити вінтажні сережки кольору бичачої крові. З макіяжу лише трохи туші для вій. Бліда шкіра робила її зовнішність не такою галльською, ніж вважала Ліндсі, але її обличчя мало таку виразність, що додаткова косметика виглядала б зайвою. У будь-якому разі, це ранок понеділка і пора вирушати на станцію «Ланкастер-Гейт» — диктор на радіо повідомив, що вже о пів на дев’яту, і вона від поспіху обпекла рота занадто гарячою кавою.

Поїзд Центральної лінії летів крізь тунель метро, наче куля у стволі гвинтівки. Коли він, за своєю звичкою, котра не мала пояснення, раптово зупинився між «Марбл-Арч» та «Бонд-стріт», Елізабет крізь вікно побачила труби та кабелі, котрі простягалися всього за кілька дюймів від зовнішньої обшивки вагона. Це була найглибша та найбільш задушлива лінія лондонського метро, яку, обливаючись потом, копали звичайні прохідники й отримували за це, як землекопи. Поїзд рушив із містичною плавністю і вплив на станцію «Бонд-стріт», де вже зібралося чимало пасажирів. Елізабет вийшла на станції «Оксфорд-сиркус» і швидко рушила на північ крізь натовп пішоходів, які повільно, не дивлячись вперед, сунули в три ряди вулицею, а потім повернула за магазини.

Кожного тижня — іноді навіть не раз — Елізабет заходила до Еріка та Ірен, головних модельєрів їхньої компанії. Вони відмовилися переїжджати зі свого старого офісу та навіть не змінили вивіску на дверях, яка висіла там ще від заснування компанії п’ять років тому.

Елізабет вже запізнилася, так що можна зайти у невеличке італійське кафе поруч. Вона замовила три кави з собою, і Лукка, повнуватий сивий власник кафе, склав стаканчики у коробку з-під батончиків «Марс», від якої він відірвав кришку. З цим вантажем, балансуючи, Елізабет повільно подолала кілька ярдів вниз до дверей, поруч з якими на цегляній стіні висіла мідна табличка: БЛУМ, ТОМПСОН, КАРМАН. ОПТОВА ТОРГІВЛЯ, ТКАНИНИ, ДИЗАЙН.

— Вибачте, я трохи спізнилася! — вигукнула вона, коли вийшла з ліфта на третьому поверсі та увійшла у відчинені двері.

Вона поклала свій імпровізований піднос у тій частині кімнати, яку жартома називали «Приймальня», і повернулась, аби зачинити складні двері ліфта.

— Еріку, я принесла тобі кави.

— Дякую, — з внутрішнього приміщення вийшов чоловік. Йому було трохи за сімдесят. Сиве волосся, золоті окуляри. На ліктях його кардигану зяяли такі величезні дірки, що, власне, ліктів на рукавах не було. Цигарка «Ембесі», яку він не випускав з рота, та мішки під очима виражали втому, яка не захоплювала Еріка повністю лише завдяки його пальцям — вони завжди перебували у нервовому русі, то набираючи номер телефону та нетерпляче вистукуючи об щось, поки диск повертався на місце, то відрізаючи позолоченими ножицями шматки тканини в рулоні.

— Поїзд знову зупинився в тунелі, — пояснила Елізабет.

Вона присіла на краєчок столу, посунувши стегном журнали, альбоми з викрійками, рахунки та каталоги. Спідниця піднялася, відкривши коліна у чорних вовняних колготках. Елізабет обережно ковтнула гарячої кави з пластикового стаканчика. В напої відчувався смак жолудів, землі та пари.

Ерік сумно подивився на неї, його погляд подорожував цілим її тілом, починаючи від густого темного волосся через стегна та відкриті коліна до шкіряних чобіт каштанового кольору.