Що і справді заволоділо її цікавістю, так це дитина. Вона вже ставилася до неї з материнською ніжністю та прагнула її захищати, а іноді відчувала щось на межі поваги та благоговіння. Це була окрема особистість з власним характером та долею; і ця крихітна людина обрала її для того, щоб оселитися та народитися на цей світ, але важко було не уявляти, що ця людина у якомусь сенсі не почала існувати раніше за неї. Вона ніяк не могла повірити, що вони з Робертом створили окрему людину просто з нічого.

Роберт впродовж кількох днів створював складну систему обману із заплутаних слідів та автовідповідача, і примудрився влаштувати все так, щоб останній тиждень перед пологами бути з нею. Він також збирався залишитися і після пологів — аж поки вона не відновить сили і не зможе переїхати до матері. Його дружина була переконана, що він поїхав у Німеччину на конференцію. На самих пологах він не хотів бути присутнім, але на випадок потреби планував бути під рукою. У Дорсеті, біля моря, він винайняв котедж, аби Елізабет могла трохи відпочити перед пологами під його доглядом. Повернутися до Лондона вони планували за три дні до наміченої дати.

Роберт все ще нервував через їхнє розташування, коли вони вже їхали до котеджу сільськими просторами Гемпришу:

— А якщо почнеться раніше? Що я маю робити?

— Нічого, — сказала Елізабет, незграбно повертаючись до нього на пасажирському сидінні своєї машини. — Головне — щоби дитині було тепло. І взагалі, мені сказали, що перші пологи зазвичай тривають близько дванадцяти годин. Так що навіть на такій швидкості, з якою ти їздиш, ми встигнемо приїхати до лікарні в Пулі або Борнмуті. Перші пологи дуже рідко бувають дочасно, тому не хвилюйся.

— Ти вже стала просто експертом, — зауважив він, додаючи швидкості у відповідь на її критику.

— Почитала деякі книги. Мені не було чим займатися влітку.

Котедж стояв біля дороги на схилі пагорба, і з нього відкривався чудовий вигляд на сільські пейзажі. До найближчого містечка звідси було хвилин п’ятнадцять на машині.

Вхідні двері відчинялися просто у вітальню, де був великий камін та старенькі меблі, оббиті ситцем. Старомодна кухня з засаленою плитою, під’єднаною до газового балону. На шафах замість дверцят — скло, котре совалося по рейках. Задні двері виходили у доволі великий сад з великим каштаном наприкінці. Елізабет щиро раділа:

— Подивися на ту яблуню! Під нею я поставлю своє крісло.

— Я віднесу, — пообіцяв Роберт. — Зараз, мабуть, поїду до крамниці за їжею, поки вони ще не зачинилися. Хочеш поїхати зі мною?

— Ні, я вже склала список. Я тобі довіряю.

— Я запропонував на випадок початку пологів.

— Не переживай, — всміхнулася Елізабет. — Ще цілих вісім днів. Тільки крісло віднеси — і я почекаю тебе тут.

Щойно затих останній звук машини, що зникла за рогом, Елізабет відчула короткі різкі перейми. Відчуття були схожі на судоми в нозі, які іноді доймали вночі, — тільки десь біля утроби.

Вона глибоко вдихнула. Панікувати не треба. Їй казали, що за кілька тижнів до пологів бувають несправжні перейми — вони ще називаються якось на честь лікаря, який вперше їх описав. Брекстон щось-там-ще. Проте не завадило б знайти у телефонному вказівнику номер найближчої лікарні та записати його. Вона пішла у вітальню та відразу знайшла те, що треба, — на обкладинці був аркуш з написом «Корисні номери», де серед інших побачила номер лікарні та місцевого лікаря, який жив усього за п’ять миль. Заспокоєна, Елізабет повернулася у сад та сіла під яблунею. Тіло пронизало ще одним різким спазмом, він якого вона скрикнула та притисла руку до живота. Біль потихеньку відступав, залишаючи по собі спокій та дивне відчуття могутності. У ній билося життя. Вона сама, своїми власними силами дасть життя дитині, яка продовжить дивну історію їх родини. Елізабет подумала про свою бабусю, Ізабель: цікаво, як і коли вона народжувала дитину? Чи була вона самотня та налякана у своєму безчесті, або з нею хтось був? Може, Жанна допомагала їй? Елізабет розхвилювалася, думаючи про Ізабель, яка могла лишитися на самоті з цим жахливим болем. Але ні, вона б точно усе спланувала. З нею напевне була Жанна.

Роберт повернувся за годину з продуктами та приніс їй напій під яблуню. Він вмостився біля її ніг, а вона пестила його густе заплутане волосся.

Серпнева задуха вже минула, і стояв теплий вересневий вечір.

— Через кілька днів усе зміниться назавжди, — сказала вона. — Не можу собі цього уявити.

— Ти впораєшся. Я буду допомагати, — Роберт узяв її за руку.

Готував вечерю він — під її пильним керівництвом з вітальні. Вечеряли вони вже після заходу сонця, а в кімнаті було навіть прохолодно, тому вирішили розпалити камін. Кімната сповнилася димом від дров, який чомусь виходив з-за решітки до приміщення. Щоб загнати дим у трубу, довелося відчинити вхідні двері, але так виходило все тепло. Елізабет пішла нагору за кофтою. Ідучи вузькими сходами, вона знов відчула перейми, але Роберту нічого не сказала. Він, звісно, відразу захоче повезти її у лікарню, де вони або залишать її на кілька днів, або ж одразу відправлять додому. Їй подобалося тут, і вона цінувала можливість провести цей час наодинці з Робертом.

Вночі вона спала погано — не могла зручно влягтися. Ліжко тут було м’яке та глибоке, з важкою стьобаною ковдрою. Коли нарешті почало сходити сонце в супроводі незграйного співу пташок, вона навіть зраділа і тільки потім заснула.

Вранці Роберт приніс їй чаю та вдивився в її обличчя, поки вона ще не прокинулася: найвродливіша жінка на світі. Він прибрав пасмо темного волосся з її щоки, співчуваючи, що вона мусить пройти через таке важке випробовування. Її непереборна самовпевненість не дозволяла їй осягнути, наскільки важко та боляче це буде. Він не став її будити, залишив чай та тихенько спустився вниз. Вийшов прогулятися до саду, дійшов до каштана та повернувся назад. Ранок був сонячний, з поля неподалік долітав звук трактора. Він не хвилювався, але відчував, що в його житті починається недовгий період, над яким він не буде мати контролю. Все наче йшло своєю колією під дією якихось сторонніх сил. На нього чекає випробування.

Наступного вечора були ще перейми — заходячи з кухні у вітальню, він побачив, як Елізабет раптом скрутилася.

— Це нічого страшного — оте щось там Брекстона.

— Ти впевнена? Ти наче зблідла.

— Я... гаразд, — вичавила вона крізь зуби.

Спати вони лягли опівночі, і Роберт відразу заснув. Десь о третій ранку він прокинувся від важкого дихання Елізабет, яка намагалася впоратися з болем. Вона сиділа на краю ліжка, і Роберт бачив її обличчя у місячному світлі.

— Почалося, так? — запитав він.

— Я не впевнена. Перейми болючі, але я не думаю, що вони регулярні. У тебе є годинник? Треба, щоб ти відмічав час.

Роберт увімкнув світло і почав спостерігати за хвилинною стрілкою. Через шість хвилин знов почувся важкий видих.

— Ну?

— Я не знаю. Може, почалося. Може, — у голосі чулося збентеження. Роберт подумав, що скоро може настати момент, коли біль змиє усі її знання та інстинкти і йому доведеться приймати рішення на свій розсуд.

— Зачекай ще, — сказала вона. — Я не хочу в лікарню.

— Це не розумно, Елізабет. Якщо ти...

— Зачекай!

Вона попереджала про високу імовірність роздратування. Багато жінок у такому становищі вживають такі слова, яких ніколи й не чули.

Ще за годину перейми стали сильнішими та частішими. Елізабет розгулювала будинком, і Роберт не займав її. Вона намагалася знайти для себе зручне місце, щоби переносити біль, і він був їй не потрібен. Роберт чув, як вона ходить по усіх кімнатах, а потім покликала його з вітальні. Вона сиділа на підлозі, поклавши голову на диван.

— Мені страшно, — вона плакала. — Я не хочу цього. Мені страшно. Так боляче.

— Добре-добре. Я зараз викличу лікаря. І «швидку».

— Ні. Не треба.

— Вибач, але я викличу.

— Тільки не «швидку».