— Про що ти? Ківі? Що це таке?

— Вони укладають мішки не так, як ми — новозеландці. Ми кладемо їх у ряд, закладаємо заряд у кінці тунелю. А вони від головного ходу викопують невеличкий лаз під кутом та закладають заряд там. Так треба менше мішків.

— Не зрозумів. Тобто вони кладуть заряд не у головному тунелі, а трохи збоку?

— Саме так. Вони кажуть, що так стиснення більше. А як на мене, то просто роботи менше, і мішків теж треба менше.

Стівен боровся з радістю, яка його охопила.

— Тобто там, за мішками, може бути вибухівка?

Джек нарешті зустрів його погляд.

— Може. Ми зараз не так часто спускаємося сюди. А до нас тут була рота ківі.

— Тобто вони вам не сказали, що зробили вибухову камеру?

— Ну, капітану сказали, думаю. А мені він міг і не сказати. Мені взагалі нічого не кажуть. Та я і спускався під землю лише двічі відтоді, як мене сюди відправили.

— А ми не збиралися більше закладати вибухівку і тому використовували бойовий тунель лише для того, щоб захищати головний пункт підслуховування тут?

— Ми вже кілька місяців не закладали мін — зайняті лише господарськими роботами.

— Добре. Тоді припустимо, що там за мішками вибухова камера. Можемо ми підірвати заряд?

— Треба провід або детонатор. І дивлячись, скільки там, — ми можемо тут півкраїни здійняти у повітря.

— Ну, інших варіантів у нас все одно немає.

— Я просто хотів спокійно померти, — Джек опустив очі.

Стівен вклякнув біля нього, підняв його трохи, звалив собі на плече та поповз назад у темряву, тримаючи ліхтарик у зубах. Його охопила нова хвиля енергії: він забув і про біль, і про важкість тіла Джека, і про страшенну спрагу.

Коли вони дісталися тієї частини тунелю, де Стівен знайшов мішки, він знову поклав Джека на землю. Він відчайдушно хотів, аби той не помер і встиг розповісти йому, як підірвати заряд. Кожен мішок був десь три фути завдовжки та два завширшки. Щоби краще утримувати вибухову хвилю, їх щільно напакували тим, що Джек називав породою — усім непотребом, який буває при ритті тунелю. Стівен міг витягати їх лише однією рукою, тому робота йшла дуже повільно. Він протягував мішок близько шести дюймів, а потім відпочивав. Він розмовляв з Джеком, сподіваючись, що так не дасть його свідомості кудись втекти. Тіло, котре грудою лежало на підлозі, ніяк не відповідало. Успіх вимірювався дюймами, але він шалено працював, наснажений надією. Він уявляв, як у полі над їхніми головами відкривається величезний кратер, а вони з Джеком виходять з-за свого укриття з мішків — і на дно вирви, на тридцять футів нижче поверхні, вриваються дощ і вітер.

Тут, у збільшеній частині тунелю, можна було навіть стояти і розминати спину. Кожного разу зупиняючись на відпочинок, він підходив до Джека й повертав його до тями силою та вмовляннями. Зазвичай він буркотів щось незрозуміле у відповідь — знову марив.

Стівен повернувся до роботи — ліхтарик він вимкнув і працював у темряві. Після дюжини мішків (він відтягав їх до головного тунелю й складав там) стало легше — звільнилося багато місця. Він думав зупинитися й перевірити, як там Джек, але не хотів втрачати час: якщо не поквапитися, той помре. Довелося прискоритися. Коли ліва рука втомлювалася, він брався за куточок мішка зубами та тяг його, немов тер’єр. Шматочок крейди зламав йому передній зуб та розсік ясна. У роті було повно крові, але Стівен не помічав незручностей. Він не зупинявся доти, поки не досяг кінця загати з мішків, які так дбайливо та охайно укладали тут новозеландці. Стівен повернувся в тунель за ліхтариком та посвітив у камеру. Там стояло кілька ящиків зі штампами «Небезпека. Вибухова суміш. Нітрат амонію/Алюміній». Вони розміщувались один на одному біля дальньої стіни камери — ближче до ворожих окопів.

Стівена охопило збудження, на очах виступила волога. Він дозволив собі відчути надію. Свобода.

Він повернувся назад та узяв Джека за руку.

— Прокидайся. Я закінчив. Там вибухівка. Ми виберемося звідси. На свободу. Ти будеш жити.

Джек трохи припідняв обважнілі повіки і збайдужіло подивився на Стівена.

— Що там?

— Ящики з амоналом.

— Скільки?

— Не рахував. Може, сотні дві.

Джек пирхнув, почав сміятися — але для цього у нього було замало сил.

— Це десять тисяч фунтів. Щоб зірвати Меншн-хаус[17], достатньо фунта.

— Тоді треба буде винести зайве та залишити стільки, скільки треба.

— Однієї коробки вистачить, аби на поверхні зрозуміли, що ми тут.

— Допоможи мені, Джеку.

— Не можу. І не можу поворушити...

— Я знаю. Просто підтримай мене. Скажи мені, що це можливо.

— Добре. Зроби це. Ти зможеш. Ти ж божевільний.

Стівен відпочив з півгодини, а потім знову поліз до камери.

Ящики були дерев’яні, з ручками з мотузок. Кожен важив приблизно п’ятдесят фунтів — дуже зручно переносити і складати, якщо ти сильний чоловік з двома руками. Стівенові, з однією робочою рукою, було доволі складно. Він стягував верхні, а потім притримуючи опускав вниз, не допускаючи удару. За годину він виніс у бойовий тунель шість ящиків — йому здалося, що відстані вистачить, аби зайві ящики не вибухнули. Він глянув на годинник та порахував: якщо продовжувати так далі, знадобиться приблизно тридцять годин. Спрага посилювалась, тіло втрачало дедалі більше вологи — значить, відпочивати доведеться довше, треба буде зупинитися і поспати. Стівен глянув на Джека, котрий купою лежав на підлозі, та запитав себе, чи не марні його зусилля. Джек помре раніше, ніж він закінчить. У своїх силах він теж певності не мав. Ну, у вибуховій камері хоча би повітря є — не свіже і не насичене, але є. Мабуть, під час вибуху пошкодилась вентиляційна труба і повітря звідкись надходило туди. У кутку була невеличка калюжа, з якої він набрав води у рот, потримав трохи та виплюнув назад на крейдяну підлогу. Вона занадто смердюча, а калюжа — мілка, але все одно ще згодиться.

Серед ящиків він знайшов великий згорток піроксиліну з дротом — відклав убік. Після сорока ящиків він ліг поруч з Джеком та заснув. Годинник показував десять хвилин на третю, але важко було зрозуміти, зараз день чи ніч. Вирахувати, скільки вони вже під землею, теж було неможливо. Стівен намагався максимально заощаджувати ліхтарик.

Він працював, як тварина, — тупо, грубо, наосліп. Він не роздумував про те, що і навіщо робив. Його життя на поверхні тут не існувало — він не пам’ятав ні Грея, ні Уїра, ні навіть імен Жанни чи Ізабель. Усі вони провалились кудись у підсвідомість, а його теперішнє нагадувало дикий сон.

Іноді, проходячи повз Джека, він перечіпався через нього або штурхав ногою достатньо сильно, щоб той реагував. Зрідка він падав на коліна біля калюжі та смоктав з неї воду. Його робота поволі добігала завершення, і він все сильніше боявся, що не доживе. Робота йшла дедалі повільніше, паузи на відпочинок ставали все довші. Стівен іноді перевіряв, чи б’ється його власне серце.

На те, щоби винести усі ящики, знадобилося три дні. Коли він закінчив, його охопило таке виснаження, що він навіть думати не міг про підривання останнього — просто впав та заснув. Прокинувшись, одразу попрямував до Джека й посвітив ліхтариком йому в обличчя. Очі його були розплющені та дивилися прямо на Стівена. Він був певен, що той помер, але потрусив його. Джек невдоволено застогнав.

Стівен сказав, що звільнив камеру. Щоб надати Джекові якихось сил, він заповз туди та зачерпнув руками трохи води з калюжі, обережно доніс її та плеснув в обличчя Джека.

— Скажи мені, як його підірвати, і ти матимеш стільки води, скільки забажаєш.

Голос Джека майже неможливо було розчути, довелося прикласти вухо до його сухих губ. Джек сказав, що вони використовували електричні дроти.

— А якщо узяти гніт?

— Ну, якщо зробиш. Довгий треба. Щоб забратися звідси.

— Можна зробити з мішків. Порвати на смужки і зв’язати.