Коли біль полишав його, приходив спокій. У темряві тунелю не було ніяких тривог, окрім самого тіла. Тут все існування обмежувалося їхніми власними руками, ногами та голосами. Те, як Стівен докладає такі зусилля для його порятунку, та як він терпляче підкоряється вазі та безглуздим спробам, Джека заспокоювало.

Вони дісталися початку правого тунелю, і Стівенові довелося на колінах пролазити у нерівну діру входу. У світлі згасаючого ліхтаря Джек глянув на недбайливо укріплену стелю та мовчки розкритикував тих, хто це робив. Стеля була нижчою, ніж має бути у бойовому тунелі, і скоро Стівенові довелося зігнутися, щоб іти. За кілька ярдів вони зупинилися — він стомився.

Джекові здавалося логічним залишити його самого тут, аби Стівен міг піти далі на пошуки того дива, яке вони очікували тут знайти, але той цього не запропонував.

Він був сповнений якоїсь спотвореної рішучості: чим важче ставало, тим сильніше концентрувався на тому, щоби тягти свій громіздкий тягар.

Сила вибуху у третьому тунелі пішла інакшим шляхом: він звузився, наче стіни втягло досередини. Стівен опустився навколішки, зваливши Джека на спину, і той ліхтарем світив уперед. Ліхтар гойдався, кидаючи непевні плями світла на їхньому шляху.

Раптом холодна рука ляснула Джека по обличчю, і він закричав. Стівен зупинився, і Джек направив світло назад. Зі стіни тунелю стирчала рука — тіло її власника було глибоко вмуроване у землю.

Вони посунули далі. Джек побачив ногу в штанах, що стирчала із глини, і вони зупинилися роздивитися її.

— Еванс, — сказав Джек. — Я впізнав латку на штанях. Він був моїм напарником — ми разом ходили у зміни.

— Мені шкода. Та ми відразу знали, що він загинув.

— Та нічого. Там йому краще, ніж тут. Тепер нікого немає: Шоу, Тайсон, Еване, Джонс і я. Уся наша маленька команда загинула.

Вони повзли далі, і Джек втрачав самовладання. Його почало трусити, і він відмахувався від уявних ляпасів рук по обличчі. Він відчував холодний дотик усіх своїх мертвих товаришів. Тут для нього галерея привидів — душ тих, хто помер, його друзів та соратників. Душ тих, кого вбили вони — німців, чиї тіла злетіли у повітря силою вибуху величезних мін, закладених ними. Тих, хто марно віддав свої життя у цій довгій війні, — усі вони тягли свої холодні руки до його лиця. Докоряли йому за вбивство, сміялися над тим, що він іще живий.

Джека настільки сильно трусило, що Стівенові довелося покласти його на землю. Він лежав у темряві, дрижав од страху, обливався потом — він навіть забув про біль на якийсь час.

— Ми зараз помремо, — мовив він. У голосі більше не було спокою — тільки жалюгідний дитячий жах.

Стівен сів навпроти та сперся головою на руки.

— Помремо, — погодився він. — Думаю, це кінець.

Джек заплющив очі та перекотився на бік. Хотілося, щоб гарячка, яку він наче поборов, повернулася та приспала його.

Стівен продовжив:

— І я не проти померти. Стільки людей вже померло — ми і не могли розраховувати ні на що інше. Якби у мене було останнє бажання, перш ніж піду звідси, я попросив би маленьку склянку води. Мене тримає тут лише думка про річки, озера та крани з водою. Одна лише думка.

Джек тихо застогнав.

Як же часто Стівен чув такий стогін: низький первісний протяжний крик. Він і сам так стогнав, коли його несли до хірурга. Джек гукав матір.

Стівен відчував, як труситься тіло Джека у мокрій сорочці. Навколо не було нічого сухого, чим би можна було його вкрити: одяг Стівена теж був просякнутий потом від фізичного навантаження. Він спробував вмостити його зручніше, а потім поліз далі тунелем.

Хотілося побути на самоті. Стівен шукав місце, де би можна було лягти. Лягти, заснути та сподіватися, що більше не прокинеться.

Він повз далі, аж поки не опинився у розширеній частині тунелю — можливо, саме тут відбувся вибух. Стівен ліг на бік та обійняв коліна, благаючи про забуття. Попри біль у руці йому вдалося заснути. Наступні години обоє лежали на відстані кількох ярдів — кожен у своєму власному непритомному світі.

Стівен прокинувся в темряві, відчув запах вогкості та подумав, що він у бліндажі. Він потягнувся і вперся руками у стіни своєї вузької могили. Ліхтар вже згас. Пам’ять поверталася до нього, і він тихо застогнав. Шукаючи опори, поворушив правою рукою, потім лівою сперся на стіну, щоби сісти, — і відчув дотик тканини. У першу секунду він відсахнувся — може, це мертве тіло, біля якого він пролежав тут не одну годину, навіть не підозрюючи про це. Але потім він збагнув, що тканина грубіша за ту, з якої шиють форму. У кишені і досі був електричних ліхтарик, який йому дали перед спуском, — він знайшов його та почав обмацувати знахідку. Це був мішок з піском.

Стівен сів та потяг мішок — довелося упертися ногами в іншу стіну. Врешті той піддався, і його вдалося на кілька футів зрушити. За цим мішком було видно інший — мабуть, тут було викладено з них стіну. Мішки лежали рівно — помітно, що їх складали робочі, а не притягло вибухом.

Військовий досвід Стівена підказував, що у мішків було лише одне призначення: гасити постріли або вибухи. Тобто тунельники чомусь подумали, що саме ця ділянка стіни буде в небезпеці, тому захистили її мішками. Якщо так — значить, про те, що ворог закладе вибухівку, знали заздалегідь. Навіщо ж тоді вони продовжували тут роботи? Треба запитати Джека.

Десь у глибині свідомості проскочила думка, що за мішками може щось виявитися. Звичайно, вони могли тут бути просто для захисту — та, можливо, там є прохід до іншого тунелю. Але Джек тоді мав би знати про нього.

Стівен поповз назад туди, де залишив Джека. Той скрутився калачиком, його трусило. Він поплескав його по плечі, щоб розбудити, і Джек вигукнув щось незрозуміле — Стівенові почулося щось про щит.

Стівенові поволі вдалося повернути тунельника до реальності, м’яко гойдаючи та повторюючи його ім’я. Жорстоко було будити Джека — він дивився на Стівена так, наче усіма силами благав про його зникнення. Стівен розумів, що його обличчя нагадувало тому, що він і досі живий.

— Послухай, я знайшов там мішок з піском. Що це означає?

— Повний мішок?

— Повний.

Джек слабо потрусив головою, не відповідаючи. Стівен надавив йому на зап’ястки та нахилився ближче, відчуваючи гнилий запах повітря, котре виходило з його легень.

— Ними укріплювали стіну? Нащо вони там? Для чого ви їх тут використовуєте? Давай, відповідай. Скажи хоч щось.

Вузький простір тунелю підхопив плаский звук вибуху долоні на щоці.

— Я не знаю... не знаю... Просто мішки. Коли ми копали тунелі, ми насипали у них землю. На Центральній лінії. У великому щиті. Ми докопали до Бенка.

— Господи, ні, слухай. Нащо у стіні мішки з піском? Тут, у Франції, на війні. Не у метро.

— У дванадцятому — до Ліверпуль-стріт. Я тоді дуже стомився і більше не пішов.

Джек продовжував розповідати про риття лондонської глини. Стівен відпустив його руки, і вони впали на його понівечені ноги.

Біль від удару ошелешив Джека. Він підняв на Стівена дикий погляд.

— Перед камерою. Ми обкладали тими мішками заряд.

— Та це ж бойовий тунель. І мішки там у боковій стіні.

— У боковій? — Джек хрюкнув. — Що ти мелеш?

Стівен знов узяв його руки.

— Джеку, послухай, ти, мабуть, збожеволів. А може, ми обидва вже збожеволіли. Але скоро ми помремо, все одно помремо. Та поки живі, подумай трохи краще. Зроби це заради мене — я ж приніс тебе аж сюди. Будь ласка, подумай. Подумай, нащо там ті мішки?

Стівен дивився в очі Джекові у млявому світлі ліхтарика — Джек намагався визволитися, позбутися цього останнього контакту зі світом живих. Він потрусив головою (хоча, швидше, дозволив їй покотитися то в один бік, то в інший), потім заплющив очі та відкинувся на стіну тунелю. У куточках його губ виднілася піна. Порожнє обличчя без жодної емоції ставало дедалі більше відсутнім. Раптом у погляді проскочило щось живе.

— Хоча... та ні... тільки якщо це не ківі. Може, ківі.