— Якщо вони сухі. Але без детонатора не вийде. Амонал горить, але без піроксиліну він не вибухне.

Стівен пішов туди, де складав мішки, помацав — достатньо сухі. Дістав із куртки, котру давно скинув, ножа та коробку сірників, розрізав мішок, висипав його вміст та підпалив. Рваний край тканини добре спалахнув, але далі мішок горів повільно — не надійно.

— А якщо відкрити ящик з амоналом та цівкою насипати доріжку до іншого ящика цівку? Вибухне?

Джек всміхнувся:

— Обережно тільки.

— Далеко треба буде вести цівку?

— Ярдів на сто. Треба укритися за товстою стіною. При горінні виділяється газ — потрібно надягати апарати.

Стівен прикинув, скільки часу знадобиться на створення дроту з мішків довжиною в сто ярдів. Занадто довго. Сухий піроксилін на це витрачати не можна — без нього амонал не вибухне. Єдиний варіант — цівка з вибухівки.

Спочатку він відніс Джека назад бойовим тунелем до бокової галереї та поклав у лівому відсіку за кілька ярдів від входу — тут наче буде безпечно. У місці другого вибуху він забрав дихальні апарати та повернувся з ними до Джека.

Після цього він обережно зняв верхню дошку з ящика з амоналом — спочатку за допомогою леза ножа, а потім ручки. Сірий порошок з ящика він руками почав перекладати у мішок, поки той відчутно не поважчав. Мішок він поніс до камери, там насипав купку біля піроксилінового детонатора, котрий помістив в останній ящик вибухівки, а решту почав викладати цівкою два дюйми завширшки — через допоміжний лазу напрямку бойового тунелю. Скоро порошок закінчився, і довелося ще двічі наповнювати мішок, перш ніж цівка досягла місця, де стояли інші ящики з вибухівкою. Стівен проклав цівку якомога далі від них. Це був його єдиний шанс. Діяти треба обережно — переносити ящики кудись далі сил не було.

Цівка досягла середини бокової галереї. Він висипав породу ще із шести мішків, порізав їх на стрічки та зробив запальний дріт до амоналової цівки. Закінчивши, Стівен сів поруч із Джеком та надягнув на них обох дихальні апарати.

— Ось і все. Зараз буду підривати.

Джек не відповів, і Стівен пішов у галерею та вклякнув біля дроту з мішків, приблизно у тридцять футів завдовжки. Він хотів бачити, як загориться цівка амоналу, щоби переконатися, що у них все вийде. На мить зупинився та спробував відшукати якусь думку або слушну молитву для завершення його життя, але мозок страшенно втомився, а рука свербіла від нетерплячки.

Він чиркнув головкою сірника об коробку та поглянув, як горить деревина. Не було ані страху, ані відчуття небезпеки. Він підніс сірник до мішковини та підпалив тканину. Серце вдарило сильніше — воно хотіло жити. Стівен, бородатий, з шаленими очима, розсміявся як самітник у своїй печері.

Тканина затріскотіла, спалахнула, потім затухла та знов розгорілася. Вогонь пройшов футів шість та зупинився. Стівен голосно вилаявся та схопив ліхтарик. Заради бога! Тканина затухла і вистрілила угору іскрою — немов електричним струмом. Іскра впала на цівку амоналу, і Стівен побачив стовп вогню, котрий здійнявся аж до стелі тунелю. Він швидко повернувся та побіг до Джека — три кроки назад, — але добігти не встиг. Його жбурнуло вперед вибухом, який видирав тунелі, стіни, підіймаючи землю разом зі сміттям у повітря над поверхнею.

Лейтенант Леві сидів на стрілецькій сходинці та їв гороховий суп з ковбасою й хлібом, які видала польова кухня роти, котра проїхала вже не одну сотню миль від самої Саксонії. У цей момент його трусонуло вибухом.

Британська артилерія вже три дні щільно обстрілювала їхню передову, що передвіщало великий наступ. Леві мав туманну цікавість, як довго все це ще протриває, поки він нарешті зможе повернутися до своєї лікарської практики у Гамбурзі, котрою займався до війни, — він вже встиг заробити певний авторитет як спеціаліст із дитячих хвороб. Леві опирався вступу до армії скільки міг, аж поки значні втрати людей на війні не позбавили його такої можливості. В той день він залишив хворих дітей у лікарні та повернувся додому, щоби попрощатися з дружиною.

— Я не хочу воювати з французами, — казав він, — та особливо з англійцями. Але це моя країна і наш дім. Я маю виконувати свій обов’язок.

Дружина повісила йому на шию ланцюжок з маленькою золотою зіркою Давида, яка вже кілька поколінь зберігалася їхньою родиною. На платформі зібрався невеличкий натовп: про від’їзд лікаря Леві шкодував не тільки єврейський квартал.

Оскільки весняний наступ німців відбито ворогом, підкріпленим американськими танками, котрі наближалися до їхньої лінії фронту, Леві розсудив, що це інтенсивне бомбардування може стати питанням лічених тижнів до зустрічі з дружиною. Думка про поразку німців його трохи присоромила, але радість від думки про мирне життя перекрила це почуття.

— Леві, ви вдома працювали лікарем, чи не так? — звернувся до нього командир роти, підходячи ближче траншеєю, коли вибухова хвиля почала вщухати.

— Дитячим лікарем, але...

— Немає різниці. Підіть подивіться. Унизу був наш патруль. Візьміть ще двох людей з собою: Крогера та Ламма. Вони найкращі, і знають усі тунелі.

— Зазвичай же буває два вибухи, чи не так? Може, нам краще зачекати?

— Зачекайте годину. Потім спускайтеся униз.

За півгодини Крогер та Ламм доповіли йому про своє прибуття. Крогер був чоловіком розумним та освіченим, але кількаразово відмовлявся від підвищення. Сам він походив з небідної родини, але у нього були власні принципи щодо соціальної справедливості. Ламм був не такою складною людиною: красивий чорнявий сапер-баварець з абсолютною холоднокровністю.

Вони узяли з собою дихальні апарати на випадок, якщо під землею утворилися гази під час вибуху, а також кирки, мотузки та інше спорядження, яке, на думку Ламма, могло знадобитися. Сам Ламм також узяв трохи вибухівки.

— Скільки солдатів було унизу? — запитав Леві.

— Троє, — відповів Ламм. — Звичайний патруль для підслуховування діяльності ворога.

— Я думав, ми зруйнували їхній тунель три дні тому.

— Швидше за все, зруйнували. Патруль потрібен, щоби підслухати, коли вони збираються атакувати. Ми не думаємо, що вони відремонтували свій тунель, — ми підірвали його в двох місцях. Вони ніколи нас не чули.

— Тоді ідемо? — поквапив Крогер. — Я краще побуду під землею, ніж тут під обстрілом.

Над головою зі свистом проносилися снаряди та вибухали десь на резервній лінії за їхніми спинами. Леві слідом за солдатами схилом спустився у заглиблення на тридцять футів нижче поверхні. Тут, де йому не загрожували снаряди, він почувався безпечніше, але думка про спуск у закритий простір під землю не радувала. Їм видали їжі та води на три дні, значить, хтось вважав, що операція може виявитися тривалою.

Близько десяти хвилин вони йшли головною галереєю. Тут було електричне освітлення, але вибух пошкодив дроти. Уся система тунелів будувалася охайно та продумано. Ламм та Крогер співали якусь пісеньку, простуючи тунелем. Схема ходів була схожа на британську, але з головної бокової галереї був вихід у каналізаційну систему сусіднього міста. Пункт прослуховування, розташований біля лінії британських окопів, захищав один бойовий тунель — він проходив приблизно на десять футів вище британського. Звідти вони прокопали ходи униз, де заклали два заряди. Вибухи зробили більшу частину тунелів ворога непрохідною.

Пройшовши лише невелику частину власним центральним тунелем, вони опинилися перед значним завалом. Леві присів недалеко, поки Ламм та Крогер досліджували завал кирками. Жахлива думка заволоділа ним. Його брат, інженер, служив у одній з ним роті, і він розповідав, що найближчим часом збирається спуститися та перевірити, наскільки добре зруйновані британські тунелі. Зазвичай брат не ліз під землю, але іноді ходив перевіряти нові споруди. Так ось, Леві вже три дні його не бачив. Тут не було нічого незвичайного, адже вони мали різні обов’язки, але зараз він не був певен щодо відсутності брата у тому патрулі, котрий пішов униз.