Франсуаза узяла її за руку.

— Молодець. Я щаслива за тебе.

Елізабет, зі слізьми на очах, відповіла:

— Я думала, ти будеш сердитися. Бо я — ти ж знаєш — не заміжня.

— Я справді рада за тебе, якщо це саме те, чого ти хочеш.

— Так, так! Це саме те, чого я хочу, — Елізабет всміхнулася. — А ти наче і не здивована зовсім.

— Не здивована. Я помітила, що твоя вага збільшилася. А ти ще й курити кинула. Ти казала, що вирішила кинути на Новий Рік, але раніше тобі ніколи не вдавалося дотриматися.

Елізабет розсміялася.

— Ну добре. Так а що, ти навіть не спитаєш, хто батько?

— А маю? Хіба це важливо?

— Не думаю. Він щасливий — ну, досить щасливий. Він буде допомагати матеріально, хоча я і не просила. Думаю, все буде добре. Він хороша людина.

— Тоді все добре. Я не запитуватиму більше.

Елізабет здивувалася, як спокійно Франсуаза сприйняла новини — навіть беручи до уваги, що вона здогадалася та мала час підготуватися морально.

— Тобто тебе не турбує, що онук чи онучка народиться у незаміжньої жінки?

— А чого б це мало мене турбувати? Моя мати, наприклад, не була одружена з батьком.

— Grand-mère? — здивувалась Елізабет.

— Ні. Справа в тому, що Grand-mère насправді не моя мама, — Франсуаза ніжно подивилася на Елізабет. — Я часто збиралася тобі розказати, та це якось було недоречно. Та й неважливо. Твій дідусь одружився з Grand-mère, Жанною, у 1919-му. Після війни. Але мені тоді вже було сім років. Взагалі, коли вони познайомилися, мені було п’ять.

— А я так і думала, що тут щось не сходиться! Я прочитала щоденники і вирішила підрахувати — та списала це на те, що у мене завжди погано з математикою.

— А у щоденниках є щось про Ізабель?

— Кілька разів таке ім’я згадувалося. Я подумала, що це його колишня дівчина.

— Це моя мати. А Жанна — її старша сестра.

Елізабет круглими від подиву очима дивилася на Франсуазу.

— Тобто Grand-mère насправді мені не бабуся?

— Біологічно ні. Але у будь-якому іншому сенсі — так. Вона виховала мене, і вона любила мене як свою власну дитину. До війни твій дід якийсь час жив у домі однієї родини, і там у них з Ізабель спалахнуло кохання. Вони вдвох втекли. Та коли вона дізналася, що завагітніла, то пішла від нього, а трохи пізніше повернулася до свого чоловіка. Через кілька років, під час війни, твій дід у Ам’єні зустрів Grand-mère. Вона влаштувала їм з Ізабель зустріч, але сестра примусила її пообіцяти, що Стівен не дізнається про дитину.

— Про дитину — тобто про тебе?

— Саме так. Якийсь не дуже розумний прийом — не знаю. Може, вона просто не хотіла завдати йому болю. Так що про мене він не знав майже до самого весілля з Жанною. До Жанни мене відправили з Німеччини — я жила там, бо моя справжня мати померла. Від грипу.

— Від грипу? Не може бути!

Франсуаза похитала головою.

— Так і було. Була епідемія, одразу після війни. Тоді в Європі загинули мільйони людей. Ізабель завжди казала, що коли з нею щось станеться, Grand-mère про мене подбає. Коли Ізабель вперше мала їхати до Німеччини з чоловіком, у якого була закохана, вона домовилась про це з сестрою. Вона закохалася у німця на ім’я Макс.

— А хіба він не захотів, щоб ти лишилася з ним?

— Мабуть, ні. Після війни він був дуже хворий. Він і сам помер невдовзі після Ізабель. Та і я ж була не його дитиною, власне.

— І тебе виховували Стівен та Жанна — як свою дитину?

— Саме так. Grand-mère була чудовою жінкою — вона справді стала для мене другою матір’ю. У нас була дуже щаслива родина.

Офіціант приніс наступні страви.

— Тебе це бентежить? — запитала Франсуаза після паузи. — Для тебе ж це не має великого значення? Мені завжди було все одно. Якщо люди справді люблять одне одного — а ми любили, — то такі подробиці не мають значення. Любов важливіша за те, хто кого народив з біологічної точки зору.

Елізабет на якусь мить замислилася.

— Так, думаю, ти права. Мені треба трохи часу, щоб це обдумати, але це точно мене не турбує. Розкажи краще про свого батька. Він був щасливий?

Франсуаза підняла брови та глибоко вдихнула.

— Ну, що ж... це складно. Після війни він два роки не розмовляв.

— Що, зовсім? Ані слова?

— Ані слова. Ну, може одне — йому, мабуть, довелося казати «згоден», коли вони одружувалися. Може, ще кілька слів — щоб залишитися живим. Але я тоді жодного разу нічого не чула від нього. І Grand-mère теж казала, що два роки минули в тиші. Вона розповідала про те, як він уперше знов заговорив. Якось вранці, під час сніданку, він встав та посміхнувся. І сказав: «Увечері поїдемо у театр, в Лондон. В обід сядемо на поїзд». Я не могла повірити своїм вухам. Мені тоді було дев’ять.

— Ви тоді жили в Англії?

— Так, у Норфолці.

— І після цього з ним усе стало добре?

— Ну... йому стало краще. Він говорив зі мною, був дуже добрий до мене. Насправді він балував мене. Але здоров’я у нього було погане.

— А він говорив про війну?

— Ні, ніколи. Ані слова. Grand-mère казала, що від завершення війни вони завжди вдавали, що цього ніколи не було.

— А коли він помер?

— Незадовго до того, як я вийшла заміж за твого батька. Йому було лише сорок вісім. Він так і не відновив сили — як і багато чоловіків з його покоління.

Елізабет хитнула головою.

— Усього за кілька років до мого народження.

— Так, — сумно підтвердила Франсуаза. — Шкода, що він так тебе і не побачив. Мені так хотілося б, аби він дожив до того дня. Я думаю, він... він став би щасливіший у душі.

Елізабет опустила очі в тарілку.

— A Grand-mère? Як вона з цим давала раду?

— Вона була чудовою жінкою. І дуже його кохала. Доглядала його як мати. Саме вона була героїнею усієї історії. Ти ж пам’ятаєш її?

— Пам’ятаю, — збрехала Елізабет. — Звичайно, пам’ятаю.

— Вибач, — Франсуаза притисла серветку до очей та на хвилину замовкла. — Я не збиралася плакати на людях. Вибач, Елізабет, не хотіла зіпсувати твоє свято. Для неї це теж було б дуже важливою подією.

— Все добре, — заспокоювала її Елізабет. — Добре... Тепер все добре.

Впродовж літніх місяців Елізабет відвідувала консультації для вагітних у найближчій лікарні. У лікарів були певні хвилювання, пов’язані з її віком — нерідко вона чула слова «пізня вагітність» у зв’язку зі своїм іменем. Хай там як, а хвилювання не перетворювалися у проблеми — можливо тому, що вона ніколи не зустрічалася з одним лікарем двічі.

— Дякую вам, місіс Бембрідж, — сказав лікар, який оглядав її на восьмому місяці вагітності. — Думаю, звичний порядок дій вам уже знайомий.

— Перепрошую?..

— Ну, у вас же вже четверта вагітність — вам не звикати.

З’ясувалося, що лікар дивився картку іншої пацієнтки.

Цікаво, кого ж приймали з її записами. Їй також повідомили, що на той день, коли очікуються пологи, для неї вже відвели ліжко, а поки попросили утриматися від авіаподорожей.

— Запам’ятайте, — пояснювала сестра, — пологи зазвичай проходять довго. Не треба телефонувати до лікарні аж поки перейми не стануть регулярними та болючими. Якщо ви приїдете надто рано, нам доведеться відправити вас додому.

Ірен розповіла їй про якісь заняття, які відвідувала дочка її подруги перед пологами. Елізабет записалася на них та поїхала до Кілберна. Там енергійна жінка зібрала у себе вдома близько дюжини вагітних жінок та розповідала про стадії пологів та про різні види знеболювального, яке можуть запропонувати в лікарні. Елізабет занотувала собі якомога раніше попросити епідуральну анестезію.

Дитина всередині крутилася та штовхалася. На животі з’являлися то горби, то прим’ятини — залежно від того, у якому положенні була дитина. Спина боліла, літо було спекотне, і Елізабет вже дочекатися не могла холодних зимових днів, коли це нарешті закінчиться і вона знов зможе дихати. Іноді вона відчиняла вікно навстіж, сідала гола на краєчок ліжка та намагалася упіймати хоч якийсь вітерець. Свій великий живіт вона підтримувала знизу руками. На ньому з’явилася тоненька коричнева смужка, яка спускалася у пах. На шкірі над тазовими кістками утворилися маленькі білі шрами, хоча усе було не так погано, як вона іноді бачила у переодягальнях магазинів. На заняттях для вагітних більшість запитань стосувалися того, як повернути назад зовнішність після пологів та відновити сексуальні стосунки з чоловіком. Елізабет же жодна з цих проблем не турбувала.