Стрілянина відновилась, і Бірн разом зі Стівеном лягли на землю поруч із хлопцем, який спав, та чоловіком, який помер, мабуть, кілька годин тому. Його нутрощі частково вивалилися на землю і спікалися під палючим сонцем.

Ліворуч сержант активно ворушив губами, намагаючись підняти солдат на нову атаку німецьких траншей біля залізниці.

— Там наші, — помітив Бірн.

Це був взвод Харрінгтона — точніше, те, що від нього залишилось.

— Ми повинні йти із ними, — сказав Стівен.

Нова рвана лінія самогубців втомлено поплелася назустріч смертоносному тріскотінню гармат, встановлених на лафетах. Стівен, вкритий кров’ю настільки, що його це вже перестало турбувати, дивився, як згортки життя, спогадів та кохання падають, звиваючись, на землю та поливають її блювотинням. Смерть втратила будь-яке значення — але солдатська маса продовжувала вперто іти і йти уперед. І ця їхній незліченності було щось жахливе.

Харрінгтон кричав — йому снарядом відірвало лівий бік. Тремкими руками він намагався дістати таблетки морфію.

Солдати, котрі скупчилися у найближчих до траншей вирвах, відкрили вогонь з гвинтівок, а потім знову перейшли у наступ — востаннє. Якогось хлопця відкинуло назад пострілом у плече і гепнуло об дерево. Інші падали спиною або обличчям у землю, розорану їхніми власними снарядами.

Бірн повільно підходив до хлопця, котрий захлинався криком. Він обійшов ззаду дерево з корою, понищеною скоректованими пострілами. Стівен побачив, як він витяг перев’язочний пакет, та почав закривати йому рани. Ззаду намагалися підійти санітари, але вони забули пригнутися, і їх швидко поклали довгі кулеметні черги.

Стівен упав обличчям на землю та відчув її смак у роті. Він заплющив очі — побаченого достатньо. «Ти ідеш прямо у пекло» — останні слова Азера лунали у нього в голові, заглушуючи навіть той страшний шум, який панував навколо.

Бірн якимось дивом привів хлопця назад у воронку. Краще б не приводив — все одно той помре.

Сержант Харрінгтона наказав наступати — йому відповіли з десяток солдатів. Стівен дивився, як вони досягни першої лінії дроту, — і лише потім помітив із ними Бірна. Він намагався пролізти крізь дроти, заплутався у них, повис у повітрі — і Стівен побачив, як дригаються його чоботи від куль, котрі пронизують тіло.

Стівен лежав поруч з хлопцем та чоловіком, який помер зранку. Наступні три години — поки сонце не перестало так сильно палити — хлопець благав про воду. Стівен намагався не слухати. На тілі вбитого була фляжка, але її пробило кулею, і практично уся вода витекла. Залишки рідини у флязі були червонувато-коричневого кольору від крові та землі. Стівен влив її до рота хлопця.

Усюди на полі битви поранені солдати намагалися підвестися та дістатися до своїх, але цим тільки Привертали вогонь кулеметів — і швидко ховалися назад у вирви, де лежали.

Коли з нейтральної території не було вогню, німці у резервній траншеї обстрілювали тіла на дротах. За дві години вони поступово знесли голову Бірну — у нього між плечима тепер зяяла величезна діра.

Стівен молився, щоби зайшло сонце. Від самого ранку не думав про порятунок свого життя. Коли він біг до діри у дротах, то уявляв собі, як його тіло пронизують кулі, бо примирився з тим, що помре. Але зараз він благав, щоби цей день нової, невиносимої реальності завершився.

Якщо прийде ніч, то земля відновить природний хід подій, і, можливо, через багато років усе, що відбувалося тут вдень, буде виглядати як потьмарення розуму. Можливо, все це можна буде зрозуміти, розглядаючи з точки зору нормального життєвого ритму. Але в той момент Стівенові здавалося, що все навпаки: це і є нова реальність, новий світ, де вони відтепер мають жити, і що старого світу, з його чергуванням дня і ночі та пір року, більше не існує.

Він вже не міг терпіти запаху плоті, який панував у воронці, і вирішив будь-що тікати звідси. Невеликий наступ ліворуч зараз відволікав увагу німецьких кулеметників, і, коли йому здалося, що настав зручний момент — керуючись вдачею, долею чи забобонами, — побіг зигзагом назад. За ним пустилося навтьоки ще кілька солдатів, які вже не могли дочекатися ночі.

У стані, близькому до непритомності, хитаючись, він побіг униз, до річки, про яку марив ще з опівдня, щоб нарешті напитися. Жбурнувши гвинтівку на берег, Стівен кинувся у воду. Занурившись у повільну течію з головою, відчув, як вода наповнює пори шкіри. Він відкрив рота й почав пити, наче риба.

Зрештою, він став на дно і спробував зібратися докупи. Він водив руками у воді, повернувши їх догори долонями, наче про щось просив. Шум тиснув йому на голову луною від берегів річки. Затихати він і не збирався. Стівен подумав про Вірна, котрий висів там на дротах, наче ворона. Може, йому хоч води наллють у діру в грудях? А то як же йому тепер пити?

Стівен намагався заспокоїтися. Бірн мертвий і пиття більше не потребує. Стівена турбувала не смерть Вірна, а те, як вивернувся цей світ. Його зачіпала навіть не смерть десятків тисяч людей, а те, що вони довели: можна бути людиною і чинити речі, котрі виходять за межі природного.

Він спробував вийти на берег, але течія виявилася сильнішою, ніж він розраховував, а тіло охопила смертельна втома. Він втратив опору, і ріка його понесла.

У воді його оточили німці. Солдат, який опинився поряд, щось кричав йому незрозумілою мовою, і Стівен ухопився за нього. Усі хапалися одне за одного та билися, щоб вилізти з води. Його оточували люди, які вбили його друзів, його солдатів. Але зблизька він бачив, що всі однакові. Бачив їхні витріщені очі та пориту віспою шкіру. Старий сивий капрал щось верещав. Смуглявий — як і багато хто із них — хлопець плакав. Стівен спробував примусити себе ненавидіти їх, як і раніше.

Маса мокрих німецьких тіл у воді навколо, у намоклій важкій формі, притискалася до нього, мало цікавлячись тим, хто він такий. Це була просто юрба, котра скиглила незрозумілою мовою та хапалася за життя.

Через річку перекинули вузького міста, наспіх сколоченого британцями. Німці спробували залізти на нього, але англійські солдати наступали їм на руки. Стівен подивився вгору та побачив рядового без каски — він зневажливо дивився униз.

— Витягни мене! — крикнув Стівен. — Витягни!

Солдат упіймав його руку та потягнув. Стівен відчув, як хтось ухопився за нього, як його тягнуть донизу. Рядовий вистрілив у воду, і Стівен опинився на мосту. Люди навколо з подивом дивилися на нього.

— Полонені, — пояснив солдат. — Нащо нам допомагати їм вибратися з ріки?

Стівен добрів мостом до іншого берега і ліг на болотяну траву.

Ізабель. Червона кімната. Котедж його діда... Він намагався сконцентруватися на фрагментах ясних спогадів, щоб надати якоїсь форми майбутньому через минуле. Його розум зачепився за запах цвілі у конторі в доках на Іст-Індії, і якусь хвилину він знову жив у кімнаті над причалом.

Падали сутінки, наближалася ніч, але сонячне світло не хотіло відступати, наче знущалося — а з ним і шум.

До Стівена поверталася цікавість — хотілося дізнатися, що сталося. Вранці він узяв на себе зобов’язання атакувати і рухатися уперед, де б не був.

Вага його речмішка — тепер ще й мокрого — була настільки великою, що він і забув про відсутність у нього гвинтівки. Над ним праворуч починався великий тьєпвальський ліс.

Він підвівся і посунув до німецької лінії фронту. Тут його хтось сильно вдарив по голові — наче у скроню жбурнули цеглиною. Стівен упав.

Далі він побачив обличчя, яке не належало ні клеркові, ні Ізабель і навіть не його матері, до чого він був частково готовий, а одному із тунельників Уїра.

— Чорт забирай, далеко ж ви від дому! Ви, мабуть, пройшли зо півтори милі! — казав чоловік, розгортаючи перев’язочний пакет.

Стівен щось буркнув. Голос чоловіка звучав надто по-домашньому та підіймав багато спогадів. Він ніби прийшов з іншого часу.

— Я Тайсон. Доброволець, якщо ви розумієте, про що я. Там, де я був, атаку вгору відкликали, і нас відправили сюди. Усіх санітарів перебили. Ольстерці тут закріпилися. Ваш загін також.