— Що там у мене?

— Думаю, що рана поверхнева. На лівій нозі. Нічого серйозного — навіть додому не відправлять. Я погукаю капітана Уїра.

Стівен опустився назад у неглибоку вирву. Нога не боліла.

Прайс проводив переклик. Перед ним вишикувались солдати його роти — ті, хто зумів повернутися з поля бою. У сутінках сіріли їхні нестійкі обличчя. Спочатку Прайс питав про місцезнаходження кожного, хто не повернувся. Але згодом він побачив, що це займає надто багато часу. Ті, хто залишився живий, не завжди могли впевнено сказати, кого вони бачили мертвим. Їх голови втомлено висіли на плечах, наче кожен орган тіла благав про відпочинок.

Прайс прискорив переклик. Від одного імені, на яке ніхто не озивався, він швидко переходив до іншого. Бірн, Хант, Джонс, Тіппер, Вуд, Леслі, Барнс, Стад, Річардсон, Севіл, Томпсон, Годжсон, Біркеншоу, Ллівелін, Френсіс, Аркрайт, Дукан, Ши, Сімонс, Андерсон, Блюм, Феїрбразер. Прізвища скоромовкою звучали в сутінках і летіли до тих місць, де народилися ці солдати. У села та міста, куди невдовзі підуть телеграми, у будинки, де скоро опустять штори і де крізь зачинені двері полине низький стогін. У місця, які їх породили, а тепер стануть більше схожими на жіночі монастирі. У мертві міста, де не буде життя, не буде цілі. У міста без батьків та дітей, без молодиків на фабриках, без чоловіків у жінок, без дітей, які могли би народитися, могли би вирости, могли би працювати та малювати, могли би навіть керувати державою, — але вони так і залишаться не зачатими у розірваних тілах батьків, які лежать тепер у смердючих воронках на бурякових полях. Ці чоловіки пішли з дому тільки для того, щоби перетворитися із живої плоті на гранітні плити. На них байдуже зеленітимуть мох та лишайник.

З восьмиста солдатів батальйону, які вранці перелізли через бруствер, лише сто п’ятдесят п’ять озвалися на свої прізвища. Прайс наказав розійтися — але не звично гавкаючи, як на параді, а м’яко. Солдати спробували повернутися кругом, а потім перешикувались по-новому — кожен опинився біля того, кого ніколи раніше не бачив, — і зімкнули шеренги.

Джек Фаєрбрейс і Артур Шоу чекали їх і запитували, як усе минуло. Проте солдати проходили повз них як сновиди і не відповідали. Хтось спльовував або зсував каски з голови. Майже усі дивилися собі під ноги. На обличчях не було майже нічого — крім суму. Вони розійшлися по наметах і заснули.

Стівен лежав у своїй воронці, дивився на пагорб, котрий підіймався у бік Тьєпваля, та чекав повної темряви.

У вирву заліз Уїр.

— Тайсон сказав мені, де ви. Як нога?

— Усе добре. Навіть ворушити можу. Що ви тут робите?

— Зголосився допомагати. На передовій хаос. У нас немає стільки поїздів, щоб усіх звідси вивезти. Польові госпіталі переповнені. У траншеї, з якої ви вранці вирушали, зараз просто купа тіл — ті солдати навіть не почали наступ, — голос Уїра тремтів. Він лежав біля пораненої ноги Стівена. — Двоє генералів застрелилися. Це жахливо. Жахливо. Це...

— Заспокойтеся, Уїре, тихше. І трохи посуньтеся.

— Так краще? Розкажіть, що з вами сталося?

Стівен зітхнув та ліг назад. Шум нарешті вщухав. Артилерія обох сторін замовкла, але іноді було чути черги з кулеметів та постріли гвинтівок.

— Я не пам’ятаю, — відповів він. — Не знаю. Бачив, як Бірна убили. Спочатку я думав, що ми наче непогано почали. Пізніше опинився у річці. Не знаю. Страшенно стомився.

Врешті запанувала темрява. Ніч хвилями проливалася на землю з-за хребта над ними. Більше не стріляли.

Земля заворушилася. Праворуч солдат, який нерухомо лежав ще від першої атаки, встав — і знову впав, бо пошкоджена нога не витримувала його ваги. То тут, то там рухалися поодинокі фігури. Вони червами виповзали з воронок. Вони кульгали, лізли та тягнули себе подалі звідси. Через десять хвилин пагорб вирував пораненими, які намагалися повернутися до своїх.

— Ісусе, — промовив Уїр. — Я навіть не уявляв, що тут стільки людей.

Це було схоже на воскресіння на величезному кладовищі двадцять миль завдовжки. Безліч зігнутих божевільних фігур вимальовувалися на фоні розбитого ланшафту — вони шкутильгали та сунули назад для збереження свого життя. Наче земля вивергала ціле покоління скалічених мерців. Кожен був самотній, але нерозривно зв’язаний зі своїми братами — вони разом полишали територію, яка неохоче їх відпускала.

Уїра трусило.

— Все добре, — заспокоював його Стівен. — Більше не стріляють.

— Справа не в пострілах. Це все той звук, ви чуєте його?

Стівен чув лише панування тиші, коли перестали стріляти. Але, прислухавшись, він зрозумів, про що каже Уїр: низький безупинний стогін. Розібрати у ньому чийсь окремий біль було неможливо. Але цей лемент долітав до них від річки та підіймався схилом ліворуч десь на півмилі, а може й далі. Зараз, коли вуха звикли до відсутності пострілів, він чув його краще — наче стогнала сама земля.

— Господи, господи... — заплакав Уїр. — Що ми наробили? Що ж ми наробили? Слухайте. Ми вчинили щось страшне. Тепер ніколи не буде так, як було.

Стівен поклав руку на плече Уїра.

— Тихше. Ви повинні триматися.

Він розумів Уїра, бо й сам відчував те саме. Він слухав, як протестує земля, і чув голос нового світу. Якщо зараз не зібратися докупи, то потім можна вже ніколи не повернутися у колишню реальність.

— Господи... господи... — Уїр трусився та скиглив, а стогін підіймався від землі, як вологий вітер, що дряпав скляне небо.

На мить Стівен дозволив своєму втомленому розуму вилетіти кудись — і лемент відніс його у світ панування панічного страху. Він смикнувся, прокидаючись, доклав зусиль і таки зміг витягти себе назад у старе життя, яке вже не було таким, як раніше. Але якщо повірити у нього — воно триватиме.

— Обійміть мене, — попросив Уїр. — Будь ласка, обійміть.

Він підповзло Стівена і притис голову до його грудей.

— І називайте мене на ім’я.

Стівен обійняв його однією рукою.

— Все добре, Майкле. Все добре. Тримайтеся. Не можна здаватися. Тримайтеся. Тримайтеся.

Частина 3

Англія, 1978 рік

Поїзд метро зупинився у темряві, й Елізабет Бенсон нетерпляче зітхнула. Вона хотіла якомога швидше опинитися вдома і перевірити, чи не надійшов їй лист, або на випадок, якщо хтось подзвонить по телефону. У натовпі пасажирів у проході вагону до її обличчя притискалося чиєсь зимове пальто. Елізабет підтягла свою невеличку валізу ближче до ніг — вранці того дня вона якраз поверталася з дводенної подорожі до Німеччини, але з аеропорту Хітроу мала відразу їхати на роботу, бо часу заскочити додому вже не було. Оскільки світло у вагоні згасло, вона не могла навіть читати газету. Заплющивши очі, вона спробувала перенестися у своїй уяві кудись подалі від вагона, котрий стояв у темряві вузького тунелю.

Був вечір п’ятниці, й Елізабет дуже втомилася. Вона намагалася думати про приємне: сутінки, Роберт з його сивими пасмами у густому волоссі, його очі, сповнені планів на вечір; пальто, яке пошили за її дизайном та прислали загорнутим у щільний поліетилен.

У вагон, здається, зайшов якийсь божевільний — він заспівав старі пісні з м’юзік-холлу. «Шлях далекий в Тіпперері...» — далі співак щось буркнув та замовчав, наче в темряві хтось штурхнув його ліктем.

Поїзд знову рушив вперед тунелем, а над головою спалахнуло світло. На станції «Ланкастер-Гейт» Елізабет проштовхалась повз спини пасажирів та вийшла на платформу. Дощ на вулиці приніс полегшення — тут лунали звуки мокрих коліс, які шурхотіли у листі, перенесеному через паркан Гайд-парку. Нахиливши голову, щоб захиститися від мряки, вона попрямувала на зелене світло винного магазину, яке тривіально заманювало досередини покупців.

За кілька хвилин вона вже поставила валізу та пакет, у якому тихенько дзенькнуло скло, на сходинку та відчинила вхідні двері свого вікторіанського будинку. У дротяному кошику з внутрішньої сторони дверей досі лежала пошта: листівки для дівчини, котра мешкала нагорі, пухкі конверти для кожної з п’яти квартир, нагадування про оплату рахунку за газ для місіс Кіріадес і лист із Брюсселя для неї.