Вона піднялась до себе, набрала ванну, опустилась у воду, зручно вмостилась і розгорнула листа.

Якщо вже Роберт написав їй, не обмежившись своїми короткими схвильованими дзвінками, це зазвичай означало, що він відчуває провину. Ну, або його й справді затримали справи в Комісії і він навіть не був удома, щоби побачитися з дружиною.

Елізабет опустила лист на підлогу та всміхнулася. Такі знайомі фрази — вона навіть не знала, наскільки сама в це вірила. А проте відчувала ніжність до Роберта, коли читала його лист. Вона опустилася нижче, і тепла вода огорнула її плечі. Задзвонив телефон.

Гола, хляпаючи водою на килим у вітальні, вона притисла слухавку до вуха, звично думаючи, чи подавалася туди електрика і чи достатньо мокре її вухо, щоби провести струм до мозку.

Телефонувавла мама, запитувала, чи донька приїде у Твікенем на чай наступного дня. Поки матір її вмовляла, Елізабет вже встигла висохнути і сенс повертатися до ванни пропав. Вона набрала брюссельський номер, й у слухавці залунав довгий європейський гудок. Двадцять, а потім і тридцять гудків — ніхто не відповідав. Вона уявила вітальню, завалену книжками та документами, повними попільницями та брудними чашками, серед яких телефон, на який не звертали уваги, виводив свої трелі.

У холі невеличкого міського будинку Марка і Ліндсі стояли дитяча коляска та складний стілець, біля яких хазяї зустрічали гостей. Елізабет традиційно, як за часів навчання в коледжі, простягла Марку пляшку вина.

Вона увійшла до подвійної вітальні — колись це були дві окремі кімнати, але вони вирішили зробити у стіні великий прохід між ними — і поринула у таку звичну рутину, що вона говорила, посміхалася і поводила себе немов за наперед визначеною програмою. Іноді, коли вона приходила у гості до Марка і Ліндсі, вони запрошували й інших людей. Сьогодні, наприклад, у них була чара, котра жила на сусідній вулиці, а також чоловік — один, що викликало підозри. Вона навіть і не помітила, як у її руках опинилася цигарка, а у роті — червоне вино.

Марк і Ліндсі були давніми її друзями — їх пов’язував спільний життєвий досвід. Хоча зараз Елізабет вважала, що вони троє не стали б настільки близькими, якби зустрілися лише тепер — зв’язок між ними був навдивовижу емоційним. Ліндсі — імпульсивна жінка зі схильністю домінувати. Марк домашній, без чітко визначених амбіцій. Коли їм було трохи за двадцять, вони часто запрошували до себе когось, хто намагався вразити присутніх історіями про себе або ж претендував на глибини політичної мудрості, недосяжні для інших. Зараз же їхні вечірки нагадували більше дружні, іноді нуднуваті посиденьки.

Їхнє життя змінилося — діти все перевернули. Впродовж вечора вони рано чи пізно починали говорити про успіхи дітей у школі та їх поведінку — і Елізабет припиняла слухати. Частково через те, що це було нудно, а частково через те, що такі розмови приносили біль, не визнаний нею.

Ліндсі вже практично не запрошувала самотніх чоловіків, коли приходила Елізабет, але кожні роки два чи три їхня звична компанія доповнювалась різними одинокими мужчинами — безнадійними, розлученими, п’яними, але найчастіше вдоволеними своїм життям.

— Твоя проблема, — почала якось Ліндсі, — в тому, що ти відлякуєш чоловіків.

— Проблема? — здивувалася Елізабет. — Я і не знала, що в мене є проблеми.

— Ти розумієш, про що я. Тільки подивися на себе. Ти така холоднокровна у своїх ділових сукнях та вбраннях у стилі Анук Еме.

— Ти хочеш сказати, що я виглядаю як дама середнього віку?

— Я не про це. Чоловіки — вони боязкі істоти. З ними треба лагідно. Зроби так, щоб вони відчували себе у безпеці. Хоча б для початку.

— А потім можна робити усе, що захочеш?

— Звісно, ні. Але подивися на себе, Елізабет. Опусти трохи планку. Пам’ятаєш Девіда, з яким я тебе знайомила? Дуже добрий чоловік — якраз твій типаж. А ти не дала йому жодного шансу.

— Ти наче забула, що в мене вже є кохана людина. Так що витріщати очі та фліртувати з якимось Денісом — чи Девізом, як його там, — нема потреби. Моє серце вже зайняте.

— Це отим єврократом?

— Його звати Роберт.

— Він ніколи не розлучиться. Ти ж і сама це знаєш. Вони усі говорять, що розлучаться, але ніколи до цього не доходять. Ніколи.

— А мені байдуже, розлучиться він чи ні, — щиро всміхнулася Елізабет.

— Тільки не кажи мені, що не хотіла б вийти заміж.

— Я не знаю. У мене є робота, є друзі. Я не можу раптово узяти і присвятити увесь час пошукам чоловіка.

— А як щодо дітей? — запитала Ліндсі. — Мабуть, ти скажеш, що і дітей не хочеш?

— Я, звісно, не проти нащадків. Але спочатку мені треба зрозуміти навіщо.

Ліндсі засміялася.

— Нічого тут розуміти. Це біологія. А тобі вже тридцять дев’ять.

— Тридцять вісім, взагалі-то.

— Твоє тіло каже тобі, що треба поквапитися. Ти нічим не відрізняєшся від мільйонів інших жінок в світі. Заради Бога, для цього не потрібні причини!

— Мені потрібні. Я думаю, що для того, щоби зробити щось, треба мати причини. Особливо якщо це щось, на мій погляд, непотрібне.

Ліндсі всміхнулася та похитала головою.

— Думки старої діви.

Елізабет засміялася.

— Ну добре, я спробую. Обіцяю. Я докладу усіх зусиль, аби спонтанно та дивовижно закохатися у Деніса...

— Девіда.

— У будь-кого, запропонованого тобою.

Ліндсі вже, здавалося, махнула рукою, але того вечора вирішила зробити останню спробу — чоловіка звали Стюарт. У нього було кошлате біляве волосся, на обличчі — окуляри. Його довгі пальці повільно крутили келих з вином.

— Чим ви займаєтеся? — запитав він Елізабет.

— Я керую компанією, яка виготовляє одяг, — вона терпіти не могла такі питання. При знайомстві з новою людиною було б доречніше розпитувати, якою вона є, а не де працює. Хіба робота може визначати особистість?

— Керуєте? Тобто ви — бос?

— Саме так. Років п’ятнадцять тому я починала працювати дизайнером, але мене зацікавив економічний бік справи. Ми створили нову компанію, де я і стала директором.

— Зрозуміло. А як називається компанія?

Елізабет сказала назву.

— Я міг щось про вас чути? — запитав Стюарт.

— Ми постачаємо одяг у кілька мереж магазинів, але вони вішають свої власні лейбли. Ми виготовляємо невелику кількість того, що ми називаємо «кутюр» під нашою маркою. Може, у такому контексті ви й могли зустріти нашу назву.

— А що таке «кутюр»?

— Ну, здебільшого це те, що ви б назвали сукнею, — всміхнулася Елізабет.

Вечір тривав, і через якийсь час Стюарт послабив свій оборонний тон того перехресного допиту на початку знайомства. Зрештою він почав подобатися Елізабет. Вона вже звикла до того, як люди реагують на неї, — більшість вважає, що сімейне життя і робота не можуть поєднуватися і що чим більше людина вкладає у свою працю, тим завзятіше вона відкидає думки про дітей або чоловіка. Елізабет вже перестала навіть намагатися щось пояснити. Робота є для того, щоб жити. Між цікавою та нудною працею вона обрала цікаву і тепер просто намагається її добре виконувати. Вона ніяк не могла второпати, де саме у цьому простому ланцюжку з трьох кроків міститься рішуче відкидання чоловіків або дітей.

Стюарт розповів, що грає на піаніно. Вони також розмовляли про місця, де встигли побувати. Стюарт не занурювався у міркування про фінансові ринки і не заводив суперечку про конкуренцію з Марком. Він також не фліртував з нею і не підлабузнювався. Він сміявся з її жартів, хоча іноді жінка помічала в ньому подив — ніби щось у ній не дозволяло думати, що вона може бути веселою людиною. Він не спитав її номера телефону, і вона відчула полегшення — хоча і з тінню розчарування.

Додому Елізабет їхала на машині знайомою дорогою через міст і все розмірковувала, як це — бути заміжньою. Біля початкової школи на Фулхем-роуд розширили тротуари, створивши неможливість проїхати на великій машині. Проїжджаючи тут, вона завжди затамовувала подих, ніби намагаючись зменшити габарити своєї машини, обережно протискаючись між блокаторами, уже червонуватими від фарби, котру залишили на них більші машини. Можливо, якщо вона вийде заміж, чоловік буде за кермом. Судячи з кількох знайомих сімей, шанси були.