Елізабет вийшла у темряву ночі. Дійшовши до головної вулиці, праворуч побачила площу та станцію, а попереду — верхівку собору або великої церкви. Тримаючи шпиль у полі зору, вона пересувалася вузькими вулицями, шукаючи приємне місце, де можна повечеряти і де самотня жінка не привертала б уваги. Вона вийшла на велику площу, схожу на Гран-Плас у Брюсселі, й спробувала уявити, як би ця територія виглядала, заповнена британськими військами, вантажівками та кіньми, — хоча вона була не впевнена, чи у них тоді уже були вантажівки, як, власне, чи вони ще використовували коней. Повечеряла вона у барі, де цілий натовп молодих чоловіків грав у настільний футбол. З динаміка, який висів над дверима, лунала музика в стилі «поп», яку іноді перебивав звук двотактного мотоцикла, заведений кимось одразу біля входу.

Вона вирішила пошукати Аррас в алфавітному покажчику в кінці книги Боба — там були посилання на штаби, транспортні служби, а також величезна кількість цифр, назв полків, батальйонів та імен офіцерів. Офіціант приніс оселедець та картопляний салат — обидві страви виглядали так, наче їх тільки-но дістали з консервної бляшанки. Поруч з її келихом він поставив глек з вином (тут вдавали, що напій зроблений у селі).

Чим займалися військові у місті? Вона думала, що війни проходять за межами міст, на відкритих ділянках. Вона випила трохи вина. Яке це взагалі має значення? Це взагалі лише зупинка на шляху до побачення з Робертом.

Прочитавши кілька сторінок, вона випила ще. Поєднання цих двох речей розбудило в ній дрібку рішучості: вона повинна зрозуміти, розкласти ті події по поличках. Її дідусь воював на тій війні. Якщо сама вона і не матиме дітей, то мусить хоча б розібратися, що було до її народження. Треба ж знати, яку лінію вона не буде продовжувати.

Офіціант приніс стейк із величезною порцією смаженої картоплі. Вона з’їла скільки могла, поливаючи м’ясо гірчицею. З м’яса витікав сік та зафарбовував у червоний колір кінчики шматочків картоплі. Їй подобалося помічати такі невеличкі фізичні деталі — але тільки тоді, коли була наодинці. В компанії вона би просто говорила і ковтала.

Вино та їжа заспокоювали. Вона відкинулась на спинку червоного пластикового крісла — і помітила, що двоє худих високих хлопців біля бару дивляться на неї. Вона швидко опустила очі в книгу, щоби вони не встигли сприйняти її бездіяльність як запрошення.

Її рішучість зміцнювалася та перетворювалась на намір. Яке це має значення? Дуже велике! Це важливо для неї, бо її дідусь був тут — у цьому місті, на цій площі. Її плоть та кров.

Наступного дня вона поїхала у Бапом, а звідти, керуючись дороговказами, у Альбер. Боб казав, що в Альбері багато історичних місць, а також є невеликий музей.

Від Бапома дорога стелилася прямо. Елізабет оперлась спиною на спинку сидіння та залишила на кермі ліву руку — машина їхала майже сама. Вона добре виспалась у сералі, а від міцної кави в готелі та крижаної мінеральної води почувала себе навдивовижу добре.

За десять хвилин на узбіччі почали з’являтися коричневі дороговкази, а згодом вона побачила кладовище — за стіною, як і будь-який міський цвинтар. Тільки-от стіна набула бурого кольору від вихлопів контейнеровозів. Знаки з’являлися усе частіше, хоча до Альбера залишалося ще кілька кілометрів. Праворуч за полями крізь дерева Елізабет побачила дивну некрасиву арку. Спочатку вона подумала, що це пристрій для переробки буряків, але потім зрозуміла, що арка дуже велика: її складено з цегли або каменю, а розміри — справді монументальні. Виглядало, ніби Пантеон або паризьку Тріумфальну арку чомусь викинули на лузі.

Арка її зацікавила, і вона звернула з шосе на вузьку дорогу, котра пролягала між полями, які підіймалися вгору. Дивна арка залишалася у полі зору — її було видно з будь-якого боку, як, мабуть, і задумували проектувальники. Вона під’їхала до невеликої групи будинків, занадто малої і розкиданої на великій площі, щоби називатися селом або навіть хутором. Залишивши машину, Елізабет підійшла до арки.

Перед нею був великий газон з густою підрізаною травою у формальному англійському стилі, через який вели стежки, посипані гравієм. Звідси можна було точніше оцінити її розміри: арку підтримували чотири масивні колони. Вона обважувала відкриту місцевість навкруги. Крім розмірів, арка вражала брутальним сучасним дизайном: попри те що вочевидь служила меморіалом, вона нагадувала будівлі, які проектував Альбер Шпеєр для Третього рейху.

Елізабет піднялась кам’яними сходами до арки. Чоловік у блакитній куртці підмітав місце між колонами. Стоячи поруч з монументом, Елізабет раптом помітила, що він вкритий написами. Вона підійшла ближче та почала читати. Там були імена. Уся поверхня арки була вкрита британськими іменами: приблизно від висоти її колін і до самої верхівки. На усіх поверхнях колон були імена — вони купчилися, вони кружляли, вони охоплювали площу у сотні ярдів та простягалися на фурлонги[6] каменю.

Елізабет пройшла під аркою, де підмітав чоловік. Зсередини усі поверхні колон теж були вкриті вирізаними іменами.

— Хто ці... ці...? — вона показала рукою на написи.

— Ці? — голос чоловіка був здивованим. — Це ті, хто зник.

— Загинули у цій битві?

— Ні. Зниклі. Ті, кого не змогли знайти. Ті, хто загинув, на кладовищах.

— Тобто усіх цих людей... не знайшли?

Вона підняла очі на склепіння над головою, і від безкінечних написів її охопив панічний страх, наче тут зібрали примітки до написаного на небесах.

Коли вона знову могла говорити, то запитала:

— Зниклі протягом усієї війни?

— Ні, — похитав головою чоловік, — тільки тут, на цих полях, — він показав рукою навкруги.

Елізабет пройшла крізь арку та сіла на сходах з іншого боку монументу. Тут був охайний парк з рядами білих надгробних каменів. Біля кожного каменя росла квітка або щось інше. Усі чисті та облиті невиразним зимовим сонцем.

— Ніхто мені не розповідав, — вона запустила руки з нігтями, вкритими червоним лаком, у темне густе волосся. — Господи... Мені ніхто не розповідав.

Елізабет майже годину їздила Брюсселем, намагаючись знайти квартиру Роберта. Один раз вона вже була поруч з потрібною вулицею, але дорога з одностороннім рухом повела її геть звідти. Згодом вона вирішила залишити машину біля першого-ліпшого будинку та узяти таксі.

Елізабет дуже хотіла побачитися з Робертом. Вона помітила, що її радість зросла, коли таксист вправно наблизився до місця призначення. Вона трохи нервувала, бо кожного разу, коли вони мали зустрітися, жінка боялася, що справжній Роберт не відповідає своєму образу в її уяві. Він ніби мав кожного разу виправдовувати свій вплив на її життя. Вона відмовляла іншим чоловікам, жила сама, розділяла постійний обман — і він мав доводити, що вартує цього. Незважаючи на це, з усіх чоловіків, яких знала Елізабет, Роберт був найменш упевненим у собі і нездатним на якісь претензії та обіцянки. Він завжди повторював, що Елізабет має діяти виходячи зі своїх власних інтересів. Мабуть, це і була єдина причина, чому вона любила його.

Вона заплатила таксистові та подзвонила у двері. В домофоні пролунав його голос, і двері з різким дзижчанням відчинилися. Вона побігла сходами нагору, і дерев’яні східці супроводжували луною її кроки. Він стояв біля дверей своєї квартири на другому поверсі — скуйовджений, схожий на ведмедя, з цигаркою в руці. На ньому досі був костюм, але комір він розслабив. Краватка теж висіла розпущена. Елізабет кинулась до нього в обійми.

Як завжди, у перші кілька хвилин поряд з ним вона відчувала себе спантеличеною і їй потрібна була підтримка. Вона пояснила ситуацію з машиною, і коли він нарешті перестав сміятися, то запропонував повернутися за авто та відігнати на підземну стоянку.

За півгодини вони вже повернулися до квартири — і можна було починати все заново. Елізабет пішла у ванну, а Роберт склав ноги на журнальний столик і телефонував до різних ресторанів.