У першій із залізних скринь вона знайшла куртку від військової польової форми кольору хакі. Вона витягла її зі скрині та роздивилася у світлі лампи. Ця річ ні про що їй не говорила. Куртка в гарному стані, на грубій саржі не було плям, а смужки на рукавах дбайливо пришиті. У тій же скрині знайшлася жерстяна каска — також дбайливо збережена. Ремінці усередині каски цілі, а ззовні — лише трохи оббита. На дні скрині лежав невеличкий шкіряний несесер для письмового приладдя. Там були чистий блокнот та чорно-біла фотокартка із зображенням групи солдатів, котрі сиділи на бронетранспортері, вдягнені у сорочки з коротким рукавом. На звороті картки був напис: «Туніс, 1943 — Безстрашна п’ятірка (без Джарвіса)».

Не та війна, не той чоловік. Після усього того, що вона бачила, після усіх тих імен на арці вони повернулися — минуло трохи більше двадцяти років. Якщо у неї буде син, яка гарантія, що він не витрачатиме свої дорослі роки в цьому пекельному збоченні?

Й надалі зігнута, вона підійшла до ряду залізних скринь поодаль. Усередині був інший мотлох: якісь її старі іграшки, рахунки, ділове листування щодо купівлі будинку.

Елізабет переглянула деякі листи. Самі по собі вони були банальними, але чомусь розчулили її. Рядки займу та процентів, надруковані на машинці на товстому блакитному папері боргового зобов’язання з червоними полями та скріплені підписом, відображали дріб’язкові суми, узяті під хороші відсотки — хоча у ті часи, мабуть, ці суми здавалися скаженими і не давали спокійно спати. Але для Елізабет ці папери були відображенням сім’ї — хай нестійкої, непевної, — будинку, дитини та визначеності батьків — хай лише матері, — зробити хоча би щось для виправлення ситуації. Невелика сума, узята в борг у товаристві взаємодопомоги, свідчила про відмову матері від особистих амбіцій, подорожей та сподівань на краще існування. Проте важко було уявити, що її життя було кульмінацією жертв попередніх поколінь.

У третій металевій скрині майже на самому дні вона знайшла згорток, перетягнутий мотузкою та зав’язаний на бантик. Через пилюку її руки стали сухими і дотик викликав неприємні відчуття. Вона потягнула за мотузку, і згорток легко відкрився. Його вміст упав їй на руки — там теж були папери, листи та записники. Серед того всього також були кілька кольорових стрічок, три медалі та пласка фляжка. Здавалося, ці речі були старші за вміст інших скринь.

Серед паперів були листи, написані від руки, французькою. На одному була адреса в Руані. Елізабет відчула якусь провину, читаючи ці папери. Було складно розуміти, про що йдеться. Дуже щільний почерк, з завитками, а чорнило вже вицвіло. Крім того, знання Французької Елізабет було недостатнім для розуміння ідіоматичних виразів. Іще один лист, написаний тією ж Рукою, — з адресою у Мюнхен. Наприкінці вона побачила дві книги. Перша виявилася військовим довідником для офіцерів з написом «Капітан Стівен Рейзфорд, квітень 1917 року» на форзаці.

Елізабет відкрила книгу. Одна з вказівок зазначала, що офіцер має бути «кровожерливим та постійно думати про те, як убити ворога та як допомогти своїм солдатам зробити те саме». Причому слово «кровожерливий» було написане через дефіс, і цей дефіс змусив Елізабет здригнутися.

Інша книга була записником зі сторінками, розлінованими товстими блакитними лініями. Він був заповнений чорнильним письмом, яке групками купчилось на сторінках та виходило за червоні поля зліва.

Записник було ще важче читати, ніж листи. Було схоже на грецьке письмо — це її спантеличило. Якщо записник належав іноземцю, який не мав стосунку до їхньої родини, то звідки він узявся у цьому маленькому згортку з дідусевими речами?

Вона поклала книжечку в кишеню спідниці, а інші папери знову загорнула.

Коли вона повернулася, мати читала, сидячи у вітальні. Елізабет, хитруючи, показала знахідку.

— Я не побачила свого щоденника. Там була адреса — я записала колись давно і тепер хотіла знайти. Коли ми переїздили, ти дозволила мені залишити тут багато речей, пам’ятаєш?

— Звичайно, пам’ятаю. Краще б ти усе те викинула.

— Викину, обіцяю. Так ось, я шукала щоденник і випадково знайшла невеличкий згорток — там були папери, котрі, напевно, належали твоєму батькові.

— А я думала, що вони загубилися. Там було багато чого, але коли ми переїздили, вони десь поділися.

— А що там були за папери?

— Цілі ящики з його щоденниками, які він вів, коли вперше потрапив у Францію. Двадцять чи тридцять. Але я нічого там не могла зрозуміти — він використовував якийсь код.

— Я знайшла один на горищі. Наче грецькою написано.

— Так, це його, — підтвердила Франсуаза, відкладаючи шиття. — їх було багато. Я завжди думала, що якби він хотів, аби хтось це прочитав, то писав би англійською.

— А яким він був, твій батько?

Франсуаза відкинулась у кріслі, і її обличчя порозовіло.

— Шкода, що ти не мала можливості з ним познайомитися. Він би полюбив тебе. Я б хотіла, щоб він хоч раз побачив тебе та погладив по щічці.

Наступної суботи Елізабет спустилась у метро і сіла в поїзд, який грохотів, торохтів та котився своїм електричним ходом у трубі, проритій у клейкій глині під містом. На станції «Стратфорд» вона вийшла на поверхню у світло зимового дня та сіла в автобус, який прямував далі. Вона проклинала той блискучий шведський седан, який відмовився заводитися.

Будинок Боба та Ірен стояв посеред площі, оточений півдюжиною платанів — зараз голих, — за металічним парканом. В одному кінці була пісочниця з конструкціями червоного та помаранчевого кольорів для альпіністських дитячих ігор, вульгарно-яскрава поверхня яких була вкрита написами, сенс яких відомий лише тому, хто орудував розпилювачем, наносячи їх. Елізабет вони здавалися грізними попередженнями з фундаменталістських писань. Зараз було занадто холодно, щоби діти могли грати на вулиці, і Елізабет побачила лише жінку, «кутану у вовняний шарф, яку тягла зеленуватою грязюкою східноєвропейська вівчарка. Пес зупинився у пісочниці та важко присів.

Елізабет поквапилась до будинку та натиснула на дзвінок. Через прочинені двері вона побачила маківку Ірен, яка нахилилася, щоби втримати тер’єра, чий гавкіт долинав до неї. З погрозами та умовляннями до собаки, заспокоюючи Елізабет, Ірен звільнила для них обох місце в холі та зачинила двері, коли гостя увійшла.

Вони пройшли у вітальню в передній частині будинку, де Елізабет залишилася чекати, поки Ірен готувала чай. Стіни кімнати вкриті темними коричневими шпалерами, більша частина яких закрита картинами та поличками, де стояли скляні ящички з опудалами птахів, а також колекція фарфорових чашок та блюдець. Також тут були два кравецькі манекени: на одному висіла фіолетова оксамитова сукня дев’ятнадцятого століття, а на іншому — античне мереживо окутувало голий торс. Кілька невеликих столиків стояли з мідними дрібничками та фігурками.

— Я сподіваюся, Боб не заперечує, що я використовую його як бібліотеку, — сказала Елізабет, коли Ірен повернулася з чаєм.

— Не думаю. Йому подобається, коли його запитують. Тобі згодилися ті книги?

— Так, дуже. Я ж розповідала тобі про той меморіал? Справа у тому, що мене захопила ця тема і я хочу знати більше. Я знайшла записник мого дідуся — ну, я думаю, що він належав дідусеві, бо був разом з іншими його речами. Але усі записи в ньому зроблені незрозумілою мовою — я думала, може, Боб знає, — він же знається на археології та все таке інше.

— Єгипетські ієрогліфи, чи що?

— Ну, не єгипетські, але...

— Боб знає багато чого про різні мови — він ходив на усілякі курси. Не думаю, що він розмовляє якоюсь з них, але зрозуміє, що за мова, особливо якщо йдеться про стародавні. Боба не дуже цікавить сучасний світ. Якось подарувала йому комплект платівок, щоб він вивчив французьку перед нашою відпусткою, — так він навіть не відкрив їх.

Після третьої спроби Ірен покликати його з саду Боб зайшов у вітальню, потис руку Елізабет та налив собі чаю. Вона розповідала про свою подорож у Францію, а він кивав головою та гучно сьорбав. Боб був нижчий зростом за свою дружину, лисий та у круглих окулярах у черепаховій оправі. Слухаючи Елізабет, він схилив голову набік та іноді чухав підборіддя плечем. Коли вона пояснила, навіщо приїхала сьогодні, його рухи стали нетерплячими та енергійними.