Елізабет скоро повернулася у вітальню в новій чорній сукні, вже готовою до виходу. Він передав їй склянку з напоєм:

— Клянусь, я не додавав тонік. Тільки пляшку показав. Маєш чудовий вигляд.

— Дякую. Ти теж нічого. Ти у цьому костюмі підеш чи перевдягнешся?

— Я не знаю, ще не думав.

— Як завжди.

Він підійшов та сів поруч із нею на диван — після того як розгріб для себе місце у книгах та паперах. Роберт був чоловіком кремезним, високим, з широкими грудьми та великим животом. Він почав гладити волосся Елізабет та цілувати її блискучі губи. Потім він ковзнув рукою під поділ сукні та промурмотів щось їй у вухо.

— Роберте, я тільки-но одяглася, припини.

— Ти зіпсуєш макіяж, — додав він.

— Я серйозно. Забери свої руки. Зачекай же трохи.

Він засміявся:

— Але це допоможе розслабитися та отримати насолоду від вечері.

— Роберте!

Від його чіплянь у неї опустилася панчоха та розмазалася помада, але у неї ще був час на відновлення порядку перед виходом. Хоча Елізабет мусила погодитися: у якомусь сенсі він мав рацію. Після близькості розмовляти було простіше.

За вечерею він питав, чим вона займалася, і вона розповіла про роботу, про зустрічі з матір’ю та про свою цікавість до материних батьків. Розповідаючи, вона і сама чіткіше усе бачила. Її життя досягло того віку, коли більше не думаєш, що помреш останньою. Повинен бути хтось молодший за неї — покоління дітей, які мають насолоджуватися розкішною безпекою знання, що між ними та смертю бар’єром стоять дідусі та бабусі, а потім батьки. Але у неї дітей не було, і вона почала озиратися назад та цікавитися долею попередніх поколінь. Їхнє життя вже закінчилися, і вона відчувала на собі обов’язок захистити. Вона відчувала майже материнський інстинкт щодо них.

Елізабет розповіла про свій візит до Ірен, де познайомилася з Бобом, який, за словами Ірен, створював враження людини, яка рідко навідується до пабу чи букмекерської контори, і як вона побачила перед собою маленького чоловіка, схожого на пташку, з прудкими руками та в окулярах з товстими лінзами, котрий запропонував їй дві чи три книги з кімнати, повністю заставленої книжковими полицями.

— Але це все одно ніяк не підготувало мене до побаченого. До масштабів цього. Меморіал просто величезний — за розмірами як Мармурова арка, навіть більший, — і уся вона, кожен дюйм, вкрита написами. Там здається, що усе те відбувалося зовсім недавно. Прибиральник показав мені снаряд, який вони знайшли минулого тижня в лісі.

Роберт кілька разів наливав їй вина, поки вона розповідала, і, коли вони вийшли з ресторану та вирушили у напрямку Гран-Плас, Елізабет розслабилась та заспокоїлась, а в голові у неї трохи запаморочилось.

Брюссель — доволі масивне місто, наче пам’ятник працьовитості фламандців. Тут ситна їжа готувалася з французькою винахідливістю, а усе місто дихало радістю мирних часів.

Вона вважала, що життя, не насичене подіями, не обов’язково має бути пустим, що шановані промисли громади мають бути спочатку серйозно напрацьовані, перш ніж передати їх далі.

Коли вони спустилися вниз вузькою алейкою, почався дощ. Рука Роберта обійняла її і поквапила у кафе, де він запланував дигестив. Завернувши за кут, вони раптом опинилися на Гран-Плас. Фасади торгових будівель вкриті позолотою, котра поблискувала крізь мряку під м’яким світлом ліхтарів.

У неділю Елізабет відчула тягар неминучої розлуки. Іноді їй навіть здавалося, що вона боялася моменту розлуки ще тієї миті, коли вони зустрічалися. Роберт вклав платівку у програвач і влігся на диван, слухаючи музику й намагаюсь утримати попіл на кінці своєї цигарки.

— Коли ми одружимося? — запитала Елізабет.

— Подивись, будь ласка, там, під тим документом, немає попільнички?

— Тримай, — вона передала йому попільничку. — Так що?

— О, Елізабет, — почав Роберт, сідаючи на дивані. — Уся твоя проблема у тому, що ти така нетерпляча.

— А, тобто біда саме у цьому? Є багато теорій про це. А я не думаю, що два роки можна назвати нетерплячістю.

— Я розлучуся. Але зараз я не можу цього зробити.

— Чому?

— Я вже казав. Анна тільки-но перейшла до іншої школи. Джейн ще не завела друзів там, куди ми переїхали, і...

— Не можна так жорстоко з нею вчинити.

— Точно, їй лише десять років.

— Скоро у неї екзамени, а потім Джейн знадобиться твоя підтримка, а потім у тебе буде нова робота.

Роберт похитав головою.

— А за рік після цього, — продовжила Елізабет, — буде запізно.

— Запізно для чого?

— Для нас із тобою.

Роберт зітхнув.

— Елізабет, це непросто. Я обіцяю, що ми розлучимося. Хочеш, давай встановимо кінцевий термін? Три роки.

— Я не можу залежати від цього, — відповіла вона. — Я не можу планувати своє життя на таких слабких обіцянках.

— Ну чого ти як курка?

— Краще б ти обрав інше слово. Я не курка. Коли я бачу маленьких дітей, у мене усередині усе перевертається. Мені доводиться зупинятися і глибоко дихати, щоб заспокоїтися. Моє тіло страшенно цього хоче. Саме це ти мав на увазі, коли називав мене куркою?

— Вибач, Елізабет. Правда, вибач мене. Я тобі не пара. Ти маєш знайти собі когось кращого. Я обіцяю, що більше не завдам тобі клопоту.

— Ти зовсім не розумієш, про що я?

— А про що ти?

— Мені потрібен ти. Ти той чоловік, якого я кохаю. Я не хочу іншого.

Роберт труснув головою. Його, вочевидь, зворушили такі зізнання, але безрезультатно.

— В такому разі я навіть не знаю, чим зарадити.

— Одружитися зі мною, дурню! Ось що ти можеш зробити. Слухай своє серце.

— Моє серце розривається. Я думаю про Анну. Я не можу зробити їй боляче.

Елізабет знала, що він так відповість. Вона дещо заспокоїлась.

— Я би могла про неї подбати, — сказала вона м’яко. — Вона би приїздила до нас.

Роберт підвівся та підійшов до вінка.

— Ти повинна мене покинути. Ти ж і сама це знаєш, правда? Це єдиний вихід.

Попри усі прикладені зусилля втримати свої почуття вона усе ж таки розплакалася, коли вони прощалися на підземній стоянці. Вона відчувала свою жалюгідність та безпорадність — і зневажала саму себе. Він притис її до себе — його руки здавалися такими великими...

— Я зателефоную тобі, — сказав він, захлопуючи за нею дверцята. Вона кивнула та із заплаканими очима виїхала на боротьбу з активним вечірнім рухом.

У четвер Елізабет поїхала у Твікенем провідати маму і, поки Франсуаза готувала вечерю на кухні, піднялась на горище, де стояли великі скрині, набиті фотокартками, документами та книгами. Вона не розповіла матері про мету своїх пошуків — сказала, що шукає свій старий щоденник.

На горищі було недостатньо місця, щоб стояти у повний зріст, і Елізабет доводилося згинатися. Добре, що тут зробили освітлення, — вона одразу оцінила масштаби завдання, яке перед собою поставила.

Всього лише п’ять шкіряних та шість чорних жерстяних скринь, не враховуючи кількох картонних ящиків. На деяких були написи. Вміст скринь та коробок викликав враження, що речі складали навмання: ялинкові прикраси, старі ігри з неповним комплектом, зв’язки листів та квитанцій.

Елізабет вирішила почати зі шкіряних скринь. Вона навіть не уявляла, що її матір була таким завзятим шанувальником театру, — тут знайшлися цілі купи програмок з Вест-Енду та журналів тридцятирічної давнини з фотографіями акторів, яких вона лише нещодавно бачила на телебаченні. Вони були зображені у характерних ролях — з чорною підводкою навколо яскравих очей, з мереживними манжетами та з охайно підстриженим блискучим волоссям.

В іншій скрині був ящик з написом «ВЛАСНІСТЬ АЛЕКА БЕНСОНА» з цікавими відомостями про деякі його борги. Таємно від своєї дружини він придбав частину транспортної компанії у Ньюмаркеті, котра займалася перевезенням коней. Продаж цих акцій допомогла закрити частину його боргів. Останній вміст коробки складали каталоги та листи від різних компаній, чиї акції він купляв, продавав або ж інвестував. Більшість цих компаній були у Кенії та державі, яка тоді називалася Танганьїка. Усі ці папери об’єднувала нестача коштів та оптимізм, властивий Ельдорадо. Документи пізнішого періоду походили з Родезії та Південної Африки. Також Елізабет знайшла пачки обережно складених карток для гольфу. На одній з них, з Йоганнесбурга, стояла дата «19 серпня 1950 року», а у примітках зазначалося: «Рахунок 79, гандікап 6, чистий 73. Промахи на близьких ударах».