— Що у нас тут? — запитав Барклай, роздивляючись пляшку на світло. — Жевре-Шамбертен. Гхм, смачне, але не розумію, чому нам не принесуть біле вино до білої риби.

— Вибачте, сер, але білого вина у підвалі немає, — пояснив вістовий полковника, низенький сивий лондонець. — А ви, я знаю, дуже любите рибу. Це форель, сер. Місцева.

— Добре, Дейвіс, — відповів Барклай, знов наливаючи собі вина.

За рибою принесли рідкувате тушковане м’ясо, потім гострий сир та свіжий хліб. Обідали майже до четвертої години, а потім перейшли у залиту сонцем вітальню, куди принесли каву та сигари.

Стівен розслабився у м’якому кріслі та водив рукою по парчовій оббивці. Один із командирів роти — високий чоловік на прізвище Лукас — розповідав про рибну ловлю на ріці Тест у Гемпширі, де живуть його батьки. Інші говорили про футбольний матч між командами батальйонів. У частині з Единбурга, котра розташовувалась неподалік на лінії фронту, у повному складі була нездоланна професійна команда «Гарт оф Мідлотіан».

Вістовий полковник приніс бренді, і Стівен подумав про своїх солдатів — вони заварювали чай у квартах на маленьких спиртівках біля сирих стін траншей. Один із них, похмурий маляр на прізвище Стад, мав звичку нанизувати на багнет шматочок сиру — а потім, коли підходив пацюк, натискати на спусковий гачок. Стівен почував себе так, наче він зраджує їх, сидячи тут за обідом у цьому витонченому будинку. Хоча солдати вважали, що треба брати, коли дають. Вони обмінювати та крали усе, Що могли, прямо в траншеї або в селі. Посилки з їжею взагалі вважалися спільною власністю. Нещодавно Вілкінсону, котрий помер вже от кілька тижнів тому, прислали такий пакунок — так він став приводом для загального свята.

Його власні думки викликали у Стівена посмішку від розуміння, що його коротка втеча від реальності скоро закінчиться.

Батальйон маршем вирушив до села Коленкам із піснями. Був теплий червневий день, і сонце обпалювало бліду зелень навкруги. У верхівках в’язів ліниво співали граки, а платани та каштани звучали невтомними голосами різних видів дроздів. У селі гомоніли англійською з різними вимовами — ольстерською, лондонською, з Глазго та Ланкаширу. Солдатів було набагато більше, ніж могло розміститися у місцевих жителів. Ввечері грали у футбол, і запах поту знову нагадав про передову і давно не прані форми з вошами.

Стівен привів свій взвод у сарай, біля якого Грей намагався домовитися про розквартирування із впертою жінкою та її сином. Нарешті під захід сонця їм таки вдалося завести солдатів усередину — там на них чекали чиста солома та гаряча вечеря з польової кухні.

Вночі почався обстріл. Стівен читав книжку біля свічки на сіннику, коли почув перші снаряди. Гаубиця стояла не дуже далеко, і її постріли струшували з кроков вікові шари пилу. Спочатку обстрілювали слабо — наче гаубиця прочищала горло, — але луна від пострілів розходилася низьким гудінням далеко пагористою місцевістю. Коли вона затихала настільки, що майже нечутно крізь монотонний гул пробивався наступний постріл, потім ще і ще. Стіни сараю затряслися. Стівен відчував вібрацію дерев’яної підлоги горища. Він уявляв артилеристів, яких розпалює їхня робота, вони стягують із себе сорочки у глибоких окопах для гармат та глибше засовують у вуха захисні воскові пробки. Звук пострілів викликав у нього побожний страх. Їх було безліч — вишикувані вздовж шістнадцятимильної лінії фронту, вони стріляли без упину. Постріли злилися у один нескінченний рокіт — великі гармати звучали стримано, наче литаври, а менші додавали непередбачуваних акцентів та ритмів. За годину уся лінія фронту щільно поливала ворога вогнем. Звук був, наче від грому, котрий ні на мить не вщухає.

Очевидна сила бомбардування дещо заспокоювала, але усвідомлення масштабів конфлікту, про які вона свідчила, навпаки, нервувало. Стівен відчував, що ставки піднялися: тепер вже було зрозуміло, що відступ або компроміс неможливі. Тепер сподівання лише на те, що «свої» виявляться сильнішими за ворога.

Вони залишилися у Коленкамі ще на два дні, а потім перемістилися на передову.

— Вже недовго чекати, сер, — сказав Бірн, загасив цигарку та сів поруч з Хантом. — Я вже і не сподівався вас побачити після вибуху у тому тунелі.

— Я теж, — приєднався Хант. — Тільки краще б ми і не вилазили з тої клятої діри.

Стівен осміхнувся.

— Тобі там не дуже подобалося. Та нічого. Зараз усе буде інакше. Приведіть сюди Стада та Барнса, добре? Леслі, у тебе було два дні на чищення гвинтівки. Не треба цього робити тепер, коли ми рушаємо.

Взвод вишикувався під наглядом Прайса, який ходив від одного боку розбитої площі до іншого, чекаючи інструкцій від капітана Грея. Здається, Прайс єдиний знав, який шлях і коли приведе їх до потрібної ділянки траншеї на передовій. Під їхніми ногами земля трусилася — обстріл тривав уже третю добу. Роту, котра рушила вказаним шляхом у Ошонвілле, охопила нервова joie de vivre[1]. Транспортування боєприпасів та провізії проводилося настільки активно, що солдатам доводилося іти псячими стежками через поля.

Від пилу, мілкого насіння злакових і живої огорожі у Стівена почали чухатися шкіра та ніс. Солдати пітніли під важкими речмішками, і запах від них розстилався у теплому літньому повітрі. Вони співали стройові пісні — ті самі банальні куплети про дім. Стівен дивився вниз, під ноги, на лінію трави між коліями, яку не приминали колеса возів. Він подумав про покоління фермерів, які ходили цим шляхом такими ж літніми днями.

За поворотом дороги вони побачили два десятки чоловіків, голих по пояс, які біля дороги копали яму площею тридцять на тридцять ярдів. Стівена на мить спантеличила ця картина. Здавалося, це селяни щось копають для сільськогосподарських потреб — але садити і тим більше орати вже закінчили. І тут він зрозумів, що це. Вони копали братську могилу. Він вже хотів віддати наказ солдатам повернутися або хоча б дивитися в інший бік, але взвод вже майже підійшов, і дехто вже побачив місце свого майбутнього поховання. Люди затихли, і тепер співали лише птахи.

Вони мовчки вийшли на головну дорогу і попрямували до Ошонвілле. Їхня готовність до битви змінилася. У сільському кафе, де Стівен колись обідав з Азерами, тепер влаштували шпиталь. На головній вулиці села вздовж дороги височіли купи сіна та вози з їжею для тварин. Полковник Барклай сидів на вгодованому гнідому коні з лискучими боками. Взводи шикувалися на площі й мовчки стояли, дивлячись на нього. Він відкашлявся та сказав їм те, про що вони вже здогадувалися, але офіційно ще не чули. Кінь під ним ліниво хропів, і його недоречна велич надавала схожості з комедійним персонажем.

— Ви йдете у наступ. Я знаю, що ці слова ви слухаєте з полегшенням — адже саме для цього ви тут. Ви йдете у наступ, і ви переможете. Ворог зазнає такої поразки, після якої він вже не зможе віднятися. Ви чуєте, як артилерія знищує його захист. Завтра обстріл буде завершено — і почнеться атака. Ворога буде абсолютно деморалізовано! Його захисні споруди буде знищено, колючий дріт — порізано, бліндажі — зруйновано. Я абсолютно впевнений, що у вас будуть стріляти лічені рази. Ворог з полегшенням зустріне будь-кого, кому можна здатися.

Полковник впорався з нервовістю, яка спочатку примушували його говорити гавкаючим голосом. Його ентузіазм та проста віра у свої слова передалися солдатам. У молодих на очах навіть виступили сльози.

— Але я маю попередити вас: брати полонених треба з обережністю. Від начальника генерального штабу я отримав інструкції про те, що ворог повинен однозначно довести свій намір здатися. Якщо у вас виникають будь-які сумніви — ви знаєте, що робити. Я вважаю багнет дуже ефективною зброєю. Не думаю, що вам треба нагадувати славну історію нашого полку. Під час Піренейської війни нас прозвали гірськими козлами — ми показали, на що здатні у гірській місцевості! Ми не відступили! Сам Герцог Веллінгтон високо оцінив нашу мужність. І ось що я хочу вам сказати: поважайте пам’ять тих солдатів, які воювали під цими знаменами до вас. В бою ви маєте показати, що варті тих подвигів, які здійснив наш полк! Ви маєте перемогти — заради ваших сімей, заради короля і нашої держави. Я певен, що вечеряти ми будемо у Бапомі! Благословення Господнє з вами.