Дівчина заспокоїлася. Вона не покликала на допомогу, не протестувала — вона просто дивилася на Стівена. Розбитого, з понурою головою. Він вже не був такий збуджений. З відчуттям полегшення до неї повернулась і доброта. Вона торкнулась його руки. Стівен підскочив та подивився на неї. Він повірити не міг, що вона доторкнулася, та ще й ніжно. Вона б мала його вбити.
Він у невір’ї труснув головою.
— Що...?
Вона підняла палець та притисла до губ. Кожну мить вона ставала сильнішою — за рахунок свого полегшення та його розчарування.
— Тобі дуже важко. Війна.
— Пробач мені. Пробач, будь ласка, — почав він.
— Я розумію.
Він шоковано дивився на неї. А потім узяв свій одяг, зайшов за ширму і швидко одягся.
У безладі підготовки до переміщення дивізії ніхто і не помітив відсутності двох офіцерів вночі. Повернувшись, вони залишили мотоцикл там, де й узяли, і окремо прийшли у траншею тверезішими, ніж вони самі сподівалися.
Наступного дня Уїр отримав наказ. Ввечері вони переходять до розміщення — куди саме, ще невідомо, — а потім вирушають до Альбера.
Там на них чекають земляні роботи, які.вже розпочалися поблизу села Бомон-Амель. У наказі не йшлося, чи було це частиною якоїсь стратегії, чи лише звичайна передислокація. Та зважаючи на те, що з місця знімали усю дивізію, можна було припустити правдивість чуток: готувався наступ.
Уїр важко опустився на нижнє ліжко у своєму бліндажі та провів рукою по залишках волосся. Ось нарешті і наступ. Більше жодного миру та спокою. Великий ривок. Він коротко засміявся. Більше жодної спокійної ділянки фронту з регулярним патрулюванням. Разом із новачками йому доведеться вибивати німців із Франції.
Тут нічого неможливо вдіяти. Він втратив контроль над своїм життям. Коли Уїр вирішив нарешті змінити якусь важливу частину свого життя — з цього не вийшло нічого, крім приниження. Під обстрілом було не так вже й зле.
Джек повернувся зі своєї зміни під землею та пішов у відносно тиху частину траншеї, щоб випити чаю та прочитати листа від Маргарет. Він читав повільно, не дозволяючи очам перескакувати відразу до головного.
Мій любий Джеку!
Як у тебе справи ? Ми весь час про тебе думаємо і молимося за тебе. Дякую, що пишеш мені — твої листи дуже нас заспокоюють. Приємно знати, що ти тримаєшся добре і у гарному настрої.
Повідомляю тобі, що наш хлопчик помер сьогодні вранці. Лікарі запевнили, що він не відчував болю і тримався спокійно до останньої миті. На жаль, вони нічим не змогли йому допомогти. Я бачила його у шпиталі, але лікарі не дали забирати його додому. Я вірю, що вони до кінця піклувалися про нього і не дозволили йому страждати.
Мені так шкода повідомляти тобі про це — я знаю, як ти любив його, мій любий Джеку. Але ти не повинен занепадати духом. Ти — усе, що в мене є. Я молю Бога про твоє повернення додому, до мене живим.
Сьогодні я забираю його маленьке тільце, похорон відбудеться в п’ятницю. В церкві я поставлю свічку від тебе.
Я напишу тобі ще трохи пізніше — мені зараз важко продовжувати. Будь ласка, подбай про себе і повертайся.
Джек поклав листа на землю і завмер, дивлячись перед собою. «Це не похитне мою віру, — думав він. — Його життя було прекрасне, сповнене радощів. Я вдячний за це Богові».
Він опустив голову на руки, щоби помолитися, але горе захлеснуло його. Слова вдячності так і не прийшли, а лише рев мороку спустошення. «Мій хлопчику, — схлипував він, — мій милий синочку».
Вони прибули до Альбера в перший тиждень червня. Тунельників відразу відправили на передову, а піхоті дозволили трохи перепочити — скоротили кількість навчань та перевірок, а ще підозріло щедро покращили пайок — тепер солдати отримували також апельсини і волоські горіхи.
Капітан Грей відвів Стівена поговорити із полковником Барклаем. Той жив у великому будинку в західній частині міста.
— Він — людина дратівлива, — попереджав Грей. — Але не судіть його за манерою поведінки. Він хороший боєць. І любить небезпеку та труднощі, — капітан повів бровою, наче ставив під сумнів здоровий глузд Барклая.
Полковник вивчав мапи у кімнаті, тимчасово перетворену на кабінет. Він був молодшим, ніж Стівен очікував, проте повністю сивим. Його вузьке обличчя нагадувало тхора.
— Гарний дім, правда? — зауважив Барклай. — Та не звертайте на це уваги. Коли поліземо через бруствер, я, хлопці, буду з вами.
— Ви справді підете в атаку, сер? — запитав Грей з тінню подиву.
— Та ще й як, чорт мене забирай! Я вже шість тижнів сиджу тут на дупі із цими штабними підлабузниками. Того дня, коли дадуть сигнал атакувати, я сподіваюся, що вечерю мені накриють з полковим сріблом у Бапомі.
Грей кашлянув.
— Ми маємо добре просунутися уперед, — у його вимові в присутності Барклая з’являвся сильний шотландський акцент.
— І знаєте, з ким я буду вечеряти? З головнокомандувачем Другої індійської кавалерійської дивізії.
— Я не знав, що кавалерія братиме участь у наступі.
— Звичайно, буде. Ми прориваємося, і вони йдуть зразу за нами. Хейг намертво на цьому стоїть.
— Зрозуміло, — Грей повільно хитнув головою. — Дозвольте відрекомендувати вам лейтенанта Рейзфорда — він знає цю місцевість. Якщо пам’ятаєте, я вам про нього розповідав.
— Пам’ятаю, — відповів Барклай. — Знавець Сомми. Ну, вам би краще співати за вечерею.
Вони вийшли у сад біля будинку на прогулянку, і Барклай почав розпитувати Стівена про особливості місцевості. Грей запропонував освіжити пам’ять за допомогою магій, і Стівен розповів про заболочені береги Анкру, про пагорби у напрямку Тьєпвалю з одного боку і гірський хребет з іншого.
— Хребет Глоду, — підказав полковник. — Так його називають. Ми будемо наступати у напрямку села Бомон-Амель. Але спочатку в цьому хребті зроблять здоровенну дірку вибухівкою.
— Зрозуміло, — сказав Грей. — Тобто ми попередимо ворога про наступ заздалегідь, та ще й зробимо для нього чудове природне укріплення.
Барклай кинув на нього водночас суворий і жалісливий погляд.
— Ми займемо це укріплення першими, Грею. Але день буде довгим. Думаю, нас можуть перекинути на підкріплення до інших підрозділів на різних стадіях штурму — залежно від ходу справ.
— Але ми будемо у першій хвилі атаки?
— Звісно! — полковник світився посмішкою. — На світанку почнемо, і не сумнівайтеся. Опівдні перегрупуємося та відпочинемо. А ближче до вечора ще раз натиснемо як слід. Ваші солдати готові?
— Так, готові, — відповів Грей. — А ваші, Рейзфорде, як ви думаєте?
— Думаю, що готові, сер. Хоча мене трохи хвилює рельєф. Та і німці — вони ж там уже давно, правильно? У них захист як...
— Боже милостивий, — перебив його Барклай. — У житті ще не бачив двох таких боягузів. Ми будемо шість днів їх обстрілювати — після такого від німецького колючого дроту нічого не лишиться аж до самого Дар-ес-Саламу. А самі боші — якщо хтось з них залишиться живим, будуть раді вже тому, що стрілянина закінчилася. Так що вони вийдуть з піднятими руками.
— А ось це точно стане для нас неочікуваною перевагою, — погодився Грей.
— І ще одна річ, — додав Барклай. — Мені не потрібні тактичні поради від командира взводу. Мені й Роулінсона вистачає — а ще і накази зі штабу бригади щодня приходять. Тому робіть те, що кажуть. А тепер ходімо пообідаємо.
Заступник Барклая, майор Терсбі, а також іще троє командирів роти приєднались до них за обідом. Вишуканий стіл їм накрили в кімнаті з високими вікнами у боковій частині будинку. Стівен роздумував, чи не взяти на себе роль слуги за обідом, аби не довелося спілкуватися з вищими чинами, але офіціантів з офіцерської їдальні і так вистачало — а їм ще й допомагало літнє подружжя французів.