Уникнувши винищення, Стівен більше нічого не боявся. У тому існуванні, до якого він повернувся, — у такому дивному та неприродному існуванні — була або жорстока смерть, або життя. Жодних тонших відтінків — любові, уподобання, доброти — тут не знайдеш. У цій їхній з Уїром урізаній реальності тіло старої вдови фермера за гроші, зароблені убивством, було краще за тіло Вілкінсона, розірване на шматки снарядом, з розділеним на окремі клітини мозком, який спогадами та надіями стікав йому на плече.

Стівен простяг ноги — його чоботи залишили невеличкі борозни у натоптаній земляній підлозі. Він майже спорожнив пляшку, і вино позбавило його решток обережності, останніх спогадів про звичаї життя у мирні часи. Він наче постарів та втомився, але почувався дуже спокійно.

Стара заснула. Стівен тихенько перемістився в кут кімнати і знайшов ще одну пляшку вина у буфеті. Наповнивши склянку, він знову сів чекати у пітьмі біля пічки.

Уїр повернувся — блідий та скуйовджений. Чорні кола під очима були помітні навіть у півтемряві кімнати. Стівен запитально подивився на нього. Уїр труснув головою.

— Тепер ви.

— Та ні, дякую. Ми сюди заради вас приїхали. Мене та жінка не цікавить.

— Вона сказала, щоб ви прийшли. Ідіть. Ідіть до неї, сучий ви сину. Ви це почали — ви і закінчуйте.

Уїр не хвилювався так навіть під обстрілом.

Стівена почала охоплювати паніка.

— Що ви наробили? — запитав він. — Що ви там такого наробили, скажений ідіоте?

Уїр важко опустився на стілець і закрив обличчя руками. Жахливі картини постали в уяві Стівена, і він вибіг і кімнати. Там він опинився на перехресті двох коридорів і покликав жінку. Світла було так мало, що він ледь бачив, куди йде. Він намацав рукою якісь двері та відчинив їх — за ними кублилися курчата. Він зачинив, побіг далі та шарпнув наступні — за ними теж не знайшов нічого страшного. Він полегшено зітхнув і відчайдушно кинувся до інших дверей.

За спиною почувся жіночий голос:

— Месьє?

Молода темноволоса жінка з великими ніжними очима та високо забраним волоссям стояла в коридорі. У волосся заплетена червона стрічка. Стівен мовчав.

— Чого вам треба?

— Я шукаю... шукаю вашу матір.

— Вам сюди.

Вона узяла його за руку та провела до кімнати з червоним килимом та ширмами зі східними візерунками. Навколо дверей прибита дерев’яна лиштва у формі мінарету. Підлога теж була земляною — як у вітальні. Стівен перелякано озирався. Молода жінка повела його за ширму, де стояло двоспальне ліжко із саморобним бавовняним балдахіном. На підлозі горіло з півдесятка свічок, і ще одна на підвіконні.

— Не хвилюйтеся. Давайте гроші, — остання фраза повернула Стівена до нормального стану.

— Та я не... я лише хотів перевірити, чи все гаразд.

З-за ширми почувся сміх — сміялася жінка, котра повела Уїра за собою.

— Все гаразд. Краще не буває, — вона вийшла і стала поруч зі Стівеном. Він відчував її солодкий запах. — У вас дуже дивний друг. Я узяла його ось так, — вона вхопила Стівена за пах, — а він відскочив від мене, — вона засміялася. — У нього він довгий та м’який. Коли я доторкнулася, він заплакав.

Вона була старшою, ніж припускав Стівен, — тут у світлі свічок він роздивився її краще. Вона сіла на ліжко та підняла спідницю до талії, а потім лягла на спину та розвела ноги. Стівен дотепер іще не бачив нікого голого у такому віці. Вона опустила руку у чашу з дезінфікувальним засобом, а потім звично провела нею між ногами — по жорсткому волоссю та червоній плоті.

Стівен, як і Уїр, почав відступати. А потім засміявся. Він повернувся до молодої жінки і узяв її за руку.

— З вами, мадемуазель, — так. Але вона — ні.

Старша жінка підвелася з ліжка і підійшла до нього, опускаючи спідницю. Він відчув, як вона торкнулася руками його спереду, ковзнула пальцями у штани. Там вона знайшла те, що їй було потрібно, та витягла назовні жестом м’ясника, у якого покупець попросив показати шмат м’яса. Він відчув, як її губи охопили його плоть, і Стівенові довелося прикласти зусилля, щоби не відштовхнути її слиняву ласку. Він підняв очі і побачив, що молода жінка роздягається. У світлі свічок чоловік побачив, як з її округлих сідниць сповзає білизна, — і Стівен відчув, як він оживає у роті старої жінки. Тут вона підвелася і посміхнулася, тримаючи у руках його плоть, котра ставала дедалі твердішою.

— Ви — англієць, — промовила вона, зникаючи за ширмою.

У Стівена не з’явилося думки, наскільки смішно він виглядає. Його шкіра практично розривалася, ставала майже прозорою під тиском крові. Дівчина посміхалася з ліжка. У неї були маленькі округлі груди. Вона сиділа на ліжку без простирадла, простягнувши ноги вперед та склавши руки на животі.

— Знімайте одяг, — сказала вона.

Стівен мовчки підкорився, і тепер стояв перед нею повністю голий. Дівчина мала терпіння — вона, мабуть, звикла до сором’язливих солдатів.

Стівен дивився на неї. Він уже майже шість років не торкався жінки. Дівчина була вродливою: карі очі м’яко світилися, рухалась легко та живо. Її молоде тіло не зазнано поранень. Йому хотілося потонути у ній, хотілося зануритися у клітини її шкіри і забутися там. Вона була спокоєм та ніжністю, втіленням можливості кохання та продовження людського роду.

Він підійшов на крок ближче до ліжка та згадав той день, коли інша жінка лежала ось так перед ним, із запрошенням розсунувши ноги, — і як він цілував її між ногами, відкриваючи її тіло язиком, відмикаючи його глибини. Він згадав, як вона здивовано задихнулась.

Він загубився у ній, поховав себе у бажанні та пристрасті, оселився в її тілі та віддав усього себе. У її коханні та довірі він полишив усі невирішені конфлікти свого життя. Можливо, його інше «я» — понівечене та зраджене — так і залишилося у ній. Тіло — це лише плоть, але вона забрала себе від нього. І це не просто примусило його сумувати за нею — вона таким чином вказала на його покинутість.

Раптова ніжність до темноволосої дівчини пропала. Вона посміхнулась і перекотилася на бік, аби він побачив округлість її стегон — занадто округлих, щоби їй вдалося швидко провести по них рукою.

Коли він подивився на верхню частину її тіла — на ребра та спину, — він згадав уламок снаряду, котрий стирчав з грудей Рівза. Згадав діру у плечі Дугласа — коли його рука провалилася майже до самих легенів.

Замість ніжності прийшла огида. А потім у голові стало порожньо. Вона — тільки фізична маса. Він втрачав контроль над собою. Розмазування старою дезінфікувального засобу між ногами не мало нічого спільного із тим, що він пізнав з Ізабель. Тіло її дочки було лише тваринною матерією — навіть не такою цінною, ніж тіла тих солдатів, які загинули у нього на очах.

Він не міг вирішити, що зробити з нею: оволодіти чи вбити. У кишені його штанів і досі був ніж, який він брав із собою на патрулювання. Він витяг його і звільнив лезо, тримаючи на долоні. Стівен підійшов до ліжка і сів на край.

Дівчина дивилася на нього широко розплющеними очима. Вона відкрила рот, але не змогла вимовити ані звуку. Її страх не викликав у нього жалю. Він повернув ніж лезом до себе та провів держалом у неї між грудьми і нижче по стегну.

Він і сам не розумів, що робить. Він ненавидів її за те, що вона не бачила тих жахів, які бачив він. Відчував, як шкіра на її ногах піддається під тиском. Держало ножа залишало тонкий білий слід на шкірі там, де плоть на мить відступала, а згодом знову наливалася кров’ю. Стівен хотів, щоб вона була не лише м’ясом. Він приклав держало до острівка волосся у неї між ніг, лезом до живота. Дівчина з жахом спостерігала за бликами світла на сталі ножа.

Стівен забрав свої руки від ножа. Він залишився балансувати на її шкірі. Дівчина з переляку не могла поворушитися. Зрештою, вона повільно провела рукою по стегну і взялася за ніж, не відводячи очей від Стівена. Дівчина закрила лезо і відкинула ніж в інший бік кімнати — той впав на земляну підлогу.

Стівен подивився вниз, на ліжко. У його порожній розум рікою полилися думки та звинувачення.