Стівен кивнув.

— Як тільки їм вдалося подолати інфекцію, стало краще. Поранення були не дуже серйозні. Зараз я не повністю можу рухати рукою, але в цілому добре себе почуваю.

Грей витяг цигарку з портсигара, котрий носив у нагрудній кишені, і постукав нею об лавку.

— Коли вас випишуть, то дадуть відпустку додому на два тижні, — сказав він. — Ви також отримаєте підвищення. Вам потрібно пройти навчання в Ам’єні — і ви будете служити у штабі бригади.

— Я не поїду, — відповів Стівен.

— Що? — розсміявся Грей.

— Я не поїду у відпустку і не поїду працювати в штаб. Тільки не зараз.

— Я думав, ви зрадієте цим новинам. Ви ж уже більше року на фронті, правильно?

— Так і є, — відповів Стівен. — Цілий рік підготовки. Я не залишу фронт у вирішальний момент.

— Вирішальний момент? — Грей з підозрою дивився на Стівена.

— Усі знають, що готується наступ. Навіть лікарі і сестри. Саме для цього тут усіх ставлять на ноги.

Грей стиснув губи.

— Можливо, можливо. Але слухайте, Рейзфорде, ви добре командували взводом. Особливих висот ви не досягли, але хто з нас досяг? Вони трималися добре під обстрілом. Ви заслужили відпочинок. Ніхто не посміє сказати, що ви тікаєте абощо. Господи, та ще три тижні тому усі були певні, що ви помрете! Ви знали, що вас кинули разом з трупами?

Стівена лякала сама ідея розлучитися із солдатами, з якими він воював. Він зневажав війну, але не можна було відступитися зараз і не побачити, чим усе закінчиться. Якимось чином — він і сам не розумів як — він прив’язався до цієї війни: його незначне життя, його доля вплелися у результат великих подій.

— Почнемо з того, що у мене нікого немає в Англії, — тож мені доведеться просто вештатися площею Пікаділлі або поїхати у Корнуол на море і сидіти там у якомусь маленькому котеджі. Я краще лишуся у Франції. Мені тут подобається.

Грей посміхався і дивився на нього з поблажливою цікавістю.

— Продовжуйте. Як щодо підвищення? Від нього ви теж відмовитеся? Мені доведеться підвищити Харрінгтона замість вас.

— Відмовлюся, сер, — посміхнувся Стівен. — Я думаю, у мене ще буде шанс його отримати. Не думаю, що ця різанина припиниться.

— Я теж так вважаю, — погодився Грей. — Але Рейзфорде, усе, сказане мною, — це накази, які я отримав. Я тут нічого не вирішую.

— Ви би могли поговорити з командиром.

— З полковником Барклаєм? — Грей труснув головою. — Не думаю. Він дотримується статуту. Іноді я думаю, що він сам його і написав.

Стівен був у бадьорому настрої. Грею, вочевидь, подобалася така незвична ідея — попри всю його ошатну зовнішність та чітке дотримання військових правил.

Обоє мовчали. До шпиталю під’їхала вантажівка з пораненими на ношах, і двоє санітарів вийшли допомагати. Деякі з привезених солдатів були вже приречені. Найгірших санітари, як завжди, клали на землю, якою їм вже, мабуть, ніколи не ходити, і заносили останніми. Такий звичай, думав Стівен, стає віддзеркаленням тих передчуттів, котрі виникають у солдата, який лежить у воронці та чекає санітарів, спостерігаючи, як запалюються його рани.

— Ви знаєте, куди нас перекинуть? — запитав він.

— Знаю, — відповів Грей. — Але мені не можна вам говорити.

Стівен нічого не відповів, розвівши руки та легенько смикнувши плечима.

— Альбер, — промовив Грей. — А вже там проінструктують детальніше. Штаб бригади розташують у селі Ошон-вілле, якщо я правильно вимовляю. Полковник називає його «оушен вілла».

— Я знаю це село! — зрадів Стівен. — Я бував там. Це на ріці Анкр. Я добре знаю ті місця. І я говорю французькою. Я був би...

— Необхідним, — розсміявся Грей.

— Саме так.

— Розкажіть мені про ті місця.

— Там красиво. Це не рівнина — швидше пагориста місцевість. На Анкрі добре рибалити, правда, я так нічого і не упіймав. Відкриті поля з кількома великими лісами та хабниками. Там активно вирощують зерно та овочі. Особливо цукровий буряк, здається. Села доволі нудні. З Альбера є залізниця — поїзд зупиняється у приємному селі Бомон-Амель.

— Ну від цього села, мабуть, мало що лишилося. Зараз там німецькі укріплення. Що ще ви знаєте?

— Думаю, це усе. Проблема в тому, що місцевість пагориста — головне, хто на височині. Атакувати на підйомі — це самогубство.

— Не думаю, що ми взагалі хочемо атакувати. Наше завдання — відтягти війська з-під Вердена. Якщо вони там прорвуться — нам кінець.

— І ми будемо атакувати вгору?

— Боші там вже рік. Не думаю, що вони залишили нам узвишшя.

Після короткого мовчання Стівен запитав:

— Кого ще туди відправляють?

— У більшості новачків — армію Кіченера. Ну і кількох кадрових офіцерів, аби трохи їх натренувати, — як ми з вами.

— І їх посилають туди в наступ? — Стівен не міг у таке повірити.

Грей кивнув, і той заплющив очі. Він пригадав той день, коли сидів з вудкою на березі Анкру, — і як від річки земля підіймалась. Також невиразно уявив укритий лісом пагорб біля села Тьєпваль, якщо він не помилився. Він добре розумів, який захист організували німці за рік — навіть за тиждень вони копали кращі траншеї, ніж британці. Сама думка проте, що в учорашніх крамарів, працівників фабрик та клерків це буде перше випробування себе на війні атакою такої лінії оборони, була абсурдною. Не можуть же вони таке дозволити.

— Що, передумали? — запитав Грей. — Ви знаєте, на Пікаділлі не так уже і погано. Там хоч поїсти можна добре. Я б рекомендував кафе «Рояль».

Стівен труснув головою.

— Як гадаєте, ви вмовите їх мене залишити?

— Усе можливо. Завжди простіше сказати командирові, що йому хочуть запропонувати більше людей — а не забрати тих, котрі є. Я можу поговорити з його заступником, майором Терсбі.

— А як щодо пропозиції у штабі? Це можна буде відстрочити — або направити туди когось замість мене?

Грей відповів:

— Якщо ви покажете свою незамінність. І якщо будете дотримуватися дисципліни.

— Про що ви?

Грей кашлянув і загасив цигарку під каблуком.

— Ви марновірна людина, Рейзфорде?

— А хто — ні?

— Офіцери не повинні вірити в забобони. Наші життя залежать від стратегії і тактики, а не від довгих сірників та карт.

— Мабуть, в душі я залишився рядовим.

— Припиніть це. Я бачив ті нісенітниці у вашому бліндажі. Дерев’яні фігурки, карти, недогарки. Киньте це. Довіряйте підготовці та вмінню командира. Довіряйте своїм солдатам. Якщо ви прагнете чогось надприродного — сходіть і подивіться на капелана.

— Ніколи вбачав у Хорроксі нічого надприродного.

— Не вдавайте дурня, Рейзфорде. Ви знаєте, про що я. Якщо я вам допоможу — ви мусите якось мені віддячити. Досить цієї тарабарщини — повірте у себе.

Стівен відповів:

— Не те щоб я вірив у це — у карти та долю. Але усі це роблять.

— Ні, Стівене, не усі. Ви це робите, але тільки через якісь події в дитинстві, — голос Грея став трохи м’якішим.

— Про що це ви?

— Я не знаю історії вашого життя. Але мені здається, що у таке вірять діти — бо їм треба вірити у якісь зовнішні сили. Ось чому вони читають книжки про відьом та чаклунів та різні нісенітниці. Це звичайна людська потреба — і вона найчастіше минає разом з дитинством. Але якщо реальність розбиває той дитячій світ, то ця потреба ховається глибше.

— Безглузді австрійські нісеніт...

— Помовчте, — Грей підвівся. — Я ваш командир. Нічого дивного, що я знаю речі, які вам невідомі. Якщо я допоможу залишитися на фронті — помагай вам Господь, — то ви будете працювати на моє майбутнє.

Він простяг Стівенові руку. Той коротко її потис і повернувся до шпиталю.

— Ви божевільний виродок, Рейзфорде, — лаявся Майкл Уїр. — Ви справді могли поїхати додому, а вирішили лишитися тут?

— Додому?

— Ви мене зрозуміли. У Англію. Там зараз, цієї пори, так гарно. Раніше я їздив на Трійцю до тітки у Шерінгем, на норфолкське узбережжя. Наприкінці травня повітря таке чисте, що можна захмеліти. Усі поля та живі огорожі у зелені. Це найкраща пора року. А у Тернем Торп є чудовий невеличкий бар, там...