Коли гарячка у його тілі досягла максимуму, він скотився у теплі обійми забуття — і почув голос. Голос не людський, але чіткий та наполегливий. Це був голос самого життя, яке покидало його. І воно глузувало, пропонуючи йому повернення замість такого жаданого спокою. Повернення навіть на цій стадії у своє тіло, у жорстоке спотворене життя, на поритій землі та розірваній плоті війни. Він міг повернутися, якби зробив зусилля та знайшов у собі мужність. Повернутися у важке, уперте та неприборкане існування — у земне людське життя. Голос кликав. Звертався до його сорому та невдоволеної цікавості. Але якщо він відмовиться, то помре.

Обстріл закінчився. Джек Фаєрбрейс та Артур Шоу сиділи на стрілецькій сходинці з цигарками та чаєм. Вони обговорювали чутки — начебто їх дивізію відправляють на південь, де готується наступ.

Обидва все ще роздумували над тим, як змогли пережити обстріл та сутичку під землею. І від того заспокоювалися.

— Є якісь новини про здоров’я твого хлопця, Джеку? — запитав Шоу.

— Йому досі погано. Сподіваюся, у наступному листі будуть кращі новини.

— Не журися — наш парубійко теж мав щось подібне, проте одужав. У нас вдома хороші лікарі, ти ж знаєш, — Шоу поплескав його по плечах.

— А що з тим лейтенантом, якого поранило під землею з тобою?

— Я не знаю. Вони його врешті-решт забрали, але він марив.

— Це ж він тоді практично віддав тебе під трибунал? Туди йому й дорога.

Джек задумався.

— Він же все-таки нічого мені не зробив і вчинив по-людськи.

— А ти всю ніч не спав.

Джек засміявся.

— Таких ночей було багато. Можна запитати капітана Уїра, як він.

— Піди знайди його, — згодився Шоу. — Зараз тихо. Якщо сержанти перевірятимуть, я тебе прикрию. І подивися, як там справи в окопах.

Джек на мить замислився.

— Цікава він людина, маю зізнатися. Піду знайду його. Може, ще й отримаю сувенір.

— Оце хороший хлопець. І мені візьми, і всім.

Джек допив чай і поклав кілька цигарок з пачки у верхню кишеню. Підморгнувши оком Артуру, він попростував комунікаційною траншеєю у напрямку тилу. Після обстрілу багато що потребувало ремонту. Джека дивувало, як швидко поля та дороги втрачали свою особливу атмосферу сільської Франції та ставали станціями постачання, перевалочними пунктами, складами або просто «транспортом», як висловлювалися солдати. Коли бомбардування припинялося, земля знову ставала схожою на таку, де можна вирощувати зерно та овочі, але не надовго.

Джек побачив солдата, який копав нові туалети, та спитав у нього про розміщення перев’язочного пункту.

— Не знаю, друже. Але ось там є якісь медичні намети, — і повернувся до роботи.

Джек знайшов санітара зі списком поранених, і вони почали читати імена.

— Рейзфорд. Ось. Є такий. Його поклали за стіною.

— Тобто він помер?

— Його не відправили на станцію евакуації. Мабуть, помер. Година лише минула, відколи принесли. Там десь два-три десятки людей.

«Помолюсь за нього, — вирішив Джек. — Це мій християнський обов’язок».

Збиралися сутінки. Джек пішов коліїстим, намулистим шляхом до стіни, за якою починалося зорані поля. Там були рядами розіслані старі ганчірки, вкриті темними плямами. Деякі обличчя світилися білим у світлі місяця, що визирав з-за гаю. Якісь тіла вже роздувалися, розриваючи форму зсередини. У якихось не вистачало кінцівок. І абсолютно всі сильно тхнули.

Коли Джек подивився далі за межі рядів звалених у борозни тіл — його очі розширилися від подиву від вигляду фігури, яку не одразу помітив. Голий — лише в одному чоботі та з пов’язкою на шиї — Стівен, вкритий кров’ю і брудом, шкутильгав до нього крізь місячне сяєво. Його сухі губи шепотіли щось подібне до «забери мене звідси».

Джек, оговтавшись від переляку, переліз через стіну та підійшов до нього. Стівен зробив іще крок і впав йому на руки.

Майкл Уїр сидів за столом біля вікна у тому ж будинку в селі, де його зазвичай поселяли. За вікном сіру вулицю, обсаджену тополями, поливав дощ. Він намагався не думати про Стівена. Йому сказали, що того направили на станцію евакуації, але більше нічого не було відомо. Він сподівався, що Стівен виживе — у нього було якесь недосяжне везіння. Уїр важко зітхнув: дурна, марновірна надія, характерна для усіх піхотинців.

Уїр склав список справ. Зазвичай йому подобались ці господарчі заняття — вони дозволяли відволіктися від жахів обстрілу і зайняти думки практичними завданнями.

Його хвилював бруствер траншеї, у якій був вхід до шахти. Часто солдати, повертаючись із патрулювання, квапилися зісковзнути вниз, аби їх не зачепило світлом німецького прожектора, і зрушували мішки, залишаючи їх без захисту від німецьких снайперів, котрі увесь день уважно за ними стежили. Неочікувана куля у голову дарувала швидку та відносно легку смерть, але деморалізувала оточення. Уїр намагався переконати капітана Грея, що піхоті слід уважніше стежити за безпекою — або ж нехай за них це робить інженерно-саперна рота, але врешті він ще й погодився, щоб його люди узяли на себе додаткові господарські роботи за охорону тунелю піхотою. Цікаво, думав Уїр, чи не це плата за щедрий доступ до віскі Стівена.

На початку списку він зазначив «перевірити щити». Бійниці, біля яких стояли вартові, закривалися залізними щитами, але деякі з них пошкодило під час обстрілу або кулеметами та снайперами ворога. Колючий дріт теж потребував ремонту, хоча від цієї роботи своїх людей поки що вдавалося вберегти. Піхотинці вішали на нього порожні бляшанки для сигналу тривоги — але поки що це спрацьовувало тільки на пацюків. Коли йшов дощ, вода стікала дротом у бляшанки, і солдати часто робили ставки на те, яка заповниться швидше, — а іноді видумували забобони щодо того, чия бляшанка наповнювалась першою.

Уїр чув дещо інше у тих звуках. Одного разу, у період затишшя, він сидів на стрілецький сходинці, чекав на повернення Стівена з дозору і слухав музику бляшанок. Порожні дзвеніли, а трохи наповнені водою видавали висхідну гамму. Повні звучали низько, як барабани, а коли перекошувалися — гучно і з мелодійними переливами. Зі свого місця Уїр чув кілька десятків бляшанок з різним звучанням. Вітер ворушив дріт, і той стогнав фоном — іноді лункий, а іноді тихий акомпанемент. Треба було докласти зусиль, аби почути — а може, і уявити — у цій жерстяній музиці мелодію, але це було краще для його вух, ніж слухати обстріл.

Наближався вечір, і Уїру хотілося встигнути поспати до початку нічних робіт. Цієї ночі вони допомагали піхоті переносити боєприпаси та копати нові вигрібні ями. Ще треба було відремонтувати траверси та стіни траншей — і це не беручи до уваги їхню повсякденну працю під землею.

Перед тим як лягти поспати, Уїр вирішив поговорити зі своїми людьми. Коли він підійшов, вони курили цигарки та лагодили форму. Одяг мінера вимагав особливої уваги, і хоча кожна людина шиє по-іншому, але всі вони вже стали експертами у голково-ниткових справах. Перемовившись з ними декількома словами підтримки, Уїр повернувся до себе та ліг спати. Вранці він заходив у штаб батальйону — там нічого не знали про Стівена. Якби й вижив, то знайшов би спосіб із ними зв’язатися. Навіть якщо лікарі не сказали нічого командирові його батальйону, Стівен все одно зміг би звістити про себе друга.

Уїр заплющив очі, намагаючись заснути. Треба надіслати листа комусь із родичів Стівена, якщо такі є. Він почав обдумувати, що саме написати. Стівен був безстрашним... надихав своїм прикладом... він був моїм найкращим другом, моєю опорою та щитом. Порожні слова, якими так часто заповнювали листи, не могли описати, яку частину у його житті займав Стівен. Очі Уїра заповнили сльози. Якщо Стівена не стало, то і його гра не має продовження. Він просто чекатиме смерті, ходячи повз бруствер та відкриваючи рота під дрейфом хмар фосгену, — і нехай дають телеграму на тиху вулицю у Лемінгтон-Спа, де його батьки та їх друзі продовжують жити, не знаючи нічого про той світ, де були вони зі Стівеном.