Джеку здавалося, що коли звичайна людина — його власний син, а не хтось особливий — може володіти цією чистотою розуму, то, може, окремі добрі вчинки, які так дивують дорослих людей, трапляються насправді не так уже й рідко. Може, вони є природним продовженням невинної доброти, яку кожна людина приносить у цей світ при народженні. Якщо це правда, то люди навколо насправді не грубі й не досконалі, якою здається більшість. Вони не уродилися зі своїми гріхами — це лише результат їх помилок, або ж вони огрубіли під тягарем досвіду. Проте в серцях залишалося місце для вдосконалення.

Любов до сина змінила погляди на життя і надала сенсу його вірі в Бога. Доброчесність, яка була раніше наслідком страху, тепер стала відображенням упевненості в людській доброті.

Це були лише його власні висновки, але для нього це не мало значення — він думав тільки про сина. Коли ішов на війну, то не мав можливості навіть попрощатися з ним — з того часу вони з сином спілкувалися лише через повідомлення в листах Маргарет. На фронті та під землею він був надто зайнятий, щоби думати про Джона і Маргарет, щоб уявляти собі їхні обличчя. Але коли він лежав у вибої на дерев’яному хресті чи коли уважно прислухався, стоячи на варті, він завжди відчував їхню присутність. Уся його мужність була заради них. Він так беріг своє життя лише для того, щоби знову побачити свого хлопчика.

Він дивився, як Бірн і Стівен зникли, а потім почав молитися за життя Джона. Запах землі в траншеї нагадав йому власне дитинство — як він падав у намул, граючи у футбол або будував дамбу в струмочку на пустирі за фабрикою: там стояв міцний запах намулу й отроцтва. Джек був зовсім один, як і завжди, але тепер із обов’язковістю життя іншого хлопчика в його серці.

Наступного дня Джек отримав листа від Маргарет. Він вирішив не читати його, поки не повернеться з-під землі. Якщо сьогодні у тунелі він загине, а в листі погані новини — то краще вмерти, не знаючи. Якщо ж новини хороші — то все одно краще залишити їх на вечір.

День був спокійним. Деякі підрозділи вже пакувалися до виступу. Вранці Джек узяв етюдник та написав кілька портретів свого друга Артура Шоу — його велика показна голова так і просилася у м’які лінії олівця. Шоу спокійно сидів, поки Джек малював. Очі Джека стрибали з його обличчя на папір і знов на обличчя. Він легко тримав олівець кінчиками пальців. Прийшов Тайсон та, зазирнувши через Джекове плече до альбому, схвально буркнув. Малюнок був доволі сирий і ще потребував допрацювання, але схожість здивувала Тайсона, і він попросив портрет і собі. Вибір сюжетів Джека завжди дивував оточення: в його колекції було кілька вантажівок та складів, види села, де вони відпочивали, якісь епізоди, намальовані з пам’яті, як от виступи у концертному залі або кабачку, але на більшості малюнків був Артур Шоу.

Раннім вечором прийшов сержант Адамс разом з Джонсом та О’Лоуном, і вони почали готуватися до спуску під землю.

Майкл Уїр призначив Адамса головним, а сам лишився у бліндажі, щоби прокоротати вечір з книгою. Близько восьмої до нього завітав збуджений Стівен і сказав, що пора йти.

— Куди?

— Пам’ятаєте, я говорив про сюрприз? Ходімо. І візьміть цю пляшку віскі.

Уїр встав, але в його голові роїлися сумніви. Він боявся планів Стівена. Зробивши великий ковток із пляшки, він відчув невеликий додатковий ефект до того, що він вже випив. Поведінка Стівена виказувала, що він теж не зовсім тверезий. Виходячи за ним у темряву, він глибоко вдихнув.

Це була суха літня ніч з далеким відзвуком рідкого обстрілу десь за милю від лінії фронту — звичної колискової металу, як нагадування тим, хто міг забути, що смерть може заскочити навіть уві сні.

Уїр пересувався за Стівеном комунікаційними траншеями другої лінії оборони туди, звідки світили фарами вантажівки з дороги, засадженої обабіч деревами, вихоплюючи з темряви великі купи поклажі, накриті брезентом, які чекали на транспорт. Сержант-майор роти Прайс стояв у кінці залізниці та спостерігав, як велику гармату вантажили на платформу за допомогою лебідки. Знову тимчасово виконуючи обов’язки робочого на складі, у руках він тримав список на планшеті.

Стівен завернув, щоб обійти Прайса, який міг їх помітити, і потягнув Уїра по намулі до тополь, біля яких стояли мотоцикл та два солдати з цигарками.

— Мені потрібен мотоцикл, — сказав їм Стівен. — Майор... Уотсон терміново має їхати, — і він вказав порухом голови на Уїра.

— Майор хто?.. — один з солдатів із сумнівом дивився на Уїра у білому, як завжди, светрі та м’яких черевиках і не мав на собі жодного розпізнавального знаку.

— Спецоперація, — пояснив Стівен. — Ось, візьміть — і нікому ані слова, — він простягнув йому бляшанку з п’ятдесятьма цигарками «Кепстен».

— Вибач, друже, ніяк, — відповів рядовий, але цигарки узяв. — Але там, за сараєм, є нікому не потрібний мотоцикл. Вістовий Райдер на ньому їздив, але фермер йому весь зад розтрощив з дробовика, тільки уяви! — засміявся він.

Стівен знайшов мотоцикл та похитав його, щоби перевірити наявність пального. В баку тихо заплюскотіло — пального було достатньо. Він завів мотор і увімкнув передачу. Уїр обережно заліз та сів за спиною Стівена. Мотоцикл був розрахований лише на одного, тому довелося всістися на багажнику над заднім колесом. Його ноги провисали з обох боків.

Мотоцикл прискорювався вибоїстою стежкою в напрямку дороги, і Стівен відчув радісне збудження. Вони залишили позаду смерть, безлад та бруд і вирвалися у нормальне життя з їжею та випивкою, жіночими голосами та чоловіками, які не мали наміру їх убити. Мотоцикл ревів, набираючи швидкості на дорозі зі щебеню.

Невдовзі вони побачили тьмаві вогні села, розкидані навсібіч, і те віконце західніше від інших, про яке усі говорили. Пальці Уїра сильніше стисли Стівенові ребра.

Вони під’їхали до ферми, де квадратом розмістилися цегляний будинок та сараї для тварин. Стівен залишив мотоцикл біля входу, а Уїр витяг з кишені пляшку та жадібно до неї припав.

— Послухайте, Рейзфорде, я не думаю, що хочу цього. Тільки подивіться на цей будинок — він такий жалюгідний...

— Не кажіть дурниць. Там жінка — м’яка істота, яка буде зичливою до вас і змусить почуватися добре. Там не солдат з гвинтівкою.

Він узяв Уїра за руку і повів через двір. Біля дверей той перечепився і затремтів.

— Господи, Рейзфорде, відпустіть мене. Дозвольте, я поїду додому. Я не хочу цього.

— Додому? Додому? У траншею з пацюками?

— Якщо хто-небудь зі штабу побачить, нас розстріляють.

— Та ніхто не розстріляє. Ну, може, догану отримаємо. Ну, може, понизять звання. Зберіться.

Вони увійшли у ледь освітлену вітальню з пічкою на підлозі посередині. У кімнаті сиділа стара жінка та курила трубку. Вона кивнула, вітаючи гостей. Коли Стівен заговорив до неї, вона похитала головою та вказала пальцем на своє вухо.

— Я хочу піти звідси, — зашепотів Уїр.

Стівен схопив його за руку:

— Зачекайте.

Стара повернула голову до дверей, котрі вели у дім, та щось хрипло вигукнула. Почулися кроки та жіночий голос. З темряви вийшла жінка років п’ятдесяти.

— Я не чекала сьогодні людей, — промовила вона.

Стівен знизав плечима:

— Моєму другові дуже кортіло побачитися з вами. Я переживаю, що він може трохи нервувати. Йому треба. Щоб ви були терплячою з ним, — Стівен намагався говорити якомога швидше, щоб Уїр не зрозумів.

Жінка похмуро посміхнулася.

— Добре.

— У вас є дочка, мадам?

— Яке ваше діло?

— Мені казали, що вона теж...

— Це вас не стосується. Нехай ваш друг іде за мною.

— Ідіть, — Стівен підштовхнув Уїра в спину.

Той перелякано попрямував у темряву за дверима.

Стівен повернувся до старої та посміхнувся. Він жестами показав випивку і витяг з кишені банкноту у п’ять франків. Вона швидко підвелася та принесла пляшку вина і склянку, притрушену пилом.

Стівен сів на стілець біля пічки та сперся ліктем на димохід, котрий тягнувся до стіни, підняв склянку — наче на честь старої — та зробив ковток гіркуватого білого вина. Він хотів, щоб Уїр пізнав, як це — бути із жінкою, відчувати близькість її тіла. Для нього не мало жодного значення, чи помре Уїр невинним, але він відчував необхідність, щоби друг зрозумів процес, завдяки якому він з’явився на цьому світі.