Черниця кинулася до коробки, відкрила її, заглянула під піцу і з дивним хвилюванням почала читати рекламу піцерії, немов шукаючи натяку між рядків, і, не знайшовши, змінилася на виду.

— Нема навіть маленької писульки? — прошепотіла вона, нервово заправляючи сиві пасма під чорну вовняну шапочку. — Але, може, оповістка на устах? Що вона попросила тебе спом’янути? Постарайся, благаю тебе, се важливо, вельми важливо. Звичайно, вона повеліла сказати мені дещо, правда ж?

Її очі були прикуті до його губів, неначе вона намагалася викликати бажані слова.

— А чи повеліла переказати, що все там благоліпно залагодилось? Га, правильно? Що небезпека минула? Так і сказала тобі? Чи не так?

Асаф подумав, що зараз він являє собою точну ілюстрацію до слів його сестрички Реллі: «Твоє щастя, Асафі, — з такою фізіономією, як у тебе, гірше завжди позаду».

— Але зажди хвильку! — Очі черниці звузилися. — Ти, часом, не з них, боронь боже, з отсих вовкулаків? Кажи, нарешті, ти з отсих? То знай, що я, мосьпане, не боюся!

І вона тупнула так, що Асаф відскочив.

— Що ти, язика проковтнув? Що ти з нею сотворив? Я отсими ось дланями розтерзаю тебе на шматки, якщо ти хоч перстом доторкнувся до моєї дівчинки!

Тут собака раптом заскавулів, Асаф здригнувся, присів навпочіпки і став гладити його обома руками. Але собака продовжував скавуліти, тремтячи всім тілом і нагадуючи дитину, що опинилася між розсвареними батьками і не здатна більше терпіти цього. Без вагань Асаф простягнувся на підлозі поруч з ним, гладячи, обіймаючи, шепочучи на вухо. Він мовби й забув, де він зараз, забув про черницю, він виливав усю свою ніжність на цю нещасну, спантеличену псину. А черниця мовчки, здивовано дивилась на цього напівдорослого хлопця, пильно вдивлялася в його серйозне дитяче обличчя з чорним чубчиком, з рідкими підлітковими прищиками.

Але тут до Асафа дійшли її слова, він швидко підвів голову:

— То вона — дівчинка?

— Що? Хто? Так, дівчинка... ні, діва. Десь так як ти...

Черниця відкашлялась, легкими дотиками пальців пробігла по своєму обличчю, не зводячи очей з Асафа — дивлячись, як він утішає і урезонює собаку, терпляче і ніжно розгладжуючи собачі схлипи, аж поки остаточно вгамував їх і поки карі собачі очі засвітилися знову.

— Ну все, все, ось бачиш — усе гаразд, — пробурмотів Асаф, потім підвівся і знову замкнувся в собі.

— Ну хоч розтлумач ти мені, — сказала черниця вже зовсім іншим тоном, у якому відчувалися лише гіркота і розчарування. — Якщо ти її не знаєш, то як же ти здогадався принести сюди недільну піцу? І як отся собачка дозволила тобі вести її? Адже нікому в цілому світі, нікому, окрім Тамар, вона не далася б себе прив’язати. Чи ти таке немовля Соломон, що знається на мові тварей земних?

Задерши маленьке підборіддя, вона вимогливо чекала на відповідь. Асаф невпевнено промимрив, що, мовляв, ні, ніяка це не мова тварей земних, а просто... як би сказати... Коли чесно, він розумів далеко не все з того, що говорила черниця. Вона так швидко торохтіла, вставляла якісь чудернацькі словечка, і мова у неї була з якимсь придихом — як у дуже-дуже старих єрусалимців, та й взагалі, на відповіді вона не чекала, сипала все новими й новими запитаннями.

— Одначе ти, врешті, отверзеш уста свої? — нетерпляче випалила вона. — Панагія му![2] Допоки ти ковтатимеш язика свого?

Асаф стріпнувся і розповів коротко, що він працює в мерії і що цього ранку...

— Зажди хвилиночку! — обірвала його черниця. — Що ти мчишся? Не второпаю я: ти ж бо зелений ще, аби в роботизні піт лити.

Асаф усміхнувся про себе, сказав, що піт ллє лише в канікули, коли цілком вільний від...

Та вона перебила знову:

— Вільний? Так тобі даровано цілковиту свободу? Швидше ж, швидше повідай мені, де ж це райське, предивне містечко!

І Асаф пояснив, що мав на думці звичайні літні канікули, і тепер вже була черга черниці всміхатися.

— А-а, про канікули думкував, чудово, кажи далі! Та тільки розкажи спершу, як запопав ти таку предивну роботу?

Асаф здивувався цьому питанню. Яке відношення його робота має до собаки і чому його персона взагалі так цікавить її? Але він, схоже, і справді цікавив цю дивну черницю. Вона присунула собі маленьке крісло-гойдалку, сіла, склала руки на трохи розставлених колінах і, ледь гойднувшись, запитала, чи превелику втіху він має від трудів своїх, і Асаф відповів, що не надто превелику — він реєструє скарги мешканців з приводу тріснутого водогону чи каналізації, що потекла, але більшу частину часу просто проводить як уві сні...

— Як уві сні? — Черниця так і підскочила. — Сидиш і сни зриш наяву? Та ще й за платню? О, ось ти й заговорив! Хто сказав, що ти не вмієш розмовляти? Ну а що ж ти зриш у снах своїх? Розкажи! — І, наперед тішачись, вона аж коліньми пристукнула.

Асаф зніяковів ще більше і почав пояснювати, що він не зовсім бачить сни, а так тільки, наяву... думає різні думки про всякі там речі...

— Але про які речі, ось у чому питання! — В очах черниці виразно спалахнуло щось бісівське, а все обличчя її виказало таку глибоку зацікавленість, що Асаф украй збентежився.

Що ж, розповідати їй про Дафі? Про те, як би від неї відкараскатись так, щоб не посваритися з Рої? Він розгублено поглянув на черницю. Її темні очі були жадібно прикуті до його губів, і на якусь шалену мить він подумав, що й справді розповість їй трішечки... А що — для понту, вона все одно нічого в цьому втямити не здатна, тисячі світлових років розділяють їхні світи.

— Га? — поквапила черниця. — Знову ти примовк, любий? Ненароком відсох твій язик? Не дай тобі Боже перервати історію, що лишень зародилася!

Асаф пробурмотів, що це так, просто дурниці.

— Ні, ні, ні! — Старенька ударила в долоні. — Не буває дурних історій. Знай, що кожна історія зв’язана у глибині своїй з великою істиною, навіть якщо істина нам невідома!

— Але це й справді звичайна дурна історія, — заперечив Асаф і одразу ж мимоволі посміхнувся, бо її губи склалися в хитру посмішку — так посміхаються маленькі дівчатка, що загнали дорослого на слизьке.

— Добре. — Черниця вдавано зітхнула і схрестила руки на грудях. — Повідай мені, в такому разі, твою звичайну дурну історію. Але чого ти стоїш? Чули ви про таке? — Вона здивовано оглянулася навсібіч. — Господиня розсілася, а гість стійма стоїть!

Вона швиденько підхопилася і посунула йому високий стілець з прямою важкою спинкою.

— Прошу сідати, а я принесу дзбанок водички і такий-сякий почастунок. Що скажеш, коли я наріжу нам свіжого огірка і пом-мідора? — Вона так і сказала: «пом-мідора». — Не кожної днини трапляється тут такий поважний гостювальник, з мерії! Дінко, сиди тихенько. Ти знаєш, що дадуть і тобі.

— Дінка? — перепитав Асаф. — Її так звуть?

— Авжеж. Дінка. А я, — вона підморгнула собаці, — я кличу її Приборкання Норовливої, і Непокірна Дщерь, і Голубка Моя, і Золотоволоска, і Скандальяриса, і ще ста двадцятьма одним іменням, правильно, світло очей моїх?

Собака дивився на стару жінку з любов’ю, насторочуючи вуха щоразу, коли згадувалось його чергове ім’я, і щось незнайоме і неясне зачепило раптом Асафа, немов легкий доторк. «Дінка і Тамар, — подумав він. — Дінка Тамар і Тамар Дінки». І на мить побачив їх, як вони горнуться одне до одного в ніжному, пестливому єднанні. Але тут він згадав, що це й справді його не обходить, і поспішно відігнав видіння.

— А тебе як?

— Що — як мене?

— Як тебе кличуть?

— Асаф.

— Асаф, Асаф, псалом Асафа... — проспівала черниця собі під ніс і майже бігцем подалася на кухоньку.

Через квітчасту занавіску він чув, як вона ріже овочі і наспівує. Повернувшись, черниця поставила на стіл великий скляний дзбан, у якому плавали кружальця лимона і листя м’яти, і тарілку з нарізаним огірком та помідором, а також з оливками, кілечками цибулі й кубиками бринзи, і все це було полито оливковою олією. Вона сіла навпроти Асафа, витерла долоні об фартух, пов’язаний поверх ряси, і простягнула йому руку:

вернуться

2

Панагія му! — Пресвята Богородице! (грец.).