Печера несподівано розширилася, зробившись високою і просторою, — можна було випростатися на повний зріст і навіть зробити кілька кроків од стіни до стіни. Слабке світло просочувалося крізь зарослий чагарником отвір, що був десь угорі.

Вона швидко витрусила вміст рюкзака на циновку. Консерви. Свічки. Пластикові стаканчики, тарілки. Сірники. Батарейки. Ще одна пара брюк і ще сорочка, які вона вирішила докласти в найостанніший момент. Пінопластова каністра з водою. Рулони туалетного паперу, збірники кросвордів. Плитки шоколаду. Сигарети «Вінстон»... Все, рюкзак спорожнів. Консерви вона купила по обіді. Поїхала по них у Рамат-Ешколь, щоб не здибатися з кимось із знайомих, і все одно зустріла жінку, яка колись працювала з її мамою в ювелірній крамниці при готелі «Цар Давид». Жінка привітно заговорила з нею і поцікавилася, навіщо вона купує стільки всього, а вона, навіть не почервонівши, відповіла, що завтра вирушає в похід.

Дівчина швидко сортувала і складала принесене добро. Всоте перелічила пляшки з мінеральною водою, каністри. Головне — вода. Вже набралося понад п’ятдесят літрів. Цього досить, має вистачити на весь час, на дні і ночі. Ночі будуть особливо важкими, і їй буде потрібно багато води. Вона знову, востаннє, змела пісок з кам’яної долівки. Спробувала відчути себе як дома. Одного разу, мільйон років тому, — приблизно за місяць до цього дня, — це було улюблене її потаємне місце. Зараз на думку про те, що її тут чекає, усе всередині переверталося.

Вона підтягла товстий матрац ближче до стіни і прилягла на нього, перевіряючи, чи зручно. Навіть лежачи вона не дозволяла собі розслабитися. Мозок не припиняв гудіти. Як усе це буде, коли вона приведе його сюди, у свій зачарований ліс, у ресторан на краю всесвіту? І що її чекає в цьому місці, наодинці з ним?

На стіні печери футболісти «Манчестер Юнайтед» сяяли від щастя після завоювання Кубка чемпіонів. Маленький сюрприз, який вона приготувала, щоб його порадувати. Якщо він взагалі зверне увагу. Вона неуважно посміхнулась, і разом з цією посмішкою повернулися неприємні думки, і всередині знову заворушився страх.

«А що, коли я припускаюся жахливої помилки?» — подумала дівчина.

Вона встала й почала ходити від стіни до стіни, судорожно притискаючи руки до грудей. Ось тут він лежатиме. А тут, на цьому складаному пластиковому стільці, сидітиме вона. Вона приготувала тонший матрац і для себе, але в неї не було ілюзій: вона ні на хвильку не зможе стулити очей протягом усіх цих днів. Три, чотири, п’ять діб... Як попередив її беззубий з Парку Незалежності, «на мить відведеш від нього погляд — змиється від тебе».

Вона пригнічено дивилася у скривлений в посмішці порожній рот, в очі, що пожирали її фігуру і двадцятишекелевий папірець, який вона тримала перед його носом.

— Поясни, — зажадала вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі, — що означає «змиється»? Чого це йому змиватися?

А той, у своєму загидженому смугастому халаті, кутаючись, попри спеку, у волохату зваляну ковдру, посміхнувся подібній наївності:

— Чула, сестричко, про такого фокусника, який змивався з будь-якого місця, де його замкнуть? Так і з ним буде. Посади ти його в скриню із ста замками, у банківський сейф, у мамчине пузо — а він все одно змиється.

Вона не уявляла, як усе це витримає. Можливо, коли опиниться з ним тут, звідки-небудь візьмуться нові сили? Тільки на це й залишається сподіватися, хоч надії й дуже слабкі. Все й так дуже погано, а коли почати зараз вираховувати ймовірність провалу, то можна заздалегідь зневіритись. Вона злякано кидалася по тісній печерці. Тільки не міркувати. Тільки не думати. Зараз їй треба бути трохи не при собі. Як солдату, що йде на смертельне завдання. Вона знову перерахувала запаси провізії, напевно, вже удвадцяте, прикидаючи, чи вистачить на всі дні і ночі. Знову присіла на складаний стілець перед матрацом, намагаючись уявити, що він їй скаже, і як він з кожною годиною все дужче ненавидітиме її, і що спробує з нею зробити. Ці думки підняли її на ноги. Вона підбігла до ніші в стіні, перевірила бинти, пластирі та йод. Але не заспокоїлась. Відсунувши великий камінь, підчепила дерев’яну дощечку. Під нею, в ямці, виритій у землі, лежали маленькі наручники й електрошокер, куплені у крамниці туристського спорядження.

«Я здуріла», — подумала вона.

Перш ніж вийти, вона ще раз обвела поглядом печеру, яку облаштовувала цілий місяць. Колись, можливо багато століть тому, тут жили люди. Вона виявила їхні сліди. І звірі теж мешкали тут. А тепер це буде їхній дім — її і його. А також їхня психушка і лікарня, а головне — в’язниця. Досить. Треба йти.

А місяць по тому хлопець із собакою мчалися вулицями Єрусалима, чужі один одному, але зв’язані повідком, ще не готові признатися собі, що вони й справді разом, але все-таки вже починали дізнаватися різні дрібниці один про одного: манеру, з якою насторочують вуха; швидкість, з якою гупають черевики по асфальту; запах поту; різні почуття, які вміє виявляти хвіст; з якою силою рука стискає поводок і скільки завзяття й надії в тілі, що тягне його все далі вперед... Вони вже вихопилися за межі повних руху центральних вулиць, заглибилися у вузькі звивисті провулки, а собака так і не сповільнив бігу. Асафу здавалося, що пса тягне до себе потужний магніт, у нього промайнула дивна думка, що якби він перестав розмірковувати, якби зовсім відмовився від власної волі, то і його б потягнуло туди ж. А за хвилю він з подивом отямився від цих мріянь, бо собака зупинився навпроти зелених дверей у високій кам’яній стіні й буквально по-людському відчинив їх — ставши на задні лапи і натиснувши передніми на залізну ручку. Асаф роззирнувся навсібіч. Вулиця була порожня. Собака, сопучи, тягнув його вперед. Він пірнув у дверний отвір і миттєво занурився у цілковиту тишу, що наводила на думки про підводні глибини.

Великий двір, присипаний білосніжною щебінкою. Ряди фруктових саджанців.

Масивний кам’яний будинок.

Асаф ішов повільно, обережно. Щебінка скрипіла під ногами. Його здивувало, як таке гарне і просторе місце може ховатися зараз же коло самого центру міста. На поперечці круглого колодязя висіло блискуче відро, поруч, на пеньку, стояли кілька великих керамічних горняток, немов чекаючи охочих напитися. Асаф зазирнув у колодязь, кинув униз камінець і довго чекав сплеску. Трохи віддалік був повитий виноградом навіс, під ним п’ять рядів лавиць, перед кожною лавкою по п’ять великих обтесаних каменів — підставки для втомлених ніг.

Він зупинився і придивився до кам’яного будинку. Стіни обплела розросла витка рослина з бордовими квітками; березка добиралася до високої башти, до основи хреста, що увінчував її.

«Та це ж церква! — здивовано подумав Асаф. — Собака, очевидно, тут живе. Щось ніби як церковний собака».

Асаф спробував повірити в цю ідею і на мить уявив собі вулиці Єрусалима, що кишать зграями очманілих церковних собак.

А собака вперто, немов тут і справді був його дім, тягнув його у глиб двору. На самій верхотурі башти розташовувалося маленьке візерунчасте віконце — начебто око, розплющене посеред заростів бугенвілії. Собака задер голову в небо і коротко й дзвінко загавкав.

Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім згори почувся невиразний шум — ніби хтось підвівся зі скрипучого стільця. Ще за мить вузьке віконце відчинилося і пролунав жіночий, а може, й чоловічий голос (такий скрипучий, що й не розбереш) — схвильований, односкладовий вигук. Можливо, то було ім’я собаки. А той усе гавкав і гавкав, і голос згори знову покликав його, різкий і здивований, ніби людина не вірила удачі. Асаф вирішив, що його коротка подорож дійшла кінця. Собака повернувся додому, до мешканця цієї башти. Як же швидко усе закінчилося! Асаф чекав, що хтось вигляне з віконця і покличе його нагору, але замість голови висунулась тонка смаглява рука — він навіть подумав, що це рука дитини, — а потім з’явився плетений кошик, прив’язаний до мотузки, і став спускатися, погойдуючись, немов маленький повітряний човник, аж поки зупинився просто перед його обличчям.