— Ось так ліпше, чувак!

І Асаф пішов, мріючи про рішучість, яка дозволила б йому розвернутися і шпурнути Рої в морду це «саме те». Адже все, що Рої потрібно, це щоб Асаф і Дафі були чимось на зразок дзеркала навиворіт, щоб відтіняли його самого і Мейталь, їхню легкість і невимушеність: ось вони йдуть, обійнявшись, і цілуються через кожні два кроки, а Дафі й Асаф мовчки плентаються за ними, ненавидячи одне одного.

— Агов, що з тобою? — розсердився торговець піцою.

Я з тобою розмовляю!

Піца, розрізана на вісім частин, уже упакована в білу картонну коробку, і господар піцерії говорить з притиском, ніби йому вже набридло повторювати одні й ті самі слова:

— Дивися гарненько, тут як завжди: два шматки з грибами, один з анчоусами, один з кукурудзою, два звичайні і два з оливками, паняй швиденько, щоб не охололо, з тебе сорок шекелів.

— Куди «паняй»? — пошепки питає Асаф.

— Ти що, без велосипеда? — дивується торговець. — Сестра твоя на багажник прилаштовувала. А ти ж як ухопиш? Але спершу гроші жени! — І він тягне довгу волохату руку.

Вражений Асаф засовує пальці в кишеню, а назустріч йому лізе обурення. Від’їжджаючи, батьки залишили йому досить грошей, але він дуже точно розрахував свої витрати і щодня пропускав обід у їдальні мерії, щоб наскладати грошенят на другий об’єктив до «Кенона», який батьки обіцяли йому привезти з Америки. І ці несподівані витрати, що раптом звалились на нього, розлютили Асафа. Та нічого не поробиш, ясно, що піцу приготовано спеціально для нього, тобто для того, хто приходить сюди з цією собаченцією. І якби Асаф не був такий злий, він би, звичайно, спитав, хто така ця господиня собаки, але чи то від обурення, чи то від паскудного відчуття, що завжди хтось вирішує за нього, Асаф розплачується і швидко прямує геть, демонструючи свою цілковиту байдужість до грошей, які в нього виманили обманом. А собака? Той не чекає, поки відповідний вираз дозріє на обличчі Асафа, він знову кидається що є сили, натягуючи поводок як струну. І Асаф знову летить за ним з безгучним криком, з обличчям, перекошеним від зусиль утримати в одній руці велику картонну коробку, а в другій — поводок. Дивом він проноситься між перехожими цілим і неушкодженим, коробка пливе у високо підкинутій руці, й Асаф абсолютно впевнений — тут у нього немає ніяких ілюзій, — що він зараз — точнісінько офіціант з карикатури. На довершення всього коробка розливає пахощі піци, а він з ранку з’їв лише один сандвіч і, ясна річ, має повне право на цю піцу, що майорить у нього над головою ароматною корогвою. Адже він сплатив за кожну оливку, за кожен грибок, і все ж Асаф відчуває, що піца не зовсім його, що, до деякої міри, хтось інший купив її для когось іще, і ці люди йому незнайомі.

І ось так, з піцою в руці, він перетнув на червоне світло чимало вулиць і провулків. Ніколи ще Асаф так не бігав, ніколи ще не порушував стільки правил одночасно, і з усіх боків йому сигналили, наштовхувались на нього, лаялися і кричали, але Асаф давно перестав зважати на лайку та крики. З кожним кроком він звільнявся і від злості на самого себе — адже він зараз абсолютно вільний, він вирвався із задушливого і нудного кабінету, позбавлений усіх великих і дрібних неприємностей, що дратували його в останні дні, він вільний, як вільна зірка, що зірвалася з орбіти і перетинає небосхил, залишаючи за собою сяючий шлейф іскор. А потім Асаф і зовсім кинув думати, перестав чути ревіння зовнішнього світу, перетворився на тупіт власних ніг, на удари серця і ритмічне дихання. Асаф ніколи не був шукачем пригод, радше навіть навпаки, але він усе більше переповнювався незнайомим відчуттям таємниці, насолодою від бігу в невідоме, й у свідомості його стрибала радісна, як туго накачаний м’яч, думка про те, що було б добре, добре, коли б це не кінчалося.

За місяць до того, як Асаф зустрівся з собакою, а точніше — за тридцять один день до цього, на шосе, що звивається над однією з долин навколо Єрусалима, з автобуса зійшла дівчина. Маленька, тендітна. Грива чорного кучерявого волосся майже повністю приховувала її обличчя. Трохи похитуючись під вагою величезного рюкзака, дівчина спустилася автобусними приступцями. Водій невпевнено запитав, чи не треба допомогти, і дівчина, налякана його запитанням, зіщулилася, підібрала губи і заперечливо похитала головою.

Вона почекала на порожній зупинці, поки автобус від’їде подалі, потім ще трохи почекала — поки автобус зовсім зник за поворотом. Не сходячи з місця, вона подивилась ліворуч, затим праворуч, тоді ще покрутила головою, і надвечірнє сонце спалахувало іскрами щоразу, коли торкалося блакитної сережки в її вусі.

Біля зупинки валялася роз’їдена іржею цистерна з-під бензину. На стовпі теліпався шматок вилинялого картону з написом «На весілля Сіги і Моті» — і стрілкою, що вказувала в небеса. Дівчина востаннє роззирнулася навкруги і переконалася, що нема нікого. Машини не часто звертали на це роздовбане шосе. Дівчина повільно обійшла зупинку. Тепер вона дивилася на простерту перед нею долину, голову вона намагалася тримати нерухомо, але очі її пильно обстежували місцевість.

Випадковий свідок напевно вирішив би, що вона надумала прогулятись увечері на природі. Саме такою вона й хотіла здаватися. Але якби мимо проїхала машина, то водій міг би й здивуватися, чого це дівчисько одне спускається в долину. І можливо, ще одна думка потривожила б його: якого біса на вечірній прогулянці зовсім близько від міста їй знадобився здоровенний рюкзак — ніби дівчисько вирушає в навколосвітню подорож? Але машин на дорозі не було, як не було нікого і в долині. Дівчина почала спускатися теплим камінням, пробираючись крізь жовті зарості гірчиці, і незабаром зникла в гущавині з теребінту[1] і колючих чагарів.

Вона йшла швидко, ледве не падаючи через рюкзак, який то тягнув її назад, то підштовхував уперед. Непокірне волосся лізло в очі. Губи були як і раніше стулені з тим рішучим виразом, з яким вона сказала «ні» водієві автобуса. Через кілька хвилин вона стала задихатися. Серце прискорено билося, і в голову полізли неприємні думки. Востаннє вона приходить сюди сама, подумалось їй, а наступного разу, наступного разу...

Якщо наступний раз буде.

Нарешті вона дісталася дна майже пересохлого русла, по якому дзюркотів ледве помітний струмочок, неуважно обвела поглядом схили, ніби насолоджуючись краєвидом. Зачаровано простежила за сойкою в небі, разом з нею оглянула лінію обрію. На дорозі є ділянка, звідки її можуть помітити. Коли хтось раптом стоїть зараз нагорі, то її видно як на долоні.

Мало того, цей хтось може згадати, що й учора, і позавчора вона теж спускалася сюди.

Щонайменше десять разів за цей місяць.

І тоді цей хтось може спіймати її, коли вона прийде наступного разу...

— Буде, буде наступний раз, — повторювала вона, намагаючись не думати, що станеться з нею до того часу.

Присівши востаннє, ніби поправляючи застібки на сандалях, дівчина завмерла нерухомо аж на дві хвилини, перевіряючи кожен камінь, кожне дерево, кожен кущ.

І раптом, немов зачарована, вона зникла. Просто розтанула. Навіть якби хтось за нею підглядав, він не зміг би вловити, що сталося: за мить до цього вона ще сиділа на камені, знявши рюкзак з плечей, відкинувшись назад, і ось — вітер хилитає кущі, а долина порожня.

Вона біжить по нижньому, не помітному з дороги руслу, намагаючись піймати рюкзак, що котиться попереду, немов м’який валун, приминаючи дикий овес і чортополох. Рюкзак загальмував аж коло стовбура теребінту, і дерево хитнулося, зронивши засохлі фісташки, що розсипались червонувато-брунатними скалками.

З бічної кишеньки рюкзака дівчина дістала ліхтарик і відкинула набік кілька засохлих, вирваних із корінням кущів, відкриваючи низенький отвір, схожий на вхід у домик гномів.

Два-три кроки зігнувшись. Вона пильно вслухалася в кожен шерех, вдивлялася в кожну тінь, принюхувалась, як дикий звір, усіма порами вбираючи темряву: чи не побував тут хто-небудь відучора? Чи не зірветься раптом одна з тіней, щоб кинутися на неї?

вернуться

1

Теребінт — фісташкове дерево.