Собака вже буквально біснувався: заливаючись гавкотом, він рив землю і гасав між церковними дверима та Асафом. У кошику Асаф виявив великий і важкий залізний ключ. Він на мить завагався. Де ключ, там і двері, але що чекає його за ними? З певної точки зору, Асаф найбільше відповідав такому завданню. За його плечима були сотні годин вправ, що підготували його саме до подібної ситуації: великий залізний ключ, висока башта, таємничий замок. А також зачарований меч, чарівний перстень, скриня зі скарбами і кровожерний дракон, що пильнує її, і майже завжди — троє дверей, з яких необхідно вибрати єдино потрібні, а за двома іншими підстерігають усілякі різновиди мученицької смерті. Але тут тільки один ключ і одні двері, й Асаф слідом за собакою підійшов до дверей і одімкнув їх.

Він постояв на порозі великого темного залу, сподіваючись, що господар спуститься зі своєї башти, але ніхто не спускався, та й кроків ніяких не чулося. Тоді Асаф увійшов, і двері повільно зачинилися за ним. Він знову почекав. Зал поволі проступав з темряви, і Асаф розгледів кілька високих шаф, етажерок і столів. І книжки. Тисячі книжок. Уздовж усіх стін, на полицях, на шафах, на столах і стосиками на підлозі. Там же височіли гігантські пачки газет, перев’язані шворкою, і на кожну був наклеєний папірець з датами: 1955,1957,1960... Собака знову потягнув уперед, і Асаф рушив за ним, крок за кроком. На одній з полиць він побачив дитячі книжки і на секунду загаявся та навіть трохи злякався. Звідки тут дитячі книжки? Відколи це попи і ченці читають дитячі книжки?

У центрі залу стояв великий ящик, Асаф акуратно обійшов його. Хто його знає — може, це труна, а може, вівтар. Йому здавалося, що згори долинають звуки легких і швидких кроків і навіть брязкіт ножів та виделок. На стінах висіли портрети чоловіків у мантіях, над їхніми головами сяяли німби, а очі їхні, повні осуду, були втуплені в Асафа.

Величезний лункий простір множив відлунням кожен рух, кожен видих, скрегіт собачих кігтів по підлозі. Собака тягнув Асафа до дерев’яних дверей у кінці залу, а він намагався відтягнути його назад. Він раптом гостро відчув, що настала остання мить, коли ще можна сховатися, утекти, можливо навіть — урятуватися. Але собака не збирався терпіти його вагань, він учув когось дорогого, любого, запах цей мав стати тілом, дотиком, і він з усіх своїх собачих сил поривався вперед. Натягнутий поводок аж бринів. Собака нарешті дістався до дверей, став на задні лапи і, повискуючи, почав шкребти їх кігтями. У такому положенні він був майже з нього зростом, і крізь грязюку і сплутану шерсть Асаф знову розгледів, який він гнучкий і красивий, і серце його стислося, тому що, по суті, він не устиг його пізнати... Усе життя він мріяв про собаку і благав батьків, аби йому дозволили завести його, — чудово усвідомлюючи, що на це нічого й сподіватися через мамину астму, а ось тепер у нього з’явився собака, але так ненадовго і лише на бігу.

«Що я тут роблю?» — спитав він себе і натиснув на ручку.

Двері відчинилися. Він стояв у вигнутому коридорі, що, ймовірно, огинав усю церкву по периметру.

«Мені не слід бути тут», — подумав Асаф і побіг за собакою, що ринувся вперед, минув троє зачинених дверей і опинився біля підніжжя великих кам’яних сходів.

«Коли зі мною щось трапиться, — думав він, уявляючи собі капітана авіалайнера, який з похмурим виглядом підходить до його батьків і шепоче їм щось на вухо, — нікому на світі не спаде на думку шукати мене тут».

На верхньому майданчику виявилися ще одні дверцята, маленькі, синього кольору. Собака гавкав і скавулів, майже розмовляв, принюхуючись і шкребучи поріг, а з-за дверей долинали радісно-тріумфуючі вигуки, що нагадали Асафу кудкудакання, і хтось промовив дивним івритом:

— Прийди-но, прийди-но, голубко моя, браму одчинено, і ти узрієш!

У замку заскреготав ключ, двері прочинились, і собака кулею влетів усередину. Асаф залишився зовні, по цей бік дверей, які одразу ж і зачинилися. Чому завжди все закінчується ось так, подумав він засмучено, чому завжди саме перед ним зачиняються двері? І цього разу Асаф зважився — легенько штовхнув двері й заглянув у щілинку. Він побачив зігнуту спину і довгу косу, що звисала з-під круглої чорної шапочки, і на мить подумав, що це дитина з косою — худенька дівчинка в чудернацькім сірім халаті, але за мить зрозумів, що це жінка, маленька і стара, що вона сміється, заривається обличчям у собачу шерсть, обіймає собаченцію тоненькими ручками і щось белькоче чужою мовою.

Асаф терпляче чекав, не бажаючи заважати. Нарешті жінка зі сміхом відтрутила від себе собаку і вигукнула:

— Ну годі, годі, скандальярисо ти така! Дай мені і Тамар узріти!

Старенька обернулася, і широка посмішка на її обличчі померкла.

— Хто се? — відсахнулась вона. — Хто ти?

Вона застогнала і схопилася руками за комір своєї ряси, а обличчя її скривила гримаса розчарування і переляку.

— І що ти тут рачиш?

Асаф на мить задумався.

— Не знаю, — відповів він.

Черниця відступила у глиб кімнати, притислася спиною до книжкових полиць. Собака стояв між нею і Асафом, розгублено поглядаючи на них по черзі. Асафу здалося, що й собака розчарований — не такої зустрічі він чекав, ведучи його сюди.

— Вибачте, н-ну... я справді не знаю, що я тут роблю, — повторив Асаф, відчуваючи, що тільки все заплутує, замість того щоб пояснити, — як зазвичай, як завжди, коли від нього вимагається щось залагодити за допомогою слів. Він не розумів, як заспокоїти цю дивовижну старушенцію, як зробити, щоб вона не задихалася, щоб не морщила лоба. — Ось піца. — Він поглядом показав на коробку у своїх руках, сподіваючись, що хоч це її заспокоїть, адже піца — це піца, річ зрозуміла й однозначна.

Але черниця лише міцніше притислася до полиці з книгами, і Асаф відчув себе занадто великим, занадто загрозливим у своїй тілесності, занадто незграбним, а старенька була такою крихітною і зворушливою — налякана маленька пташка, яка розпушила пір’їнки, щоб настрахати хижака.

Тут Асаф помітив накритий стіл: дві тарілки, два горнятка, великі залізні виделки. Черниця чекала на гостя. От тільки чим пояснюються цей жахливий страх і це розчарування?

— Ну... я піду, — обережно сказав він.

Залишався ще бланк... і штраф. Асаф уявлення не мав, як про це повідомляють. Як просять людину сплатити штраф.

— Як підеш? — злякано скрикнула жінка. — А де Тамар? Чом вона не прийшла?

— Хто?

— Тамар! Тамар! Моя Тамар, її Тамар! — І тричі нетерпляче вказала на собаку, який насторожено стежив за розмовою, переводячи погляд з одного обличчя на інше, ніби спостерігаючи за грою в пінг-понг.

— Я з нею незнайомий, — пробурмотів Асаф. — Я її не знаю. Правда.

Запала довга мовчанка. Асаф і черниця дивилися один на одного, як іноземці, що вкрай потребують перекладача. Раптом собака гавкнув, і вони одночасно зморгнули, ніби прокинулися від закляття. У голові Асафа повільно ворочалися думки: Тамар — це, мабуть, та сама «молода панянка», про яку говорив торговець піцою, та сама, що з велосипедом, — може, вона розвозить піцу по храмах... Еге ж, тепер усе ясно, думав він, чудово знаючи, що нічого не ясно, але все це його вже не обходить.

— Розумієте, я тільки приніс піцу. — Він поставив білу картонну коробку на стіл і швиденько відступив, щоб старушенція не подумала, ніби він теж збирається тут поласувати...

— Піца, піца! — вибухнула черниця. — Годі вже про піцу! Я про Тамар його питаюсь, а він про піцу все рече! У яких краях ти її пострічав? Кажи зараз же!

Асаф мимоволі втягнув голову в плечі. Її страх швидко пощез, і запитання сипалися одне за одним, немов удари маленьких кулачків:

— Як се ти баєш, що ти її не відаєш? І не дружочок ти їй, і не родич? А глянь-но мені в очі!

Асаф підвів очі, чомусь відчуваючи себе під її в’їдливим поглядом трішки дурисвітом.

— І вона не спорядила тебе, щоб радість мені дарувати? Щоб я не вельми за неї потерпала? Одну мить! Цидулка! Дурепа я, звичайно ж, цидулка!