Асаф зашарівся і заперечливо замотав головою.

— І не думай, що про філософічні питання ми бесідуємо тут, над піцою, ото ж бо! — збуджено вигукнула Теодора і змахнула невагомою ручкою. — І знову сперечаємося до небес, що навіть обительну башту мою кидає у дрож! Про що, запитаєш ти?

Асаф зрозумів, що повинен запитати, й енергійно кивнув.

— Про що тільки не бесідуємо! Про добро і зло, і чи істинно є у нас свобода, справжня велика свобода... — вона зблиснула задирливою усмішкою, — вибирати наш шлях, чи він визначений нам заздалегідь і тільки ведуть нас по ньому? І про Юду Полікера[5] бесідуємо ми, бо Тамар приносить од нього касети, усяку нову пісню! І все тут записано у мене на магнітофонічній машинці «Соні». І коли, для прикладу, є яка гарна фільма в синематографі, я одразу кажу: «Тамар, а сходи-но для мене, на ось тобі гроші, може, візьмеш яку подругу, і вернися хутенько, і розкажи мені все, картинку за картинкою». І так вона радіє, що і я теж сподобилася подивитися фільму.

— А ви самі бачили коли-небудь фільм?

— Ні. І се нове, телебачення, теж ні.

Окремі деталі починали з’єднуватися між собою.

— І ви... сказали, що не виходите, правильно?

Теодора з усмішкою кивнула, не відриваючи від Асафа погляду, спостерігаючи, як зароджується в ньому здогадка.

— Отже... ви ніколи звідси не виходите, — сказав він здивовано.

— З дня, що прибула у Святу землю, — підтвердила вона з гордістю. — Ніжною кізочкою дванадцяти літ доставлена була сюди. П’ятдесят років минуло відтоді.

— І ви тут п’ятдесят років? — Власний голос видався йому дитячим. — І ви жодного разу... стривайте, навіть у двір?

Теодора знову кивнула. І Асаф раптом відчув нестерпну тяжкість. Йому захотілося встати, розчинити настіж велике вікно і вирватися звідси на гамірну вулицю. Вражений, дивився він на черницю і думав, що вона, по суті, не така вже й стара. Ненабагато старша за його батька. Просто через затворницький спосіб життя вона має вигляд ураз постарілої дівчинки.

Теодора терпляче почекала, доки він додумає всі свої думки про неї, а потім тихо мовила:

— Тамар знайшла для мене вельми чудову фразу в одній з книжок. «Щаслива та людина, що може бути замкнена сама з собою в одній кімнаті». Згідно із цим я щаслива людина. — Куточки її губів злегка опустилися. — Вельми щаслива.

Асаф совався на стільці, мимохіть шукаючи поглядом двері. Ступні його свербіли. Річ не в тому, що він особисто не зміг би просидіти в замкненій кімнаті навіть кілька годин поспіль. У крайньому разі напевно б зміг — за умови, звичайно, що там є комп’ютер і яка-небудь нова наворочена гра. Авжеж, тоді б напевно просидів години чотири, а то й п’ять, як нефіг робити просидів би — навіть без їжі. Але прожити отак завжди? Все життя? День за днем, ніч за ніччю, тиждень за тижнем, рік за роком? П’ятдесят років?

— Спасибі тобі, що ні слова не мовиш, — сказала черниця. — Горожа мудрості — мовчання.

Асаф не знав, чи можна тепер щось запитати, чи йому треба вдавати мудреця до кінця візиту.

— А тепер, — провадила далі Теодора, — тепер — твоя черга. Оповідь проти оповіді. Але не зупиняйся щохвилини і не остерігайся аж так. Панагія му! Чому ти так боїшся повідати про себе? Такий вельбучний, еге ж?

— Але що... що розповідати? — жалібно спитав Асаф, тому що про Бога говорити не хотілося, про Єгуду Полікера він знав малувато, а життя його було таким звичайним, та й узагалі він не любив говорити про себе. — Що розповідати?

— Якщо оповіси мені від серця, — зітхнула Теодора, — я оповім тобі від серця мого.

І вона усміхнулась йому, трохи гірко. І Асаф раптом заговорив.

За двадцять вісім днів до того, як Асаф зустрів Теодору, того ранку, коли він ще не працював у мерії і навіть гадки не мав, що на світі існує Теодора, і нічого не чув ні про яку Тамар, — та вийшла на вулицю.

Як завжди в канікули, Асаф проспав до полудня. Потім встав і приготував собі легкий сніданок: три-чотири канапки і смаженю з двох яєць, і почитав газету, і послав електронного листа голландському фанатові «Х’юстона», і майже годину тусувався на жвавому ігровому форумі. У проміжках йому дзвонив Рої чи хтось іще з класу (сам він зазвичай нікому не дзвонив), і разом вони намагалися придумати, що робити увечері, але, втративши надію, кинули це заняття, домовившись зідзвонитися пізніше. А потім зателефонувала з роботи мама, нагадала, що треба зняти білизну, вийняти посуд з мийки і забрати Мукі з літнього табору. Між усіма цими справами він дивився канал «Нешнл джіоґрафік», трохи розважався з гантелями і знову прилипав до комп’ютера. Так ліниво минали години, і нічого не відбувалося.

У той самий час Тамар, зачинившись у пописаній паскудними графіті кабінці громадського туалету на центральній автобусній станції, швидко зняла одяг: джинси «Лівайс» і тонку індійську сорочку, яку батьки купили їй у Лондоні, скинула сандалі і стала на них. Вона стояла в трусиках і ліфчику, здригаючись від бридкого повітря кабінки сортиру, що встигло вже пристати до неї. З великого рюкзака Тамар дістала пакет, з нього — футболку і грубий синій комбінезон, рваний, весь у плямах. «Звикай!» — веліла вона і запхала себе в комбінезон. Секунду повагавшись, зняла із зап’ястка тонкий срібний браслет, отриманий на бат-міцву[6], — на ньому було вигравіювано її повне ім’я. Потому дістала з рюкзака кеди і взулася. Тамар віддавала перевагу сандалям, але вона знала, що в найближчі тижні їй знадобиться закрите взуття — і для того, щоб відчувати себе захищенішою, і щоб зручніше було тікати.

А ще в рюкзаку лежав щоденник. Шість зошитів у цупких обгортках, запечатані в паперовий пакет. Перший зошит, початий у дванадцять років, був тонший за інші, в обгортці, розмальованій квіточками, Бембі, пташками та сердечками. Найостанніші зошити, у строгих обгортках, були набагато грубші і густо списані. Важили вони чимало і страшенно відтягували плечі, але щоденники треба було неодмінно забрати з дому: адже батьки напевно прочитають їх. Тамар спершу закопала їх найглибше в рюкзак, але вже наступної миті не змогла стриматись, витягла найдавніший зошит і перебігла очима по першій сторінці, списаній дитячим почерком. Вона усміхнулася, неуважно опустилася на унітаз. Ось тут вона в сьомому класі, а ось — її перша втеча з дому, коли вона з двома подружками поїхала в Цемах[7] на виступ групи «Тіпекс». Яку класну ніч вони тоді провели! Перегорнула далі. «Ліат притопала в чорному платті з блискітками. Офігенно!» «Ліат танцювала з Гілі Папошадо і була така гарна, що я мало не розревілася». Дивно, але чому давні рани не заживають і готові закривавити будь-якої миті? Досить, пора вибиратися звідси... Тамар узяла інший зошит, дворічної давності. «Як же дістало, що вони все ростуть. Вони кажуть — «розвиваються». Ненавиджу!!! Кому це потрібно?» Тамар спробувала пригадати, чому тоді писала про себе у третій особі. Гірко посміхнулася — ну звичайно ж... Той самий час, божевільні спроби приборкати своє тіло. Вона тренувала себе, привчала не боятися лоскоту, в найхолодніші дні ходила без светра і куртки, а іноді й без сорочки, у самій майці, розгулювала босоніж по асфальту. Ось і записки в третій особі були частиною того ж самого: «Вона любить тісні і вузькі місця, як-от проміжок між шафою і стіною, куди ще місяць тому легко залазила, а тепер її доводить до сказу, що вона не може туди протиснутись!!!»

А на наступній сторінці, зовсім як шкільне покарання, рівно сто разів (вона полічила): «Я порожнє й нікчемне дівчисько, я порожнє й нікчемне дівчисько».

«Господи! — подумала Тамар і привалилася до бачка. — Невже я була така шизонута?»

А ось запис про перше враження від книжки Єгуди Аміхая[8] «Кулак був колись долонею і пальцями». Вона відчула себе винуватою перед тією дівчинкою, яка написала: «У новонароджених мальків є їхні власні мішечки з білком. Я знаю, що ця книжка буде моїм власним мішечком білка, на все життя». А через тиждень після цього, з усією рішучістю: «Щоб у мене були великі очі, присягаюся до кінця свого життя дивитися на світ із здивуванням».