— Краще не треба, — промовив чийсь голос, повільний і важкий.

Шишако закляк на місці. Шай швидко вирвав руку і сховав її за спину. Бульдоги нервово роззиралися, Дінка зайшлася оскаженілим гавканням, а Пейсах швидко відступив у тінь.

— Прибалдів я трохи, — сказав Носоріг, спускаючись з пагорба. — Ну й місцинку ви собі вибрали. У мене аж ноги затерпли. Привіт, Асафе!

У наступні дні, коли Асаф прокручував у голові всю цю історію, його не полишало відчуття, що фінал мав би скластися трохи інакше. Крапельку драматичніше. Що-небудь отаке — із стовпами диму і сполохами вогню, і нелюдською бійкою не на життя, а на смерть, і щоб вона тривала кілька годин...

Насправді ж усе сталося якось буденно. З’ясувалося, що довкола повно-повнісінько поліції, усі в цивільному, вони ще з вечора залягли біля струмка, в кущах, у заростях бур’янів. Там був навіть комісар з відділу боротьби з наркотиками — тихий, сухуватий тип в окулярах, який служив з Носорогом в одному танковому екіпажі. Носоріг розповів Асафу, що цей очкастий поліцейський, як би це висловитися, трішки зобов’язаний йому життям.

Пейсахову балаканину записали на магнітофон — як той змушував Шая взяти наркотики.

— Так, доказів вистачає, — холодно сказав комісар.

Усі ці події забрали не більше десяти хвилин. Світ перевернувся двічі, в результаті повернувшись у своє попереднє положення. Пейсах, зрозуміло, спробував дати драпака. Незважаючи на свою величезну вагу, він був дуже швидкий на ноги й спритний, і знадобилося четверо поліцейських, щоб його схопити. Але й тоді він не здався, відбивався до останнього. Тамар потім згадала, що в минулому Пейсах — професійний борець. Врешті-решт його таки повалили на землю, обличчям униз, і зв’язали руки. А коли поставили на ноги, він мав жалюгідний і нещасний вигляд. Поліцейські наділи наручники на всю зграю, посадили їх по двоє і заборонили розмовляти. Одна пара наручників загубилася під час вовтузні з Пейсахом, з’ясувалося, що якраз для нього і не вистачає. Тоді Тамар кинулася до печери і за мить повернулася з парою новеньких наручників, які з непроникливим виглядом простягнула поліцейським.

— Може, у тебе і прилад нічного бачення є? — усміхнувся один з них. — А то мій зіпсувався.

Поліцейські оглянули печеру, намагаючись зрозуміти, що там відбувалося. Комісар поставив Тамар кілька запитань, щось записав, і з того, як запітніли його окуляри, можна було здогадатися, що він ледве стримується.

— А якби тобі не вдалося? — спитав він своїм безбарвним голосом. — Ти ж розумієш, що всі обставини були проти тебе? Що б ти робила?

— Мені б вдалося, — твердо відповіла Тамар. — У мене просто не було вибору.

Шай сидів поодаль, привалившись до скелі. Він був знесилений, піт лився по ньому струмками. Тамар підійшла до нього, сіла поруч, обійняла за плечі. Вони зашепотілися.

Асаф розібрав:

— Сьогодні, зараз. Ми просто відвеземо тебе туди, ти постукаєш і увійдеш.

— Вони ніколи не погодяться, — ледве чутно прошепотів Шай. — Вони мене навіть не шукали.

Тамар сказала, що їм усім ще треба буде поговорити про цей жахливий час, але вони його чекають. Шай хрипко розсміявся — звідки така впевненість? Тамар поглянула на Асафа. Він сів поруч з ними і спокійно розповів про зустріч у кафе. Про те, як плакали ті двоє.

— Не вірю, — сказав Шай. — Він плакав? На людях? Ти певен, що бачив сльози?

Поліцейські пішли, женучи перед собою повну безсилої злості колону арештантів. Носоріг залишився, запропонував одвезти їх додому, а завтра, із сонечком, вони повернуться сюди і все зберуть. У Асафа впало серце. Отже, все закінчилося? Всі чари? Весь цей жах і все це щастя?..

Усі разом вони піднялися на пагорб. Дінка бігла попереду, Носоріг підтримував Шая. Потім він доручив його Тамар і попрямував поруч з Асафом. Асаф запитав, як він усе це організував і як Пейсах знайшов їх. Носоріг розповів, що після того, як в Ейлаті померла безпритульна дівчинка, що втекла з комуни, хлопці з відділу боротьби з наркотиками серйозно взялися за Пейсаха, поставили його телефони на прослуховування. Матеріалу в них на нього вистачало, бракувало лише останнього штришка, і, коли Носоріг подзвонив своєму замороженому приятелю-комісару, той був просто щасливий.

— Ну а далі все просто. Дехто нині увечері прийшов до Пейсаха, може, це навіть був я, і мимохідь прояснив його, де ховаються пташки, що випурхнули з його клітки. А потім — суцільний дитячий садок.

Місяць сховався за хмарами. Йти стало важко. Вони продиралися через хащі теребінту. Чулося тільки важке дихання і свист, що вилітав з легенів Шая. Асаф відчував дивну задумливість Носорога і кілька разів намагався заговорити про Реллі, але слова не йшли. Можливо, вже й не треба нічого розповідати, подумав він.

Нарешті вони залізли у Носорогів джип. Усі мовчали. Тільки одного разу Шай сказав:

— Я б не відмовився зараз від косячка.

Тамар зрозуміла, як він боїться майбутньої зустрічі, та ще без наркотичної броні. Асаф дивився на пейзаж, що вгадувався в мороці, і думав: ну ось, через десять хвилин усе закінчиться, через п’ять, через хвилину...

Самотній ліхтар освітлював палісадник перед будинком. Тамар виглянула з машини, пригадала, як пішла звідси місяць тому. Дінка неспокійно шарпалася, учувши рідний дім. А Асаф... Він дивився на гарненький будинок, доглянутий садок, на дві сріблясті машини на стоянці і відчував, як стискається його серце.

Шай вибрався із джипа, зупинився біля хвіртки. Дінка вискочила слідом і з насолодою почала качатися до траві. Шай обернувся до Тамар:

— Ну, ти йдеш?

Тамар мовчала.

— Йди ти, — нарешті сказала вона. — Спочатку ти. Вам треба поговорити без мене. Я прийду завтра вранці.

Асаф здивовано втупився в неї очима. Носоріг сидів до них спиною, тарабанячи пальцями по керму. Раптом виявилось, що він складається лише зі спини.

— Я подумала, — невпевнено заговорила Тамар, — що мені треба побути ще одну ніч там. Я не попрощалася як слід з цим місцем.

— Самій? — глухо спитав Носоріг.

Мовчання.

— Дінка піде зі мною, — прошепотіла Тамар.

— Е-е... я... я теж, — сказав Асаф.

Носоріг знизав плечима, опустив голову на схрещені на кермі руки. Через лобове скло вони дивилися, як Шай входить у хвіртку, йде мощеною доріжкою, і розуміли, що тільки зараз він починає своє повернення до життя, — чи вдасться воно йому? Дійшовши до дверей, Шай обернувся. У нього був вигляд загнаного звіра. Асаф і Носоріг одночасно виставили великі пальці. Тамар кивнула. Шай постукав у двері. Вони не відчинилася. Він почекав рівно одну секунду і розвернувся — повним образи й обурення рухом, але тут у вікні спалахнуло світло. Шай завмер, явно готуючись рвонути геть. Ще через секунду двері відчинилися. Шай довго дивився всередину. Потім дуже повільно ступнув уперед і увійшов. Двері зачинилися. Асаф почув поблизу якийсь приглушений звук і побачив, що у Тамар мокре обличчя. Він подумав, що до цієї хвилини не бачив, як вона плаче.

— Я не реву, — прошипіла вона йому на вухо, ледве стримуючись.

Асаф торкнувся пальцем блискучої цівки на її щоці.

— Ні-ні, — усміхнулась вона крізь сльози, все ще не здаючись. — Це так, трішки... не знаю... просто у мене алергія на сентиментальність.

Асаф лизнув мокрий палець.

— Це сльози, — виніс він вердикт.

Всю дорогу вона ридала у нього на плечі, здригаючись і схлипуючи, — разом за всі негаразди останнього місяця.

Носоріг доставив їх на автобусну зупинку над яром, попрощався і поїхав. Як і раніше стояла темрява, щоправда, вже не така непроглядна. Дінка бігала навкруги, енергійно розмахуючи хвостом. Вони пройшли узбіччям шосе, потім спустилися в низину, допомагаючи одне одному у важких місцях, шукаючи приводів доторкнутися, ухопитися. Вони мовчали. Тамар подумала, що ще не зустрічала людини, з якою так легко мовчати.