Асаф простягнув Тамар листа. Вони стояли поруч, очужілі і роздирані почуттями. Вона жмакала в руках конверт. Він дивився, як на її шиї б’ється блакитна жилка, він ледве стримувався, щоб не торкнутися цієї жилки пальцем, погладити, заспокоїти. Лише через хвилину здогадався спитати, нащо вона його, власне, покликала.

— Нащо? — здивувалася Тамар. — Авжеж, стривай. Ось, послухай...

Вона спитала, чи готовий він зробити для неї ще одну добру справу, останню справу, колосально важливу справу. Асаф у відчаї розвів руками й аж тупнув ногою: ну чому останню, чому? Але вголос нічого не сказав, узяв аркуш з номером телефону, вислухав численні вказівки і питання, яке він має поставити. Правду кажучи, завдання здалося йому дуже важким. Тамар теж це розуміла:

— Звичайно, я повинна сама з ними поговорити... але як? Звідси?

Асаф пообіцяв, що все зробить.

— Тоді повтори ще раз, що ти їм скажеш!

І вона змусила його дослівно повторити питання, і він підкорився, зачарований цим першим виявом доскіпливості і впертості, наляканий чужими йому хитросплетіннями її сімейних стосунків, що відкрилися перед ним у всій своїй непривабливості. Вона, звичайно, відчула його спантеличення і, коли він успішно здав тест на пам’ять, безпорадно опустила руки і розгублено, беззахисно поглянула на нього.

— Дивно, я розповідаю тобі про речі, про які не розповідала нікому.

— Послухай, на третю годину я повернуся.

— Так, так, мені час до Шая.

Вона обернулася і пішла до печери — дивлячись у вічі реальності, розуміючи, як важко дасться йому повернення в це пекло після того, як він зануриться в нормальне людське життя.

Асаф вихопився на шосе, дочекався автобуса і, вдивляючись у дорожні покажчики й таблички з назвами вулиць, визначив, де саме він. Вдома прослухав повідомлення на автовідповідачі. Знову дзвонив Рої, обережно питаючи, чи не варто їм зустрітися, щоб поговорити по-чоловічому. Йому здається, що Асаф переживає якусь кризу, і це слід обговорити, чи не так? Ні, не так, відповів Асаф і перейшов до наступного повідомлення. Батьки передали, що вирушають у триденну прогулянку пустелею, тому хай він не хвилюється. Асаф усміхнувся: наче хтось підстроїв так, щоб ці три дні він почувався цілком вільним. Він перемотав плівку і ще разок послухав їхні радісні голоси: вони вже геть очухалися від перельоту, зранку відвідали фірму, де працює Джеремі, і навіть тато, з його тридцятирічним стажем, заявив, що такого він ще не бачив.

Далі йшло підряд сім повідомлень від Носорога, востаннє він заявив, що коли Асаф не об’явиться до дванадцятої, то він, Носоріг, дзвонить у поліцію.

Залишалося ще десять хвилин. Асаф випив одну за одною три склянки мангового соку і подзвонив у майстерню. Носорогів репет перекрив навіть шум верстатів. І Асаф ураз згадав, чому він так його любить. Асаф розповів йому все, нічого не приховуючи, крім новин з Америки та крім того, що з ним коїться, коли він поруч з Тамар (тобто крім найголовнішого). Носоріг слухав не перебиваючи. Ось це Асаф у ньому особливо любив: йому можна розповісти цілу історію, від початку і до кінця, не побоюючись, що тебе перебиватимуть дурними запитаннями.

Коли він закінчив, Носоріг спокійно сказав:

— Ну що, ти це зробив, га? Весь Єрусалим перевернув, але все-таки знайшов її... Сказати правду, Асафе, я не вірив, що в тебе вийде.

І, по суті, тільки тепер Асаф уперше усвідомив, що він справді зміг це зробити, зміг знайти Тамар... Навіть дивно, що ця думка йому раніше не приходила до голови. Напевно, тому, що, знайшовши її, він одразу ж занурився в нове завдання, у проблему Шая, а потім... Та в кого з них був час передихнути?

Носоріг швидко, по-військовому, поставив кілька запитань. Чи знає він, що за люди полювали за Тамар і Шаєм? Чи загрожує їм як і раніше небезпека? Де точно міститься Леїн ресторан? І чи можна отримати координати печери — виключно на крайній випадок? Він тричі застеріг Асафа, аби той гарненько перевірив, чи не стежать за ним. У пустелі він, може, і був у безпеці, але в місті його запросто можуть вистежити. Аж потому Носоріг крізь зуби поцікавився, що чути у скорботній діаспорі.

Асаф відповів, що з батьками поговорити не вдалося. Йому залишили коротке повідомлення, що вони вирушають у подорож на три дні, а значить, усе більш або менш добре. Він говорив трохи квапливо, але понадіявся, що за шумом верстатів Носоріг не вловить його метушливості.

Поклавши слухавку, він набрав номер, який дала Тамар. Ця розмова, що тривала всього три хвилини, виявилася ще важчою за попередню. Асаф призначив зустріч у кафе торговельного центру, змалював себе, щоб вони могли його впізнати, не забувши змалювати й те у своїй зовнішності, що додалося останнім часом.

З півгодини він хлюпався під душем, перевдягнувся у все чисте й вирушив у торговельний центр. Асаф простував вулицями, трохи одурілий від повітряних кульок і чистеньких крамничок. Він сам собі здавався якимсь несправжнім, двійником справжнього Асафа, того, який зараз там, де йому треба бути. На гроші, залишені мамою про всяк випадок у коробці для шиття, він купив чотири гамбургери (один — для Дінки) та кілька пакетиків з горішками в шоколаді й усяких пундиків, бо Шай накинувся на шоколад і запаси Тамар швидко танули. Проходжаючись серед безтурботної публіки, Асаф раптом згадав своє відчуття, коли він входив до кімнатки, де спала Мукі. Вона спала, як сплять маленькі діти, — на спині, вільно розкинувши ручки і ніжки, цілком довірившись світові. І Асаф тоді відчував, яка вона нехитра й наївна, і його переповнювало бажання захистити її. І ось тепер, у людській товкотнечі, він відчув щось схоже: усі ці люди гуляють, не маючи й гадки про те, що відбувається зовсім поряд з ними, не знаючи, наскільки життя темне, небезпечне і крихке.

Зустріч украй вимотала Асафа, під кінець розмови він увесь аж спітнів. З торговельного центру він ледве не пішов додому, щоб знову прийняти душ. Нічого особливого, по суті, не трапилося. Він зустрівся з двома дуже доглянутими, випещеними, добре одягненими людьми, трохи молодшими за його батьків, набагато освіченішими і дуже прагматичними. Вони майже не дали йому розкрити рота, і на все, що він говорив, у них була готова відповідь. І взагалі, хоча це він прийшов розповісти їм правду, вони поводилися так, ніби робили йому велику ласку. Вони ще й сперечалися, здебільшого чоловік, немов Асаф у чомусь перед ними завинив, і щосили старалися, щоб він усвідомив, наскільки вони праві та ображені. Асаф не знав, як йому триматися з ними. Він просто передав те, що його просили передати, відмовився повідомити додаткові деталі і поставив тільки одне запитання — те саме. І з подивом побачив, яких зусиль знадобилося цьому дорослому чоловікові, щоб хоч трішки полагідніти й відповісти згодою.

І тієї миті, коли це все ж таки сталося, чоловікове обличчя затряслося. Спершу права брова затремтіла, немов наділена власним життям, а потім усе обличчя ніби розпоролося, розповзлося, і цей дорослий чоловік розридався, затулившись долонями. Жінка теж заплакала — не намагаючись приховати сліз. І жодної спроби доторкнутися одне до одного, втішити, приголубити, заспокоїти. Вони сиділи відчужено, кожен відсунувшись від іншого, і кожен ридав своїми окремими сльозами. Асаф, згадуючи слова Тамар, розумів, що став свідком чогось неймовірного для цих людей — відмови від їх звичайного вдавання. Він не знав, як їх заспокоїти, а тому заговорив про Тамар. Вони плакали, а він переконував, що вона їм допоможе, що на неї можна покластися на всі сто, що все буде добре та інші дурниці у тому ж дусі. А вони й далі плакали. Ридання ці, схоже, збиралися чимало часу. А коли вони обидвоє трохи вгамувалися, то довго сиділи мовчки, уважно слухаючи його, — нещасні і навіть по-своєму зворушливі. І тут розмова почалася знову. Тремтячими й покірними голосами вони питали Асафа про те, на що у нього не було відповіді. Адже він надто мало знав і про Шая з Тамар, і про те, що з ними відбувалось до того, як він їх зустрів. Але вони все питали й питали. У нього виникло відчуття, що вони запитують про те, про що не наважувалися запитати весь цей час навіть самих себе. Він здебільшого справляв мовчанку, лише зрідка відбуваючись скупими відповідями, і раптом перервав їх — тому, що гамбургери давно остигли, але головним чином тому, що розумів: з кожною хвилиною Тамар усе дужче впевнюється, що він не повернеться. І думка ця була нестерпна.