— Відведімо його в печеру? — запропонувала вона.

Асафу ще багато про що хотілося запитати, та й немало він хотів розповісти, наприклад, про Теодору, яка поклала край своєму затворництву. Але зараз від нього були потрібні дії, а не розмови. Він підхопив Шая під руку і допоміг йому встати, здивувавшись легкості тіла, яке він тримав: Шай здався йому порожнім усередині. Чіпкі пальці потопаючого уп’ялися в плечі Асафа. Як дивно, вони з Шаєм не перемовилися ще й словом, а їх уже не розчепити, подумав Асаф.

Ця думка не раз виникала у нього тієї ночі, доки не перетворилася на повсякденність. Шай кричав, стогнав і плакав, він заблював усе навколо. Він люто, до крові чухмарив себе. Приблизно раз на хвилину його обличчя розтягувалося в болісному позіху, від якого вивихувалась щелепа. На коротку мить він забувався знесиленим сном, але чергова судома мало не підкидала його в повітря. Асаф і Тамар не полишали Шая ні на хвилину: витирали, обмивали, перевдягали, поїли, чистили. Асаф не помітив, як сіло сонце, як спустилася ніч. Час складався не з хвилин, а з дій. Тишу печери порушували лише звуки, які видавав Шай. Тамар і Асаф майже не розмовляли між собою. Вони швидко виробили мову міміки й жестів — як от медики в операційній чи аквалангісти під водою. Асаф викинув з голови всі думки про світ, що залишився за межами печери. Ніякого світу не було. Не було близьких людей, не було Носорога, який може підняти на ноги поліцію і кинутися на його пошуки, і не було переслідувачів Тамар. Іноді згадуючи, що Тамар провела з Шаєм дві доби, Асаф дивувався: як вона це витерпіла? Адже напевно не стулила очей. І ні слівцем не поскаржилася!

Тамар перегнулася до нього поверх Шая, Асаф простягнув їй рушник, а вона віддала йому порожню пляшку й очима показала, щоб він приніс повну. Її губи виліпили в повітрі слова «туалетний папір», і Асаф подумав, які в неї гарні, ніби намальовані, губи. Він пройшов у дальній куток печери і приніс два рулони. Тамар уже стягнула з Шая штани. Асаф прийняв з її рук загиджений папір. На Шаєві були боксерські труси із зображенням Снупі, вони одночасно втупили очі у грайливу собачу морду, потім перезирнулися: треба ж, миленький Снупі посеред усього цього жахіття.

Година за годиною. Три години, п’ять. Вісім. У ті лічені хвилини, коли Шай спав, вони не розмовляли. Від утоми, а ще тому, що світська балачка двох незнайомців прозвучала б під склепінням цієї печери щонайменше дивно. Вони просто падали на сусідній матрац, витягувалися впоперек нього і глибоко дихали, втупившись очима у стелю, у стіни печери, безуспішно намагаючись хоч трохи подрімати. Стежили за тим, щоб не доторкнутися одне до одного. Кожен відчував, що присутність другого підживлює новими силами, новим збудженням, яке, окрім усього іншого, заважає заснути. Іноді Тамар посилала Асафу трохи сумну, трохи співчуваючу усмішку. Навіщо тобі все це потрібно, говорила її усмішка, а Асаф відповідав найкращою своєю, найдовірливішою усмішкою. Але Тамар бачила, що сил у Асафа все менше — не фізичних, у цьому розумінні він здавався їй напрочуд зносостійким, а душевних: без будь-якої підготовки він занурився в цю історію, в муки Шая.

О другій годині ночі Шай прокинувся і почав розлючено шукати героїн. Він був упевнений, що у Тамар прихована десь ще одна доза, знову і знову допитувався, скільки саме «білого» купила вона у дилера на Сіонській площі. П’ять, правильно? То де ж п’ятий дозняк? Чотирма він уже закинувся, а п’ятий де?

Пояснення не допомагали. Тамар уже тисячу разів повторила, що Шай використав усі п’ять, коли вони переховувались у Леї. Він кидався з кутка в куток, немов дикий звір, перетрусив речі, заліз усередину гітари, яку Тамар принесла з дому, витягнув навіть устілки з черевиків. Він змусив Тамар і Асафа роззутися й обнишпорив їхнє взуття теж. Шаю вдалося добратися і до тайника з електрошокером та наручниками, і він довго сидів, роздивляючись знахідку. Тамар злякалася, що тепер він її уб’є — після того як дізнався, що вона для нього уготувала. Але свідомість Шая працювала інакше, ніж у здорових людей: його світ ділився тільки на дві частини — на героїн і на не-героїн. Наручники його не зацікавили. А ось шокер увагу привернув, позаяк виявився річчю невідомою, і мозок Шая якийсь час напружено працював, обдумуючи, чи не можна обернути цю штуку на кайф.

Зате Асаф, побачивши наручники з шокером, ошелешено подивився на Тамар. Вона зітнула плечима: що їй залишалося робити? І Асаф почав усвідомлювати, як далеко зайшла у своїй рішучості Тамар.

Зрозумівши врешті, що шокер до героїну не має ніякого стосунку, Шай у відчаї повалився на матрац і почав дерти поролон. Час від часу він радісно скрикував, але одразу ж розчаровано молотив по матрацу худими кулаками.

Асаф і Тамар мовчки дивилися на нього.

Асаф думав: «Йому взагалі байдуже до того, що я тут, йому й на сестру плювати. Його цікавить тільки одне». А Тамар думала: «Цікаво, скільки протримається Асаф у цьому дурдомі? Коли він зламається і мовчки зникне?»

Іноді вона відчувала спиною, як Асаф прямує до виходу з печери, і тоді злякано озиралася. Асаф завмирав у отворі, потягувався всім тілом, вдихав прохолодне нічне повітря. Тамар змушувала себе не дивитися, дати йому змогу ступити ще один крок і зникнути. Нащо йому все це треба, думала вона. З чого б нормальній людині себе в таке втягувати? Навіть близькі люди втікали від неї, і в куди менш екстремальних ситуаціях. І одразу ж її обдавало теплою хвилею, коли вона чула його тихе сопіння за спиною, коли він забирав у неї каністру з водою чи брудний одяг.

Шай, через силу підтягуючись на руках, доповз до кутка печери. Почав колупати нігтями тверду, мов камінь, землю. Кілька хвилин у печері лунали шкряботливі звуки і важке дихання.

Вони не могли відвести від нього очей, це було якимсь кошмаром наяву. Шай копав швидко, відкидаючи грудки землі, з його рота вихоплювалося дивне ричання. І раптом він підвів голову, оглянувся на них з хитрою, цілком осмисленою усмішкою:

— Мо’, хоч би підкажете, гаряче чи холодно?

І всі троє заливчасто зареготали, немов дітлахи в літньому таборі. Шай теж сміявся, на мить виявившись здатним побачити себе збоку. Тамар упала горілиць, знесилена напругою останніх днів, розкинула руки і реготала до сліз, дивлячись на Асафа і думаючи, який у нього привабливий чоловічий сміх.

А потім повернувся біль. Шай жалівся, що всі кістки у нього немов жорнами перемелюють. Він відчував, як вони кришаться і розсипаються. Потім біль перекинувся на м’язи — вони розривалися, розтягувалися, стискалися, звивалися всередині тіла. Він і не знав, що у нього є м’язи в таких несподіваних місцях — за вухами, наприклад, або в яснах. І Тамар, котра ще з минулого, домашнього життя пам’ятала, як Шай уміє розписати найлегше поколювання в животі — з отакою капризно-слізною доскіпливістю, подолала огиду, яку викликав у ній опис, але не сам біль.

Тамар постаралася відвернути його увагу, розповіла про діафрагму, яка теж щось ніби м’яз, її ніхто ніколи не відчуває, але співати без неї неможливо. Вона зобразила Аліну, як та командує: «Тримати! Тримати від діафрагми!» Вона влаштувала цілу виставу, зображуючи Аліну після того, як та дізнається, що її улюблена учениця розважала співом вуличну юрбу: «Правда? І це їм подобалося? Дуже цікаво... Але як ти могла співати так високо після Курта Вайля? У мене ти ніколи нічого не можеш, у мене — після Курта Вайля тобі завжди потрібен антракт...».

Шай не сміявся. А от Асаф сміявся до сліз. Тамар зрозуміла, що всупереч серйозній, коли не сказати похмурій, зовнішності він дуже смішливий. Їй подобалося веселити його. Ідан ніколи не сміявся її жартам, можливо, він навіть вважав, що в неї немає почуття гумору.

Асаф у свою чергу теж дещо відкрив — ту саму ямочку у неї на щоці, про яку розповідала Теодора. Цікаво, що робила Тамар останній місяць? Він гадав, чи почує коли-небудь, як вона співає, і вирішив для себе, що відтепер стежитиме за всіма газетними оголошеннями про концерти, і якщо знайде її ім’я... Але миляна булька ілюзії одразу лопнула: досить мріяти і заноситися в хмари, адже він навіть її прізвища не знає!