Шай важко дихав, очі його ледь не вилазили з орбіт, обличчя ніби вкрив шар пилу. Тамар зрозуміла, що це вже не ломка, що це випліскуються справжні жах і гнів Шая, раніше задавлені наркотиками. Коли вона захотіла посадити його, він із силою відіпхнув її, і вона поточилася й упала горілиць, скрикнувши від болю. Асаф схопився, щоб зупинити Шая, але той і не подумав битися. Він кричав, що Тамар така ж, як усі, що вона хоче задушити його геніальність, видресирувати його, зробити домашньою твариною. Що більше Шай ярився, то грубішими й безжальнішими ставали його слова. Асаф подумав, що треба припинити цей жах, але, поглянувши на Тамар, побачив чи відчув, що вона забороняє йому втручатися, що це їх особисті справи — її і Шая.

Заспокоївся Шай так само раптово, як і розлютився — без видимої причини. Зігнувся, опустився на матрац, притиснувся до руки Тамар, поцілував, вибачився і за удар, і взагалі за все. І розплакався: яка вона добра до нього, як завжди була йому замість матері, хоч і молодша за нього на два роки, і він ніколи її не відпустить від себе, тільки вона розуміє його в цьому світі, хіба так не було завжди? І раптом знову схопився, немов марив, заволав, заричав, що насправді вона хоче його убити, що вічно йому заздрила, бо він талановитіший, оригінальніший у всьому, а вона знає, що без наркоти він ніщо, кастрат, як і вона, адже ясно як білий день, що врешті-решт вона поступиться, продасться заради дурниці, вступить на медичний або юридичний, вийде заміж за якого-небудь хріна з адвокатської контори, як-от батько, або ще гірше — з програмістів. За кого-небудь, подібного до цієї ось сосиски, яка тут стирчить, як кістка в горлі.

Коли Шай нарешті заснув, вони удвох вийшли з печери і безсило попадали біля стовбура теребінту. Дінка сіла навпроти, така ж прибита. Тамар боялася, що от-от вибухне: якби це протривало ще хоч одну секунду, вона вихлюпнула б усе, що у неї накипіло. Адже це через нього вона стирчить тут, через нього не поїхала до Італії і, можливо, втратила свій хор назавжди, а можливо, і всю свою кар’єру. Все її нутро переверталося від ненависті до Шая і до його ідей, які у неї вже в печінках сидять. Адже кожного разу, впадаючи в ці свої «періоди» або розлючений суперечкою з батьками, він вривався до неї в кімнату, не питаючи, чи до нього їй, чи у змозі вона його слухати, замикав двері і починав просторікувати з холодною люттю, іноді годинами говорив, пускаючи бульби і розмахуючи руками, цитував невідомих їй філософів, міркував про «благородний егоїзм» і про те, що, врешті-решт, кожна людина діє тільки виходячи зі свого абсолютного егоїзму, і так навіть у стосунках між батьками й дітьми, навіть у коханні, і не заспокоювався, доки не змушував її визнати, що правда за ним і що в глибині душі вона боїться його правоти, адже вона підриває весь її дрібнобуржуазний світогляд. А іноді, особливо в останній рік, у неї виникало відчуття, що всі ці думки зуміли проникнути в неї і отруїти зсередини.

— Я іноді теж думаю, як він — про людство і про егоїзм, — з подивом почула Тамар. — Знаєш, це страшенно пригнічує — розуміти, що він десь каже правильно.

— Ще й як пригнічує, — з гіркотою погодилася Тамар. — І відповісти йому нічим.

— Взагалі-то є чим, — сказав Асаф, подумавши. — У мене є аж три відповіді. По-перше, я кожного разу, коли мені вдається подолати свій егоїзм... я якось краще почуваюся.

— Але ж саме цим обурюється Шай, це лицемірство! — стала дибки Тамар. — Ти волієш почуватися добре, бо просто боїшся бути поганим, боїшся відрізнятися від решти.

Ага, подумала вона про себе, у цьому-то й річ: він справді боїться бути поганим, він просто закінчений «хороший хлопець». Тому він тут, зі мною. Ніколи йому мене не зрозуміти.

— Навпаки, — заперечив Асаф. — Адже якщо егоїзм — це щось загальне, значить, саме тоді, коли мені вдається його подолати, я раптом відчуваю, що я інший, не такий, як усі.

— Правда? — усміхнулася Тамар трохи здивовано. — Ну гаразд, це — по-перше. А по-друге?

— По-друге, це те, що сказала мені Теодора з іншого приводу: ясно, що на світі є всякі виродки і негідники, але ж є й інші, наприклад, як та, що тягне Шая з його болота, га? — І він скосив очі на Тамар. — І між іншим, Теодора ще сказала, що тільки заради цих інших варто жити.

Цікаво, жовчно подумала Тамар, що б Ідан сказав про Асафа? І перш, ніж ця неприємна думка затягнула її, вона запитала себе, а що сказав би Асаф про Ідана?

— А по-третє? — спитала вона.

— По-третє... це коли у мене немає нормальної відповіді на всі ці дурні питання. Тоді... біля нашого будинку є маленький пустир, і часом мені буває просто необхідно туди навідатися. Там невеличке смітнище з купою непотребу, здебільшого пляшки. Ну от, я прилаштовую пляшку куди-небудь і кидаю в неї камінці. Година-дві, двадцять-тридцять пляшок — і допомагає. Очищає... — Асаф розсміявся. — Розумієш, я кожну пляшку називаю на ім’я, не тільки іменами людей, а й іменами усяких дурних думок, усяких... — він на мить зам’явся, — того, що ти називаєш «щурами»...

Тамар напружилася від цього раптового вторгнення на її заповідну територію і раптом усміхнулася. У нас є секрет, подумала вона, у нас є спільний секрет, про щось таке і говорила Лея...

— І я просто розбиваю пляшки з іменами, одну за одною, і заспокоююсь до наступного разу. — Асаф зніяковіло усміхнувся. — Ось такий метод для слабаків.

— Ти не слабак, — поспішно заперечила Тамар, мабуть, надто поспішно. — Ти мене коли-небудь візьмеш туди? Я б зараз розтрощила кілька пляшок.

Вони повернулися до печери. Шай спав, скрикуючи уві сні, тіло його тіпалося, як від ударів. Тамар і Асаф збиралися спати по черзі, та обоє не зуміли заснути. Під час чергування Асафа Тамар лежала на матраці, загорнувшись у тонке укривало. Очі її були розплющені, і вона дивилася на нього. Не розмовляла, просто дивилася. Не відводячи погляду. Немов його вигляд, його розмашисті, трохи незграбні рухи, збентежені усмішки були тими дефіцитними ліками, які допоможуть їй видужати.

Шай проспав три години (хоч і стверджував, що не стулив очей), встав, за хвилину зжував чотири шоколадні батончики і знову повалився на матрац. Він був похмурий, можливо, навіть розкаювався у своїй істериці, але до вибачень явно не дозрів. Десь о першій по півночі Шай знову прокинувся, узяв гітару, вийшов з печери і заграв. Асаф і Тамар тихо сиділи всередині і слухали. Асаф визнав гру Шая геніальною, але Тамар добре чула, як брат воює зі струнами, збивається з ритму, відчайдушно женучись за чимось, що зовсім недавно, всього лише тиждень тому, було при ньому. Вона подумала, що звук став поверховим і якимсь тьмяним. Гітара замовкла. Тамар знаком показала Асафу, що хоче вийти. Але перш ніж вони встали, почувся страшний удар і довге виття струн. Шай повернувся в печеру, втупився в Тамар переляканим поглядом обвинувача:

— Це зникло... я тобі казав. Назавжди зникло. Чого я без цього вартий?

Він звалився на матрац і завив на одній ноті. Тамар лягла побіч нього, обійняла його усім своїм тілом, зашепотіла щось подібне до колискової, і Шай миттєво — мабуть, від жаху і відчаю — заснув.

— Ти не хочеш дізнатися, що Лея написала в листі? — спитала вона пізніше, коли вони сиділи біля сплячого Шая, вгорнувшись в одне укривало, щоб зігрітися.

— А що вона написала? — зніяковів Асаф.

Тамар усміхнулася:

— Ні, спочатку признайся, що тобі цікаво!

— Мені цікаво, факт, ще й як цікаво! Ну, що вона написала?

Тамар простягнула йому зіжмаканий аркуш.

«Тамі-мамі, — прочитав він, — не сердься на мене, але тільки дебіл відмовився б від такої нагоди. Брюс Вілліс і Харві Кейтел в одній упаковці!!! І до речі, скажи: хіба це не точнісінько рука статуї Свободи?

Р.S. Нойка підтверджує».

Асаф нічого не зрозумів. Тамар штовхнула його плечем. Вона хотіла дізнатися, як вони йому сподобались, і він розповів про свій візит у Леїн ресторанчик, і тільки потому згадав, що досі майже нічого не сказав про Теодору.