Ходжес насилу витягає з кишені телефон і каже:

— Щоб я скис… — і сміється. — Я ж зовсім забув!

— Що? Покажи-покажи-покажи!

Він розвертає телефон так, щоб Холлі прочитала есемеску від його дочки Елісон із Каліфорнії, де, без сумніву, сонячно:

«З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ТАТКУ! 70 РОКІВ — І ВСЕ ОДНО ТИ ПРИ ВСІЙ СИЛІ! БІЖУ ДО КРАМНИЦІ, ПОТІМ ПЕРЕДЗВОНЮ. ХХХХ ЕЛЛІ».

Уперше, відколи Джером повернувся з Аризони, на сцені з’являється вірний Тайрон Екстазний Кайф[73]:

— Вам сімсят років, маса Ходжеса? Сили небесні! Та вам з лиця й на день не біше за шіссят дев’ять!

— Ну годі, Джероме! — каже Холлі. — Розумію, що тобі так весело, але звучить це дуже по-дурному й неосвічено.

Ходжес сміється. Сміятися боляче, але що вдієш. Він залишається притомним до самого «Гаража Тьорстона». Йому навіть вдається кілька разів слабенько затягтися косяком, який Холлі запалює й дає йому. Потім накочується темрява.

Мабуть, це воно і є, думає Ходжес.

З днем народження мене, думає він.

І вже нічого не думає й не відчуває.

Потім

чотири дні по тому

Піт Гантлі значно менш знайомий з лікарнею Кайнера, ніж його давній колега, який ходив сюди, мов на прощу, до одного давнього пацієнта, нині покійного. Піт зупиняється й питає дорогу двічі: у загального інформатора і в інформатора онкологічного відділення, — доки знаходить палату Ходжеса, але вона виявляється порожня. До поруччя на стіні причеплена в’язка повітряних кульок з написом «З днем народження, тату!». Кульки плавають під стелею.

Зазирає медсестра, бачить, що Піт дивиться на порожнє ліжко, і всміхається йому.

— Солярій у кінці коридору. Там святкують. Здається, ви ще не спізнилися.

Піт іде туди. Солярій має скляну стелю, і в ньому багато рослин — чи то щоб підіймати настрій пацієнтам, чи щоб забезпечувати їх киснем, а може, і для того, і для того. Біля однієї стіни четверо грають в карти. Двоє з них лисі, у третього до руки під’єднана крапельниця. Ходжес сидить просто під вікном у стелі, роздаючи торт своїй банді: Холлі, Джеромові й Барбарі. Здається, Керміт запустив бороду — і вона білосніжна, аж Пітові згадується, як він з дітьми ходив до торговельного центру дивитися Санта-Клауса.

— Піте! — усміхається Ходжес. Він починає вставати, і Піт махає йому: мовляв, сиди, не треба. — Сідай, тортику з’їж. Еллі купила його в пекарні Бейтула. Це в неї з дитинства улюблене місце.

— А де вона? — питає Піт, підтягуючи стілець і сідаючи коло Холлі. У неї ліва частина лоба перев’язана, а в Барбари нога в гіпсі. Тільки Джером має бравий і здоровий вигляд, а Піт знає, що хлопця в мисливському таборі ледве не перетворили на гамбургер.

— Поїхала зранку назад на свій берег. Вона змогла взяти відгул тільки на два дні. У неї ще в березні буде відпустка на два тижні, то вона каже, що ще приїде. Якщо треба.

— А ти як почуваєшся?

— Непогано, — каже Ходжес. Його очі рухаються вгору й ліворуч, але тільки на мить. — Мною займаються троє онкологів, і перші аналізи непогані.

— Фантастика! — Піт бере шматок торта, який йому простягає Холлі. — Ой, це забагато.

— Будь мужчиною, їж, — каже Ходжес. — Слухай, а ви з Іззі…

— Ми все обдумали, — каже Піт і відкушує. — О, як класно. Нема краще, як гарний морквяний тортик з вершковим сиром, щоб розбурхати цукор у крові!

— То пенсійна вечірка…

— Там само, тоді само. Офіційно її ніхто й не скасовував. Я й далі розраховую на твій перший тост! І не забудь…

— Ну звісно, прийде і твоя колишня жінка, і нинішня пасія, усе має бути не занадто. Розумію, розумію.

— Тільки коли ми все розрулимо. — Завеликий шмат торта меншає. Барбара захоплено спостерігає це швидке поглинання.

— Ми в халепі? — питає Холлі. — Що, Піте, що?

— Та ні, — каже Піт. — У вас все чотко. Оце, власне, з тим я до вас і прийшов.

Холлі відкидається на спинку стільця так, що з лоба відкидається кілька сивіючих пасом.

— Певне, ви всіх собак на Бабіно повісили, — каже Джером.

Піт вказує на Джерома пластиковою виделкою:

— Правду кажеш, юний воїне-джедаю!

— Мабуть, вам буде цікаво, що Йоду озвучував славетний лялькар Френк Оз, — каже Холлі. Роззирається. — Ну, принаймні мені це цікаво.

— А мені торт дуже цікавий! — тішиться Піт. — Можна ще? Може, маленький шматочок?

Барбара бере на себе честь наділити його тортом, і «шматочок» виходить не такий уже маленький, але Піт не заперечує. Він відкушує і питає, як її справи.

— Чудово, — випереджає її Джером. — У неї хлопець завівся. Звати Деріс Невілл. Майбутня зірка баскетболу.

— Замовкни, Джероме, він мені не хлопець.

— А навідує точно як твій хлопець, — каже Джером. — Тобто щодня, відколи ти ногу зламала.

— Нам є про що поговорити, — з гідністю відказує Барбара.

Піт каже:

— А щодо Бабіно, так в адміністрації лікарні знайшли відео з камер спостереження, як він вночі, коли його жінку було вбито, прийшов до лікарні через чорний хід і перевдягнувся робітником. Може, з шафи шмотки поцупив. Виходить, через п’ятнадцять- двадцять хвилин перевдягається в те, в чому прийшов, — і йде зовсім.

— А інших відео нема? — питає Ходжес. — Із «Відра»?

— Та є щось, тільки там обличчя не видно, він бейсболку нап’яв, — і не видно, як він до Хартсфілда в палату заходить. Адвокат міг би щось із цього вивести, тільки ж Бабіно вже перед судом не постане.

— Та й усім по сараю, — підсумовує Ходжес.

— Точно. Міська поліція і поліція штату радо все повісила на нього. І Іззі рада, і я радий. І я міг би спитати — між нами, дівчатками, — чи там у лісі загинув сам Бабіно, тільки мені не дуже й хочеться це знати.

— А яку роль у цьому сценарії відіграє Бібліотечний Ел? — питає Ходжес.

— Та вже ніяку. — Піт відсуває тарілочку. — Елвін Брукс покінчив з собою вчора ввечері.

— О Боже, — каже Ходжес. — Під вартою?

— Так.

— А чому за ним не стежили? Після того всього?

— Та стежили, і ні в кого з затриманих нічого колюче-ріжучого не допускається, а він десь сховав кулькову ручку. Чи вартовий йому дав, чи інший затриманий. Він усі стіни й нари обписав буквами Z, і себе теж. Потім витяг металевий стрижень звідти і ним…

— Годі, — каже Барбара. У зимовому світлі, яке падає на них згори, вона дуже бліда. — Ми зрозуміли.

— То як думають? — питає Ходжес. — Що він був спільником Бабіно?

— Він потрапив під його вплив, — каже Піт. — Чи то вони обидва потрапили ще під чий-небудь вплив, але давай у таке не заглиблюватися, гаразд? Головне, на чому варто зосередитися, — це що ви поза підозрами. Цього разу не буде подяк, статей у газеті чи халявних послуг…

— Та то хай, — каже Джером. — У нас із Холлі все одно є чотири роки до кінця ще тієї халяви.

— А тобі вона навряд чи знадобитися, — каже Барбара Джерому. — Ти в місті зараз майже не буваєш. Може, ти б мені передав?

— А воно не передається, — самовпевнено каже Джером. — Краще хай у мене буде. Не хочу, щоб у тебе були проблеми з законом. Та й тебе тепер Деріс скрізь водитиме. Тільки дуже далеко не заходьте, коли ти розумієш, про що я.

— Ну ти як малий, — каже Барбара і звертається до Піта: — А скільки всього було самогубств?

Піт зітхає. Чотирнадцять за п’ять днів. У дев’ятьох були «заппіти», тепер такі самі мертві, як і господарі. Найстаршому було двадцять чотири, наймолодшому п’ятнадцять. Один хлопець із родини, як сусіди казали, дещо занадто релігійній — поряд із такими християни-фундаменталісти видаються лібералами. Цей іще батьків і малого братика з собою забрав. Стріляв з рушниці.

Усі п’ятеро на хвилину замовкають. Гравці за іншим столиком раптом розреготалися з чогось свого.

Піт порушує мовчанку:

— А спроб було понад сорок.

Джером присвистує.