— У мене чимало справ на ближчі сорок вісім чи сімдесят дві години, детективе Ходжесе, але я готовий їх заради вас відкласти. Чи не викликає це у вас почуття власної унікальності? Мало б. Бо я багато чим вам зобов’язаний: ви розхуячили мені голову.

— Не забувайте, що це ви прийшли до мене, — нагадує Ходжес. — Це ви все запустили своїм дурним хвалькуватим листом. Не я. Ви.

Обличчя Бабіно — посмуговане зморшками лице старого характерного актора — темніє:

— Певне, ви маєте деяку рацію, але погляньте, чиє зараз зверху. Погляньте, хто перемагає, детективе Ходжесе.

— Якщо ви називаєте схиляння купки дурних дітей із кашею в голові до самогубства перемогою — то, мабуть, ви переможець. Але для мене перемога — це щось таке, що буває в бейсболі.

— Це — контроль! Я контролюю! Ви намагалися зупинити мене — і не змогли! От не змогли, і все! І вона не змогла! — Він копає Холлі в бік. Її тіло обім’якло гойдається в бік вогню, а потім перекочується назад. Обличчя в неї землисте, очі запали. — Вона мене навіть покращила! Зробила сильнішим, ніж я був!

— Тоді, Бога ради, припиніть бити її ногами! — кричить Ходжес.

Від гніву й збудження Брейді обличчя Бабіно розчервонілося. Руки міцно тримають гвинтівку. Він віддихується. Посміхається.

— О, та ти нерівно дихаєш на міс Джібні, еге? — Він знову копає її, цього разу в стегно. — Ти її їбеш? Так?! Ну, по зовнішності вона не дуже, але я так розумію, що в твоєму віці треба брати, що дають. Знаєш, як у народі кажуть? Накрий її пику прапором і їби заради давньої слави!

Він знову б’є Холлі ногою і шкіриться до Ходжеса.

— Ти, пам’ятаю, все питав мене, чи їбу я свою матір, так? Оці всі твої приходи до мене в палату, коли ти допитувався, чи їбу я єдину людину, якій я був не до сраки? Про її зовнішність говорив, мовляв, гаряча матуся. Питав, чи я все вдаю. Розказував, як ти сподіваєшся, що я страждаю. А я мусив просто сидіти й оце слухати!

Він готується знову засандалити бідолашну Холлі. Щоб відволікти його, Ходжес каже:

— Була така медсестра — Сейді Макдональд. Чи ти схилив її до самогубства? Це ж ти, правда? Вона була перша.

Брейді це подобається, і він знову демонструє дорогі коронки Бабіно.

— То було неважко. Це завжди легко, коли вже вліз і смикаєш за важелі.

— Як ти це зміг, Брейді? Як ти вліз? Як ти зумів отримати «заппіти» від «Sunrise Solutions» і обробити їх? А, і сайт теж — як?

Брейді сміється:

— Ти забагато читав детективів, де розумненький приватний детектив заговорює божевільному вбивці зуби, доки прибуде допомога. Чи доки в того роззосередиться увага і детектив відбере в нього зброю. Я не думаю, що приїде якась допомога, та й ти, здається, золоту рибку навряд чи зловиш. І знаєш ти вже майже все. Якби не знав, то ти б тут не був. Фредді засцяла, і — не хочу виглядати коміксовим лиходієм, але все ж — і вона за це заплатить. У свій час.

— Вона каже, що сайт робила не вона.

— А мені вона для цього й не була потрібна. Я це зробив сам, у кабінеті Бабіно, на його ноуті. Взявши відпустку з палати 217.

— А…

— Замовкни! Бачиш стіл, отам поряд, детективе Ходжесе?

Стіл зроблений з вишневого дерева, як і буфет, вигляд у нього дорогий, але на ньому круглі сліди від склянок, які ставили просто на поліровану поверхню. Лікарі, яким це місце належить, можливо, надзвичайно акуратні в операційній, але тут вони ще ті нехлюї. На столі — пульт від телевізора і череп із ручками й олівцями.

— Відсунь шухляду.

Ходжес так і робить. Усередині — рожевий «заппіт командер» на старій телепрограмці з Г’ю Лорі на першій сторінці.

— Бери і вмикай його.

— Ні.

— Ну добре. Тоді я займуся міс Джібні. — Він опускає дуло гвинтівки до шиї Джібні. — Повний автомат, голову на раз відірве. Чи долетить до вогню? Зараз подивимося…

— Гаразд, — каже Ходжес. — Добре, добре, зупинися.

Він бере «заппіт» і знаходить кнопку у верхній частині пристрою. Висвічується: «Ласкаво просимо…», діагональна лінія червоної літери Z заповнює весь екран. Пристрій просить провести пальцем і перейти до ігор. Ходжес це робить без підказки Брейді. Піт струменить з його лоба. Ще ніколи йому не було так жарко. Зламане зап’ястя пульсує й болить.

— Бачиш іконку «Риболовлі»?

— Так.

Відкривати цю гру він зовсім не бажає, але якщо альтернатива цьому — просто сидіти з переламаною рукою й болючим, розпухлим нутром і дивитися, як черга з великокаліберної зброї віділяє Холлі голову від крихкого тіла? Це — не варіант. Та й він читав, що людину проти її волі загіпнотизувати не можна. Через «заппіт» Діни Скотт він мало не заснув, але тоді він не розумів, що відбувається. А зараз розуміє. І якщо Брейді вважатиме, буцімто він під гіпнозом, а це буде не так, то, можливо… можливо…

— Не сумніваюся, зараз ти вже знаєш, що від тебе вимагається, — каже Брейді. Його очі жваво блищать: погляд хлопчака, який підпалив павутиння й дивиться, що робитиме павук. Чи метушитиметься палаючим павутинням, шукаючи виходу, чи просто згорить? — Тисни на іконку. Будуть плавати рибки, гратиме музика. Тисни на рожевих рибок і збирай цифри. Щоб виграти, маєш набрати сто двадцять очок за сто двадцять секунд. Якщо вдасться, міс Джібні буде жити. А як ні — випробую на ній автоматичну зброю. Бабіно колись бачив, як з неї рознесли стос бетонних блоків, то тільки уяви, що воно робить із м’ясом!

— Та ти не збираєшся залишати її в живих, навіть якщо я тисячу наберу, — каже Ходжес. — Не вірю тобі й на секунду.

Блакитні очі Бабіно зблискують удаваним обуренням:

— Але ти маєш! Усім, що я маю, я зобов’язаний цій суці, яка отут лежить на підлозі! Принаймні життя я їй залишу. Якщо вона, звичайно, зараз не помирає від крововиливу в мозок. То не намагайся виграти час. Пограй краще в гру. Твої сто двадцять секунд починаються, щойно викличеш іконку.

Не маючи іншого виходу, Ходжес так і робить. Екран стає порожній. Він блимає синім, і Ходжес мружиться — і от уже й рибки, плавають туди й сюди, вгору і вниз, одна повз одну, розсипаючи срібні бульбашки. Бринить музика: «Де море, де море красиве…»

Тільки це не просто музика. До неї домішуються слова. І в спалахах теж слова.

— Десять секунд, — каже Брейді. — Цок-цок, цок-цок.

Ходжес тицяє пальцем у рожеву рибку і промахується. Він правша, і від кожного дотику дедалі сильніше болить зап’ястя, але цей біль неможливо порівняти з тим, який проймає його від пахвини до горла. З третьої спроби він ловить рожеву — і риба перетворюється на цифру 5. Він вимовляє це вголос.

— Тільки п’ять очок за двадцять секунд? — каже Брейді. — Краще старайся, детективе.

Ходжес натискає швидше, його очі бігають туди-сюди, вгору, вниз. Він уже не мружиться від синіх спалахів, бо звик. І стає легше. Рибки здаються якимись більшими, навіть сповільнюються трохи. Музика теж не так сильно бринькає. Стає якоюсь повнішою. «Ми будем з тобою щасливі…» Чи це Брейді підспівує музиці, чи це тільки уявляється? Живий звук чи фанера? Немає коли над цим замислюватися. Tempus fugit — час біжить.

Ось рибка — сім, потім — чотири, потім — джекпот! — одна стає цифрою дванадцять. Він каже:

— Уже сімдесят сім.

Але чи так це? Він згубив лік.

Брейді цього не коментує, просто каже:

— Лишається вісім секунд, — і тепер його голос злегка відлунює, немовби він звертається до Ходжеса з другого кінця довгого коридору.

Тим часом стається диво: біль у животі починає відступати.

Оба-на, думає Ходжес. Про це треба повідомити в Американську асоціацію охорони здоров’я.

Ловить іще одну рожеву. Двійка. Не так щоб дуже, але їх іще багато. Дуже, дуже багато.

Отут у нього в голові з’являється відчуття, ніби туди хтось запускає пальці, — і це не уява. Відбувається вторгнення. «То було неважко, — казав Брейді про сестру Макдональд. — Це завжди легко, коли вже вліз і починаєш смикаєш за важелі».

А що, як Брейді полізе до його важелів?