На снігу сліди. Від краю лісу їх не було видно, а зараз вони чітко помітні. Ведуть з-за будинку до дров. Вийшов у кухонні двері, думає Ходжес. Тому там і світло горіло. Я мав би здогадатися. І здогадався б, коли б мені не було так зле.

Він лізе в кишеню по «ґлок», але замала рукавичка заважає добре вхопитися, і, коли він нарешті береться за руків’я і намагається його витягти, пістолет зачіпляється за кишеню. А тим часом з-за дровітні з’являється темна фігура. Ті п’ятнадцять футів, що лежать між нею і ними, вона долає в чотири велетенські стрибки. Лице в неї — як у прибульця у фільмі жахів: на ньому немає ніяких рис, крім круглих вибалушених очей.

— Холлі, обережно!

Вона підводить голову саме тоді, коли приклад «SCAR» опускається назустріч. Чути нудотний хрускіт — і вона падає долілиць у сніг, розкинувши руки, як маріонетка з перерізаними ниточками. Ходжес витягає-таки пістолета саме в той момент, коли приклад опускається знов. Ходжес і чує, і відчуває, як у нього ламається зап’ястя, бачить, як «ґлок» падає в сніг і майже тоне в ньому.

Досі на колінах, Ходжес бачить високого чоловіка — значно вищого за Брейді Хартсфілда, — який стоїть перед нерухомим тілом Холлі. На ньому балаклава й окуляри нічного бачення.

Він побачив нас, щойно ми вийшли з-за дерев, нудно думає Ходжес. Наскільки я розумію, він побачив нас серед дерев, коли я надягав рукавицю Холлі.

— Вітаю, детективе Ходжесе.

Ходжес не відповідає. Він гадає, чи Холлі ще жива і чи отямиться вона від удару, який отримала. Але, звичайно, це дурниці. Брейді не збирається дати їй шанс отямитися.

— Ви йдете зі мною в дім, — каже Брейді. — Питання стоїть так: брати її туди чи ні — чи хай тут на бурульку перетворюється. — І, наче, читаючи думки Ходжеса (наскільки Ходжес розуміє, він це може): — О, вона ще жива, принаймні поки що. Я бачу, в неї спина ворушиться. Хоча після такого удару й обличчям у сніг — хтозна, як це надовго?

— Я її понесу, — каже Ходжес. І понесе. Хоч як боляче це буде.

— Гаразд. — Обдумувати немає коли, і Ходжес розуміє, що Брейді цього хотів і чекав. Він на крок попереду. Весь час так був. І хто винен?

Я. Тільки я. Це мені за чергову гру в самотнього вовка… але що я ще міг зробити? Хто б у це міг повірити?

— Підійміть її, — каже Брейді. — Побачимо, чи справді можете. Бо щось ви дуже тремтите…

Ходжес підкладає руки під Холлі. У лісі він не міг звестися на ноги після падіння, але зараз збирає рештки сил і підіймає її непритомне тіло чисто, мов штангу. Він заточується, ледь не падає, але все ж знаходить рівновагу. Палюча стріла десь поділася — згоріла в лісовій пожежі, яку сама ж і почала в його тілі. Але він пригортає Холлі до грудей.

— Це добре. — У голосі Брейді чути щирий захват. — А тепер погляньмо, чи донесете до будинку.

Якось Ходжесові це вдається.

Дрова горять добре, і в приміщенні стоїть запаморочлива спека. Ходжес важко дихає, розталий сніг тече з позиченої шапки на лице. Доходить до середини вітальні, опускається на коліна. Шию Холлі він змушений тримати на лікті, бо зламане зап’ястя розпухає, як ковбаса. Він обережно кладе її так, щоб вона не вдарилася головою об підлогу з міцного дерева; добре, що йому вдається. Голова Холлі й так занадто постраждала цього вечора.

Брейді скинув пальто, окуляри нічного бачення й балаклаву. Так, це обличчя й сивина Бабіно (тільки незвично неакуратні) — але перед Ходжесом Брейді Хартсфілд. Останні сумніви розвіюються.

— Вона озброєна?

— Ні.

Чоловік, схожий на Фелікса Бабіно, посміхається:

— Ну що ж. Я тоді от що зроблю, Білле. Перевірю зараз її кишені і, якщо знайду зброю, переведу її вузьку дупу в наступний стан. Згода?

— Там 38-й калібр, — каже Ходжес. — Вона правша, тож, якщо він у неї, має бути в правій кишені пальта.

Брейді нахиляється, тримаючи Ходжеса під прицілом, палець на спусковому гачку, приклад спирається на праву половину грудей. Він знаходить револьвер, швидко оглядає, потім засовує за спину за пояс. Попри біль і відчай Ходжесові стає гіркувато-смішно. Брейді, мабуть, бачив, як таке робили всякі піжони-паскудники в кіно й по телевізору, — але це зручно тільки з автоматичною зброєю, бо вона пласка.

Холлі на плетеному килимку видає якийсь горловий хрип. Одна нога в неї смикається, потім заспокоюється.

— А ви? — питає Брейді. — Ще зброю маєте? Може, вічний захалявний пістолет?

Ходжес хитає головою.

— Але про всяк випадок чом би вам не підкотити штани трохи?

Ходжес так і робить: крім мокрих шкарпеток, не видно нічого.

— Чудово. А тепер зніміть пальто і киньте на диван.

Ходжес розстібається, і йому вдається мовчки струсити з себе пальто. Але от у момент кидка бичачий ріг проймає його від пахвини до горла — і він стогне.

Бабіно широко розплющує очі:

— Справді болить чи вдаємо? Живий звук чи фанера? Судячи з приголомшливої втрати ваги, я сказав би, що справді. Що з вами, детективе Ходжесе? Що сталося?

— Рак. Підшлункової.

— Ох ти ж Боже, це погано. Його навіть Супермен не переможе. Але бадьоріться, я можу скоротити ваші страждання.

— Зі мною робіть що хочете, — каже Ходжес. — Тільки її не чіпайте.

Брейді з великою цікавістю дивиться на жінку на підлозі.

— А це часом не та сама, яка рознесла те, що було моєю головою, ні? — Він відчуває у цих словах певний гумор і сміється.

— Ні. — Світ перетворився на лінзу відеокамери, яка то наближає, то віддаляє все з кожним ударом серця з підключеним кардіостимулятором.

— Вас вдарила Холлі Джібні. Вона повернулася до батьків в Огайо. А це моя асистентка Кара Вінстон.

Це ім’я спадає йому на думку геть нізвідки, і він без вагань його вимовляє.

— Асистентка, яка пішла з вами на місію «пан або пропав»? Якось мені нелегко в це повірити.

— Я обіцяв їй бонус. Їй потрібні гроші.

— А де ж, прошу пана, подівся ваш нігер?

Ходжес на мить замислюється, чи не сказати Брейді правду — що Джером у місті, що він знає: Брейді, ймовірно, у мисливському таборі, і скоро повідомить цю інформацію в поліцію, якщо ще цього не зробив. Але чи зупинить це Брейді? Ні, звичайно.

— Джером в Аризоні, на будівництві. «Середовище для людства».

— Який він суспільно свідомий! А я гадав, він з вами. Чи дуже постраждала його сестра?

— Ногу зламала. Скоро знову ходитиме.

— Як шкода.

— Ви на ній проводили випробування, так?

— У неї був один з оригінальних «заппітів», так. Їх було дванадцять. Можна сказати, по числу апостолів, які пішли у світ нести слово правди. Сідайте в крісло перед телевізором, детективе Ходжесе.

— Та краще не буду. Всі мої улюблені передачі — в понеділок.

Брейді чемно всміхається:

— Сідайте.

Ходжес сідає, спираючись здоровою рукою на стіл біля крісла. Сідати — страшна мука, але коли вже сів, то легшає. Телевізор вимкнено, але він усе одно на нього дивиться.

— Де камера?

— На стовпі, де роздоріжжя. Над стрілками. Не засмучуйтеся, що пропустили. Її снігом засипало, тільки лінза й витикалася, а фари у вас тоді вже не горіли.

— Усередині вас лишився ще Бабіно?

Він знизує плечима:

— Ріжки та ніжки. Час від часу подає голос якась частина, яка гадає, що він іще живий. Скоро припиниться й це.

— Боже… — тихо каже Ходжес.

Брейді опускається на коліно, гвинтівка лягає на стегно, і він не випускає Ходжеса з-під прицілу. Відгортає край пальта Холлі й роздивляється ярличок:

— «Х. Джібні». Друкованими літерами, незмивним чорнилом. Дуже чепурненько. Не відпереш. Люблю людей, які дбають про свої речі.

Ходжес заплющує очі. Біль дуже сильний, і він готовий усе віддати, щоб він припинився і щоб відкупитися від того, що буде далі. Все б віддав, щоб заснути і спати, спати. Але він знову розплющує очі й змушує себе подивитися на Брейді, бо грати треба до кінця. Так це робиться: коли грати — то до кінця.