— Ми його кожного листопада бачимо, — каже Тьорстон- дід. — У нього така амбіція, знаєте, — завжди через губу з тобою розмовля. Але ж він водить «бумера».

— Сьогодні він водить те, за що може схопитися, — каже Ходжес. — І якщо до півночі все не розрулю, справа закриється й одну бідну літню жіночку позбавлять платні.

— Лікарські порушення? — питає Двейн.

— Не дуже хочу розповідати, але от я їду туди.

Ви це запам’ятаєте, думає Ходжес. І ім’я Бабіно теж.

Старий каже:

— Тут у нас на задвірках два снігомобілі. Можу вам один позичити, якщо хочете: в «Arctic Cat» велике лобове. Їхати буде холоднувато, зате точно назад вернетеся!

Ходжеса така пропозиція зворушує — ще й від геть незнайомої людини, — але він хитає головою. Снігомобіль — тварюка шумна. Він вважає, що той, хто зараз сидить у «Головах і шкурах» — чи то Брейді, чи Бабіно, чи якась їхня химерна суміш, — знає, що він приїде. Ходжесові може грати на руку хіба тільки те, що той не знає, коли саме.

— Ми з напарницею поїдемо туди, — каже він. — А вже як звідти, то потім подумаємо.

— Ми мовчимо, еге? — каже Двейн і прикладає палець до усміхнених губ.

— Точно! А можна буде комусь зателефонувати, якщо ми застрягнемо?

— Телефонуйте просто сюди. — Тьорстон дає йому картку з пластикової таці, що біля каси. — Я пришлю або Двейна, або Павука Вілліса. Тільки не дуже глибоко вночі, і я за це сороківку попрошу — коли йдеться про мільйони, то ви, мабуть, можете собі дозволити?

— Тут мобільні працюють?

— П’ять паличок навіть у погану погоду, — каже Двейн. — Біля південного берега озера вишка стоїть.

— Добре це знати. Дякую! Дякую вам обом!

Він збирається йти, аж тут старий каже:

— У вас шапка не на таку погоду. Візьміть оцю. — І дає йому плетену шапочку з великим помаранчевим балабоном. — От тільки зі взуттям допомогти не можу…

Ходжес дякує, бере шапку, тоді знімає свій капелюх-федору і кладе на касу. Відчуття таке, наче в тому капелюсі невдача і залишити його тут — правильне рішення.

— Еквівалентний обмін, — каже він.

Обидва Тьорстони всміхаються — у внука зубів значно більше.

— Добре, — каже старий, — але ви на всі сто впевнені, що хочете їхати на озеро, містере… — він кидає оком на візитівку, — містере Ходжесе? У вас вигляд трохи хворий.

— Та то бронхіт, — каже Ходжес. — Кожної зими докучає. Дякую вам обом, дуже дякую. А якщо доктор Бабіно раптом тут з’явиться…

— Вітатися не будемо, — каже Тьорстон. — Дуже він вообража.

Ходжес іде до дверей — і раптом нізвідки накочується такий біль, якого він не відчував ніколи в житті, прохоплює від живота до самого горла. Наче в нього влучили вогняною стрілою. Він заточується.

— У вас точно все гаразд? — підхоплюється з-за каси старий.

— Так, нормально. — Насправді до «нормально» йому дуже далеко. — Ногу звело. Від водіння. Я по капелюха повернуся!

Якщо пощастить, думає він.

— Довго ж тебе не було, — каже Холлі. — Сподіваюся, ти їм щось хороше розказав.

— Повістка. — Ходжес не просторікує про це: таку легенду вони вже не раз застосовували. Кожен хоче допомогти, якщо несуть не їм. — Хто дзвонив?

Ходжес думає, що то був Джером, який питав, як у них справи.

— Іззі Джейнз. Було ще два самогубства — одне спроба, одне здійснене. Дівчинка стрибала з другого поверху — впала на кучугуру, не розбилася, тільки трохи кістки поламала. А хлопець повісився в комірчині. Залишив записку на подушці — там тільки ім’я «Бет» і намальоване розбите серце.

Колеса «експедішена» трохи пробуксовують, коли Ходжес тисне на зчеплення і виїжджає назад на внутрішньоштатну трасу. Їхати доводиться зі слабким світлом. Яскраві фари перетворюють сніг попереду на іскристу білу стіну.

— Ми маємо самі, — каже вона. — Якщо це Брейді, то в це ніхто ніколи не повірить. Він вдаватиме з себе Бабіно й вигадає якусь брехню, ніби налякався і втік.

— І не зателефонував у поліцію, коли Бібліотечний Ел убив його дружину? — питає Ходжес. — Сумніваюся, що це підійде.

— Може, й не це, а що як він може перекинутися на когось іще? Якщо він на Бабіно перекинувся, то, може, з нього ще на когось. Ми маємо діяти самі, навіть якщо в результаті нас заарештують за вбивство. Як ти гадаєш, це може бути, Білле? Як ти гадаєш — як?

— Цим будемо перейматися потім.

— Я не певна, що можу стріляти в людину. Навіть у Брейді Хартсфілда, якщо він на вигляд хтось інший.

Він повторює:

— І цим перейматися будемо потім.

— Добре. А де ти цю шапочку взяв?

— За капелюх виміняв.

— Балабон нагорі дурнуватий, зате виглядає тепло.

— Хочеш?

— Ні. Але, Білле…

— Боже мій, Холлі, та що ж таке?

— У тебе жахливий вигляд.

— Лестощами багато не доб’єшся.

— Ну ладно, іронізуй. А як ми далеко від місця?

— Загальний консенсус — три з половиною милі цією дорогою. Потім поворот на табір.

Вони п’ять хвилин мовчать, повзучи крізь летючий сніг. Серце бурі ще далеко, нагадує собі Ходжес.

— Білле!

— Що тепер?

— Ти без чобіт, а в мене «нікоретте» скінчилися.

— То бери косяка, чого ж ти. Тільки дивися в процесі: тут повинні десь ліворуч бути червоні стовпи. Скоро.

Холлі усе ж не закурює, просто нахиляється вперед і дивиться ліворуч. Коли «експедішен» знову пробуксовує і всю його задня частину швидко заносить ліворуч, а потім праворуч, вона, здається, не помічає. За хвилину показує:

— То не вони?

То вони. Снігоочисники поховали їх у такій кучугурі, що зверху стирчить дюймів по вісімнадцять, — але яскравий червоний колір неможливо пропустити чи з чимось переплутати. Ходжес тисне на гальма, зупиняє «експедішен» а потім розвертає його передом до кучугури. Він каже Холлі те, що інколи казав дочці, коли брав її кататися на «Шалених блюдцях» у парку Лейквуд:

— Тримай свої вставні щелепи!

Холлі, завжди схильна до буквалізму, відказує:

— А в мене їх нема! — але все ж хапається рукою за приладову панель.

Ходжес м’яко наступає на газ і в’їжджає в кучугуру. Очікуваного поштовху не відчуває: Тьорстон мав рацію — сніг іще м’який і не встиг затверднути. Він вибухом кидається на все лобове скло, на мить засліплюючи водія. Ходжес вмикає склоочисники на повну потужність, і, коли зі скла вже знято сніг, перед машиною постає табірний шлях з одним ліхтарем, яким швидко заволодіває заметіль. Раз у раз із гілок на дах машини падає сніг. Попереду не видно жодних слідів попереднього авто, але це нічого не означає: їх давно могло замести.

Ходжес вимикає фари і поволі рухається вперед. Біла смуга між дерев помітна рівно настільки, щоб по ній їхати. Дорога видається нескінченною — на гору, під гору, туди, сюди, — але врешті вони досягають того місця, де шлях розходиться ліворуч і праворуч. Ходжесові немає потреби виходити й перевіряти стрілки. Попереду по ліву руку між дерев видно слабеньке світло. То «Голови і шкури», і хтось там є вдома. Він береться за кермо і поволі заводить машину на правий шлях.

Ніхто з них не бачить угорі відеокамеру, зате вона їх помічає.

У той час, коли Ходжес і Холлі форсують кучугуру на повороті, Брейді сидить перед телевізором у зимовому пальті Бабіно й чоботях. Рукавиці він зняв: йому потрібні голі руки, якщо буде треба стріляти, — а на коліні в нього лежить чорна балаклава. Коли прийде пора, він сховає під нею обличчя й сивину Бабіно. Він не зводить очей з телеекрана, нервово ворушачи письмове приладдя в керамічному черепі. Уважно спостерігати абсолютно необхідно. Ходжес, коли під’їжджає, гасить фари.

А з ним буде його нігер? — гадає Брейді. О, як мило б це було. Два за ціною…

Аж ось і він.

Він боявся, що машина копа-пенсіонера дістане його, коли сніг буде густішати, — але то було безпідставне хвилювання. Сніг білий, а машина на ньому — великий чорний прямокутник. Брейді нахиляється вперед, мружиться, але не може сказати, чи в машині одна людина, чи двоє, чи, блін, усі десятеро. У нього є «SCAR» — і ним він може стерти з лиця землі хоч цілий загін, коли треба, але це зіпсує всю розвагу. Ходжес потрібен йому живцем.