Будь ласка, хай у нього буде лише одна обойма, благає Ходжес. А якщо він цілитиметься вниз — хай влучить у мене, а не в Холлі. Тільки от куля для вінчестера 38-го калібру тоді прошиє їх обох, він це розуміє.

Стрілянина припиняється. Він перезаряджається чи як? Живий звук чи фанера?

— Білле, злізь з мене, я дихати не можу.

— Краще я не буду, — каже він. — Я…

— Що таке? Що там за звук? — І Холлі відповідає на власне запитання: — Хтось їде!

Тепер, коли вуха відійшли після стрілянини, Ходжес також чує. Спочатку йому думається, що то внук Тьорстона на одному з тих снігоходів, про які казав старий, — і його зараз розстріляють за бажання стати добрим самарянином. А може, ні. Звук двигуна здається потужнішим, ніж у снігохода.

Розбиті вікна заливає жовто-біле світло — наче прожектор з поліцейського вертольота. Але це не вертоліт.

Брейді заряджає додаткову обойму, коли раптом чує гудіння і клацання машини, що наближається. Він розвертається, і поранене плече болить і пульсує, як запалений зуб, — і в кінці дороги на табір видніє великий силует. Фари засліплюють. Тінь Брейді-Бабіно тягнеться далеко блискучим снігом, і оте котиться просто сюди, до розстріляного будинку, і з-під його шин вилітає сніг. Воно їде не до будинку. Воно їде просто на нього.

Він тисне на гачок — і «SCAR» починає нову чергу. Тепер він бачить: з гори суне якась снігова машина з яскраво-помаранчевою кабіною високо над потужними гусеницями. Лобове скло вибухає, щойно хтось вискакує в двері з боку водія.

А монстр насувається. Брейді намагається бігти, але дорогі туфлі Бабіно ковзаються, він послизається, дивлячись на фари, що швидко наближаються, — і падає горілиць. Бачить, як у його бік суне металева гусениця. Він намагається її відштовхнути, як він це робив з різними предметами в палаті: жалюзі, простирадлами, дверми до туалету, — але розлюченого лева зубною щіткою не спинити. Він здіймає руку і набирає повітря для крику. Але до того, як він може закричати, ліва гусениця «такер снокета» переїжджає середню частину його тіла, розжовує її.

Холлі не має сумніву щодо того, хто їх урятував, тож не вагається. Вона вибігає через подзьобаний кулями передпокій до дверей і надвір, вигукучи його ім’я знов і знов. Джером, коли підводиться, здається притрушеним цукровою пудрою. Вона кидається йому на шию, плачучи й сміючись.

— Як ти здогадався? Як ти надумав приїхати?

— Це не я, — каже він. — Це все Барбара. Коли я зателефонував, що їду додому, вона сказала мені поїхати за вами, а то Брейді вас уб’є. Тільки вона називала його Голосом. Вона мало не збожеволіла.

Ходжес бреде до них поволі, хитаючись, але він уже досить близько, щоб це почути. Він згадує, що Барбара розповідала Холлі, що той самогубчий голос і далі на якусь частину лишається в ній. Як слід від слимака, казала вона. Ходжес розуміє, що вона мала на увазі, бо в його власній голові серед думок іще теж лишається цей слиз — принаймні поки що. Може, Барбарі цього зв’язку вистачило, щоб зрозуміти: Брейді в засідці.

Чи, чорт його зна, може, то чиста жіноча інтуїція. Ходжес у таке справді вірить. Він людина старого гарту.

— Джероме, — каже він. Слова вилітають з горла хрипкі, якісь аж запорошені. — Молодчина!

У нього підгинаються коліна. Він падає.

Джером звільняється від мертвої хватки Холлі — і втримує Ходжеса, обхопивши його рукою.

— У вас усе гаразд? Тобто… Я розумію, що яке там гаразд, але вас не поранено?

— Ні. — Ходжес обіймає Холлі. — Як же я не здогадався, що ти приїдеш? Ви ж могли загинути ні за гріш.

— Не можна ж розпускати гурт перед останнім спільним концертом, правда ж? — каже Джером. — Сідаймо в…

І тут ліворуч лунає тваринний, гортанний стогін, який намагається скластися в слова.

Ходжес втомився так, як, напевне, ще ніколи в житті не втомлювався, але він усе одно йде на стогін. Тому що…

Та от, тому що.

Яке слово вживала Холлі дорогою сюди? «Закриття», так?

Викрадене Брейді тіло розчахнуте до хребта. Кишки лежать навколо нього, немов крила червоного дракона. Кров сотається в сніг. Але очі розплющені й притомні — і Ходжес одразу знову відчуває розумом оті огидні пальці. Тепер вони не просто ліниво мацають. Цього разу вони відчайдушно шукають, за що схопитися. Ходжес легко викидає їх, як колись той підмітайло-санітар.

Він випльовує Брейді, як кавунове насіння.

— Допоможи, — шепоче Брейді. — Ти маєш мені допомогти.

— Гадаю, тобі вже нічим не допоможеш, — каже Ходжес. — Тебе переїхали, Брейді. Дуже важкою машиною. Тепер ти розумієш, як це. Чи не так?

— Боляче… — шепоче Брейді.

— Так, — відказує Ходжес, — уявляю.

— Якщо ти не можеш мені допомогти, то добий.

Ходжес простягає руку, і Холлі подає йому «вікторі» 38-го калібру, як медсестра подає скальпель. Він прокручує циліндр і виставляє одну з тих куль, які лишилися. Потім знову наводить. Хоча в нього зараз усе болить пекельним болем, Ходжес опускається на коліна і вкладає батьківський револьвер у руку Брейді.

— Зроби сам, — каже він. — Ти завжди цього хотів.

Джером стоїть поряд на випадок, якщо Брейді надумає використати останній набій проти Ходжеса. Але ні. Брейді намагається приставити дуло до голови. Не вдається. Рука його смикається, але не підводиться. Він знову стогне. Кров переливається через нижню губу, протікає між дорогих коронок Бабіно. Йому можна було б поспівчувати, думає Ходжес, коли б не те, що він накоїв у центрі, що намагався зробити в залі «Мінго» і не та машина самогубства, яку він запустив сьогодні. Оскільки з основним її елементом уже покінчено, то машина ця скине оберти й зупиниться, а все ж на прощання ковтне ще кількох засмучених молодих людей. Ходжес цілком цього певен. Може, самогубство й безболісне, але воно таки заразне.

Його можна було б пожаліти, коли б він не був потворою, думає Ходжес.

Холлі опускається на коліна, бере руку Брейді й приставляє дуло йому до скроні.

— Ну ось, містере Хартсфілде, — каже вона. — Решту робіть самі. І хай Бог буде милосердний до вашої душі.

— Сподіваюся, не буде, — каже Джером. У світла фар снігохода його обличчя немов кам’яне.

Якусь довгу мить єдиними чутними звуками є гудіння великого двигуна снігової машини і завивання зимової бурі Ежені, яка набирає сили.

Холлі каже:

— Боже, та в нього навіть палець не на гачку. Допоможіть мені хто-небудь, я, мабуть, не зможу…

І — постріл.

— Остання витівка Брейді, — каже Джером. — Бог ти мій.

Ходжес до «експедішену» дійти не може зовсім ніяк, але Джером здатний підсадити його в кабіну «сно-кета». Холлі сідає поряд на зовнішнє місце. Джером вилазить за кермо і запускає двигун. Хоча він здає назад, а потім об’їжджає те, що лишилося від тіла Бабіно, він каже Холлі, щоб не дивилася до першої гірки.

— За нами кривавий слід, — пояснює він.

— У-у-у.

— Точно, — каже Джером. — «У-у-у» — це найдоречніше слово.

— Тьорстон казав, що в нього є снігоходи, — каже Ходжес. — Про танк «Шерман»[72] він нічого не казав…

— Це «такер сно-кет» — і ви йому «MasterCard» не пропонували. Не кажучи вже про чудовий «джип ранглер», який мене в ці хащі чудово довіз, дякую.

— А він справді мертвий? — питає Холлі. Її змарніле обличчя обернене до Ходжеса, а велика ґуля на лобі, здається, помітно пульсує. — Зовсім, насправді?

Відповідь буде: ні — ще ні. Поки — завдяки дивовижній здатності мозку самовідновлюватися — з голів бозна-скількох людей не вимиються його слизькі сліди. Але за тиждень — може, місяць — Брейді вже згине.

— Так, — каже він. — І, Холлі, — дякую за отой текстовий рингтон. Там, де хлопці кричать «гол».

Вона всміхається:

— А що ж тоді прийшло? Яке було повідомлення?