Домінік відвідала далеких сусідів, забезпечену і вельмишановну родину, яка набридла їй ще в Нью-Йорку. Протягом літа вона нікого не відвідувала, тому вони здивувалися і зраділи, побачивши її. Вона посиділа в товаристві достойників на краю плавального басейну, спостерігаючи за атмосферою вибагливої елегантності навколо неї. Вона звертала увагу на шанобливе ставлення цих людей до себе, дивилася на власне віддзеркалення в басейні: на вигляд вона була значно вишуканіша і стриманіша, ніж будь-хто з них.

І вона розмірковувала з порочним задоволенням, що сказали б ці люди, якби прочитали її думки цієї миті, якби дізналися, що вона зараз думає про чоловіка з кар'єру, думає про його тіло з тією відвертою інтимністю, з якою не випадає думати про чужі тіла, лише про власне. Вона посміхнулася; холодна непорочність її обличчя не дозволяла їм здогадатися про причини цієї посмішки. Вона й далі ходила до цих людей — заради тих самих думок у їхній шанобливій присутності.

Одного вечора хтось із гостей запропонував підвезти її додому. Це був відомий молодий поет, блідий і стрункий. У нього був м'який, чуттєвий рот і очі, що ввібрали весь біль Усесвіту. Вона не помітила задумливої уваги, з якою він тривалий час спостерігав за нею. Коли вони їхали в сутінках, він боязко до неї схилився. Вона почула його голос, що шепотів благання, безладні слова, які вона чула від багатьох чоловіків. Він зупинив автомобіль і доторкнувся губами до її плеча.

Домінік відвернулася від нього. Якусь мить вона сиділа нерухомо, інакше їй довелося би доторкнутися до нього, а вона не пережила б цього дотику. Потім відкрила навстіж дверцята, вислизнула з машини і грюкнула дверима, наче цей гуркіт міг стерти його, і побігла щодуху вперед. Невдовзі вона зупинилася і здригаючись пішла неосвітленою дорогою, поки не побачила дах свого будинку. Аж там зупинилася і повільно роззирнулася.

На сходах до своєї кімнати вона зупинилась і знову пригадала чоловіка з кар'єру. Вона чітко сформулювала для себе, що чоловік із кар'єру її жадає. Вона знала це й раніше; вона знала це з його першого погляду на неї. Але ніколи раніше не зізнавалася собі в цьому.

Вона засміялася. Знову роззирнулася, споглядаючи мовчазну велич свого будинку. Будинок робив ці слова безглуздими. Вона знала, що з нею цього ніколи не станеться. І вона знала, яких страждань може йому завдати.

Упродовж кількох днів Домінік вдоволено блукала кімнатами свого будинку. Це був її захист. Вона чула вибухи динаміту в кар'єрі й усміхалася.

Але вона почувалася надто впевненою, а будинок був надто безпечним. І їй заманулося перевірити цю безпечність, випробувавши її.

Домінік обрала мармурову плиту перед каміном власної спальні. Захотіла її розбити: схилилася над нею з молотком у руках і спробувала розтрощити мармур. Вона стукала по плиті, здіймаючи високо над головою тонку руку та опускаючи її вниз, скаженіючи від безпорадності. Вона відчула біль у кістках рук, у плечових суглобах. Ій вдалося лише зробити на мармурі тонку подряпину.

Вона пішла до кар'єру. Звіддаля побачила його і вирушила до нього навпростець.

— Привіт, — сказала вона невимушено.

Він зупинив дриль, прихилився до кам'яного виступу і відповів:

— Привіт.

— Я подумала про тебе… — сказала вона лагідно і замовкла. А потім додала, тим самим тоном незрівнянно гостинного запрошення, — тому що в моєму будинку є невеличка брудна робота. Хочеш прийти і трохи заробити?

— Звісно, міс Франкон.

— Ти прийдеш до мене ввечері? Чорний вхід — зі сторони Ріджвуд-роад. Тріснула мармурова плита біля каміна. Ії треба замінити. Я хочу, щоб ти витягнув її та замовив для мене нову.

Вона сподівалася гніву та відмови. Він запитав:

— О котрій годині мені прийти?

— О сьомій. Скільки тобі тут платять?

— Шістдесят два центи за годину.

— Упевнена, ти цього вартий. Я залюбки заплачу тобі стільки ж. Знаєш, як знайти мій будинок?

— Ні, міс Франкон.

— Просто запитаєш, і будь-хто в селі покаже тобі дорогу.

— Так, міс Франкон.

Розчарована, вона пішла геть. Здавалося, їхнє таємне взаєморозуміння втрачено; він говорив так, наче йшлося про звичайну роботу, яку вона могла запропонувати будь-якому іншому робітникові. Потім вона відчула внутрішній щем, оте відчуття сорому й насолоди, яке він завжди їй навіював: вона усвідомила, що зараз їхнє взаєморозуміння інтимніше й обурливіше, ніж будь-коли — з його буденної згоди на небуденну пропозицію; відсутністю подиву він продемонстрував їй, як багато знає.

Того вечора вона попросила старого управителя і його дружину залишитися в будинку. Їхня боязка присутність доповнювала картину феодального особняка. О сьомій вечора Домінік почула дзвінок біля входу для служників, і стара провела його до великого вестибюля, де на майданчику широких сходів чекала Домінік.

Вона спостерігала, як він наближається, не відводячи від неї очей, і залишалася в тій самій позі доволі довго, щоб він зрозумів умисність; вона поворухнулася ще до того, як він зміг би в цьому остаточно переконатися. Вона сказала: «Доброго вечора!». Її голос пролунав стримано і тихо.

Він не відповів, але схилив голову і почав підніматися сходами вгору. Був у робочому одязі й мав із собою торбу з інструментами. Стрімка, невимушена енергійність його рухів не пасувала цьому будинку, виглянсуваним сходам між вишуканим, дорогим поруччям. Вона сподівалася, що він матиме недоречний вигляд у цьому домі, натомість здавалося, що цей дім недоречний для нього.

Вона повела рукою, вказуючи на двері спальні. Він слухняно пішов за нею. Здавалося, він не звернув уваги на кімнату, до якої увійшов. Зайшов так, наче це була робоча майстерня і відразу попрямував до каміна.

— Ось вона, — сказала вона, вказуючи пальцем на мармурову плиту.

Він нічого не відповів. Схилився, витяг із сумки тонкий металевий клин, приставив його кінцем до подряпини на плиті, взяв молоток і вдарив. Мармур розколовся довгою глибокою тріщиною.

Він глянув на неї. Це був погляд, що налякав її, погляд насмішника, на який не можна було відреагувати, бо глум був не очевидним, а лише відчутним. Він сказав:

— Тепер плита розбита і її слід замінити.

Вона спокійно запитала:

— Ви знаєте, що це за ґатунок мармуру і де замовити іншу таку плиту?

— Так, міс Франкон.

— Дійте. Витягніть її.

— Авжеж, міс Франкон.

Вона стояла і дивилася на нього. Було дивно відчувати безсенсову необхідність спостерігати за механічним процесом праці, начебто її очі могли в цьому допомогти. Потім вона зрозуміла, що боїться дивитися на кімнату навколо них. Вона змусила себе відвести погляд.

Подивилася на поличку туалетного столика, її скляну крайку, що в напівтемряві нагадувала вузьку зелену атласну стрічку, і на кришталеві флакони; побачила пару білосніжних нічних сорочок, блідо-блакитний рушник на підлозі біля дзеркала, пару панчіх, перекинутих через бильце крісла; побачила біле атласне покривало на ліжку. Його сорочка була вкрита вологими плямами й сірими латками кам'яного пороху; цей порох смугами вкривав шкіру його рук. Вона відчула, що він доторкнувся до кожного предмета у цій кімнаті, так наче повітря стало важким масивом води, в яку вони разом занурилися. І ця вода, торкаючись до нього, доносила його дотик до неї, до кожної речі в кімнаті. Вона хотіла, щоб він на неї поглянув. Він працював, не підводячи голови.

Вона наблизилася і тихо над ним завмерла. Ніколи ще вона не стояла так близько від нього. Поглянула на гладку шкіру його шиї і змогла навіть розрізнити окремі волосинки, а потім зиркнула на кінчики своїх сандалій — лише якийсь сантиметр віддаляв їх від його тіла; вона могла зробити лише один рух, ледь помітний рух ногою і доторкнутися до нього. Вона відступила.

Він підвів голову, але не глянув на неї, а витягнув із сумки інший інструмент, і знову схилився над роботою.

Вона гучно розреготалася. Він завмер і зиркнув на неї.

— Щось не так? — запитав він.