Деколи, не надто часто, він сідав і довго не ворушився; потім усміхався лінивою посмішкою ката, що спостерігає за жертвою. Він думав про дні, що минають. Про будинки, які він міг звести, які повинен був спорудити і які, можливо, ніколи не зводитиме знову. Спостерігав за некликаною появою цього болю з холодною, відчуженою цікавістю; казав собі: «Ось, знову», і запитував у себе, скільки ще це триватиме. Споглядання власної боротьби із цим болем давало йому дивне, нестерпне задоволення, і він забував, що йдеться про його власне страждання; він зневажливо посміхався, не усвідомлюючи, що посміхається своїй власній агонії. Такі миті траплялися рідко. Та коли насувалися, він почувався так, наче був у кар'єрі: він повинен трощити граніт, повинен вбивати клин і нищити почуття, що наполегливо закликало його жаліти себе.

Цього літа Домінік Франкон жила сама у великому колоніальному особняку в маєтку її батька, за п'ять кілометрів від каменярні. Вона не приймала відвідувачів. Старий управитель маєтку та його дружина були єдиними людьми, яких вона бачила, не надто часто і лише за потреби; вони мешкали на певній відстані від маєтку, особняка, неподалік стаєнь; управитель стежив за маєтком і кіньми; його дружина доглядала будинок і готувала для Домінік їжу.

Їжу подавали з поштивою строгістю, якої стара жінка навчилася за часів, коли мати Домінік іще жила і головувала за столом для гостей у великій їдальні. Увечері Домінік одна сідала за стіл, накритий наче для офіційного заходу; язики жовтого полум'я над свічками були нерухомі, наче блискучі металеві списи почесної варти. Темрява видовжувала кімнату до розмірів бальної зали, а великі вікна нагадували колонаду вартових. У центрі довгого столу стояла, залита світлом, невеличка кришталева ваза з єдиною квіткою латаття, білі пелюстки якої розкинулися навколо серцевини, жовтої, наче язичок полум'я свічки.

Їжу стара жінка подавала ненав'язливо і мовчки, а за першої нагоди зникала з будинку. Коли Домінік піднімалася сходами до своєї спальні, на ліжку вже чекала її вишукана мереживна нічна сорочка з розправленими складками. Зранку вона входила до ванної кімнати і бачила ванну, наповнену водою з гіацинтовим ароматом; глянцеві зеленкувато-блакитні кахлі сяяли під її ногами; величезні рушники, розкинуті наче снігові кучугури, готові були поглинути її тіло, проте вона не чула кроків і не відчувала живої присутності в будинку. Стара ставилася до Домінік із такими ж шанобливими пересторогами, з якими ставилася до виробів із венеційського скла у шафках вітальні. Домінік прожила стільки літ і зим, оточуючи себе людьми задля відчуття самотності, що досвід справжньої самоти видавався їй магією і зраджував слабкість, якої вона собі ніколи не дозволяла: насолоду. Вона витягувала руки і давала їм ліниво опуститися, відчуваючи солодку, заколисливу важкість у ліктях, наче після першої пиятики. Вона відчувала свої літні сукні, відчувала, як її коліна, її стегна зустрічають слабкий опір тканини, коли вона рухається, і це давало їй усвідомлення не тканини, а власне колін і стегон.

Будинок опрічно стояв серед величезного маєтку, за ним простягалися ліси, на кілометри навколо не було сусідів. Вона верхи гарцювала довгими безлюдними дорогами, прихованими стежками, що нікуди не вели. Листя виблискувало під сонцем, і гілки ляскали її, коли Домінік здіймала вітер, пролітаючи лісом. Часом їй затамовувало подих від раптового відчуття, що за черговим поворотом дороги їй стрінеться щось дивовижне й жахливе; вона не могла пояснити, чого саме очікувала, вона навіть не могла сказати, чи буде це краєвид, людина чи подія; вона впізнала б це за єдиною ознакою — зіпсованим задоволенням.

Іноді вона виходила з будинку і намотувала кілометри пішки, не ставлячи перед собою жодної мети і не плануючи часу повернення. Дорогою її проминали автівки; робітники з кар'єру знали її та кивали; її вважали господинею маєтку, як бозна-коли її матір. Вона звертала з дороги до лісу і йшла, невимушено розмахуючи руками, відкидаючи голову, спостерігаючи за верхів'ям дерев. Вона бачила хмари, що пропливали над листям; здавалося, що величезне дерево над нею рухається, хилиться, готове впасти і розчавити її; вона зупинялася; чекала, відкинувши голову, її горло стискало; відчувала, що хоче бути розчавленою. Потім здригалася і йшла далі, нетерпляче відсуваючи зі свого шляху товсті гілки, що дряпали її оголені руки. Вона ще довго блукала: навіть виснажившись, спонукала себе йти вперед попри втому в м'язах. Потім падала на спину і нерухомо лежала, навхрест розкинувши на землі руки та ноги, полегшено дихаючи, почуваючись спустошеною і сплющеною під вагою повітря, що тиснуло на груди.

Іноді зранку, прокидаючись у своїй спальні, вона чула вибухи в гранітному кар'єрі. Вона витягалася, закидаючи руки за голову на білій шовковій подушці, і прислухалася. Це був звук руйнування, і він їй подобався.

Оскільки того ранку сонце було занадто пекуче і вона знала, що в гранітному кар'єрі буде ще гарячіше, оскільки вона не хотіла нікого бачити і знала, що побачить там цілу бригаду робітників, Домінік пішла до кар'єру. Думка подивитися на нього у цей пекельний день була відразлива; вона втішилася із цієї перспективи.

Коли вийшла з лісу до краю цієї величезної кам'яної чаші, то їй здалося, що вона опинилася в кімнаті тортур, наповненій пекучим димом. Спека йшла не від сонця, а від розлому в землі, від віддзеркалених пласких хребтів. Ії плечі, її голова, її спина, відкриті небу, здалися прохолодними, коли вона відчувала гаряче дихання каменю, що піднімалося до її ніг, до її підборіддя, до її ніздрів. Повітря внизу мерехтіло, вогняні іскри блукали поверхнею граніту; їй здавалося, що камінь ворушиться, плавиться і пливе білими потічками лави. Дрилі та відбійні молотки трощили непорушне важке повітря. Було огидно бачити на полицях цієї пічки людей. Вони не нагадували робітників, вони нагадували скутих ланцюгами каторжан, які несли невимовну важку покуту за невимовно жахливі злочини. Вона не могла відвести погляду.

Вона стояла, наче образ кривди того місця внизу. Ії сукня — кольору води, блідого зеленаво-блакитного відтінку, зі складками, що нагадували скляні грані, занадто проста й дорога, її тонкі підбори, широко розставлені на валунах, гладкий шолом волосся, виразна тендітність тіла на тлі неба — все це виставляло напоказ витончену прохолоду парків та віталень, з яких вона прийшла.

Вона подивилася додолу. Її очі зупинилися на яскраво-рудому волоссі чоловіка, який підвів голову і подивився на неї.

Вона знерухоміла, бо спочатку не побачила, а відчула на дотик, ніби хтось дав ляпаса. Вона незграбно відвела одну руку від тіла, широко розчепіривши пальці, наче спиралася на стіну. Знала, що не поворухнеться, аж поки він це не дозволить.

Вона бачила його рот і мовчазну зневагу у формі його вуст; обриси худих, запалих щік; холодний і чистий блиск очей, в яких не було ані сліду жалю. Вона знала, що це найгарніше з усіх облич, які вона колись бачила, бо воно було зримим утіленням сили. Вона відчула спалах гніву, протесту, опору — і задоволення. Він стояв, роздивляючись її; це був не погляд, а право власності. Вона подумала, що повинна надати обличчю відповідного виразу, на який той чоловік заслуговує. Натомість дивилася на кам'яний порох на його засмаглих руках, вологу від поту сорочку, що прилипала до ребер, на його довгі ноги. Пригадала ті чоловічі статуї, які так їй подобалися; вона запитувала себе, а який він буде оголений. Вона бачила, що він дивиться на неї так, ніби знає її думки, і розуміла, що знайшла життєву мету — ненависть до цього чоловіка, що зненацька її охопила.

Вона поворухнулася перша. Відвернулася і пішла геть від нього. Вона побачила наглядача копальні на стежці перед собою і помахала йому рукою. Наглядач поспішив їй назустріч.

— О, міс Франкон! — вигукнув він. — О, вітаю вас, міс Франкон!

Вона сподівалася, що ці слова почує чоловік унизу. Вперше в житті Домінік раділа, що вона міс Франкон, раділа становищу батька та його маєткам, які завжди зневажала. Раптом вона подумала, що чоловік унизу був лише звичайним робітником, належав власнику цього місця, а це вона була майже власницею.