— Заради Бога, — сказав декан, — сідайте… Так краще…Чи не покласти б вам лінійку?.. Дякую… А зараз послухайте мене. Ніхто й ніколи не заперечував важливості сучасних технологій в архітектурі. Ми повинні навчитися адаптувати красу минулого до потреб теперішнього. Голос минулого — це голос людей. Ніщо й ніколи в архітектурі не винайшла одна людина. Справжній творчий процес — повільний, поступовий, анонімний і колективний, в якому кожна людина співпрацює з усіма іншими і поділяє стандарти більшості.

— Розумієте, — спокійно мовив Рорк, — я маю, скажімо, шістдесят років життя попереду. Більшість цього часу мине за працею. Я обрав справу, яку хочу робити. Якщо не знайду в ній радості, то приречу себе на шістдесят років тортур. А я можу знайти радість тільки тоді, коли виконую роботу в найкращий можливий для мене спосіб. Найкраще — це справа стандартів. І я встановлюю власні. Я нічого не успадкував. Я стою наприкінці традиції. А можливо, я стою на її початку.

— Скільки вам років? — запитав декан.

— Двадцять два, — відповів Рорк.

— Вам можна пробачити, — сказав декан; йому, вочевидь, полегшало. — Ви все це переростете. — Він усміхнувся. — Старі стандарти існували тисячі років і нікому ще не вдалося їх покращити. Що таке ваші модерністи? Перехідна манера, ексгібіціоністи, які намагаються привернути до себе увагу. Чи спостерігали ви за їхніми професійними долями? Можете назвати бодай одного, хто досяг хоч якоїсь сталої слави? Погляньте на Генрі Камерона. Видатна людина, провідний архітектор двадцять років тому. А хто він сьогодні? Щасливий, якщо отримає — раз на рік — замовлення на перебудову гаража. Нікчема і пияк, який…

— Не обговорюймо Генрі Камерона.

— О? Він ваш товариш?

— Ні. Але я бачив його будівлі.

— І ви вважаєте їх…

— Я ж сказав, ми не обговорюємо Генрі Камерона.

— Дуже добре. Ви мусите розуміти, що я дозволяю вам значною мірою… як би це сказати, широту поглядів? Я не звик провадити дискусії зі студентами, які поводяться так, як ви. Проте я прагну запобігти, якщо це можливо, майбутній трагедії, видовищу, коли молодий чоловік, вочевидь обдарований, свідомо готується вчинити гармидер у власному житті.

Декан замислився, чому він пообіцяв професору математики зробити все можливе для цього хлопця. Тільки тому, що професор сказав: «Це, — і вказав на проект Рорка, — видатна людина». — «Видатна людина, — думав декан, — або злочинець». Декан здригнувся. Він не схвалював ані того, ані іншого.

Він згадував те, що знав про Роркове минуле. Його батько був сталеваром десь в Огайо і давно помер. У вступних документах хлопця не було жодних записів про найближчих родичів. Коли його розпитували про них, Рорк байдуже відповідав: «Не думаю, що маю якихось родичів. Може, й маю. Хтозна». Здавалося, його дивує сама думка про те, що він повинен цим цікавитися. Він не знайшов або й не шукав жодного приятеля в кампусі. Відмовився вступити до студентського братства. Заробив на вищу освіту, працюючи звичайним робітником на будовах — змалку і протягом трьох років навчання в інституті. Штукатурив. Слюсарював. Зварював, хапався за все, що траплялося під руку, переїжджаючи з одного маленького містечка до іншого, просуваючись на схід, до великих міст. Декан бачив його того літа, під час канікул: Рорк ставив заклепки на будові хмарочоса в Бостоні; його довге тіло під засмальцьованим комбінезоном здавалося розслабленим, уважними були лише очі, а права рука час від часу тягнулася вперед — уміло, без зусиль, щоб зловити летючу кульку полум'я в останній момент, коли вже здавалося, що гаряча заклепка пролетить повз відро і влучить йому в обличчя.

— Послухайте, Рорк, — м'яко промовив декан, — ви тяжко працювали заради освіти. Вам залишився навчатися рік. Є дещо важливе, над чим слід подумати хлопцеві за вашої ситуації. Існує практичний бік роботи архітектора, над яким варто поміркувати. Архітектор не працює сам по собі. Він лише маленька частинка великого соціального цілого. Співпраця — це стрижневе слово у всьому сучасному світі й у професії архітектора зокрема. Чи думали ви про своїх потенційних клієнтів?

— Так, — відповів Рорк.

— Клієнт, — сказав декан. — Клієнт. Думайте про нього насамперед. Він житиме в будинку, який зведете ви. Ваше єдине завдання — догодити йому. Ви повинні намагатися дати відповідне мистецьке втілення його бажанням. Чи це не все, що можна сказати на цю тему?

— Авжеж, я міг би сказати, що маю прагнути звести для клієнта найзручніший, найвигідніший, найкрасивіший будинок, який тільки можна спорудити. Я міг би сказати, що повинен намагатися продати йому те найкраще, чим володію, і також навчити його зрозуміти це найкраще. Але я не збираюся будувати, щоб мати клієнтів. Я збираюся мати клієнтів, щоби будувати.

— Яким чином ви збираєтеся примусити їх дослухатися до ваших ідей?

— Я не збираюся нікого примушувати. Ті, хто потребують мене, самі прийдуть.

Декан зрозумів, що спантеличувало його в Рорковій манері.

— Знаєте, — сказав він, — ваші слова звучали б переконливіше, якби ви говорили так, ніби вам не байдуже, згоден я з вами чи ні.

— Це правда, — сказав Рорк. — Мені байдуже, погоджуєтеся ви зі мною чи ні. — Він промовив ці слова так просто, що вони не пролунали ні образливо, ні як констатація факту, який він уперше здивовано зауважив.

— Вам однаково, що думають інші — це можна зрозуміти. Але ви навіть не намагаєтеся змусити їх думати по-вашому?

— Ні.

— Але це… це жахливо.

— Справді? Можливо. Не можу сказати.

— Я задоволений цією розмовою, — раптом сказав декан надто голосно. — Я заспокоїв свою совість. Я переконався, як і вказували на зборах більшість присутніх, — фах архітектора не для вас. Я намагався вам допомогти. А зараз погоджуюсь із радою. Ви не та людина, яку треба підтримувати. Ви небезпечний.

— Для кого? — запитав Рорк.

Але декан підвівся, демонструючи, що розмову закінчено.

Рорк вийшов із кабінету. Він повільно рушив довгими коридорами, зійшов сходами додолу і вийшов на галявину внизу. Він зустрічав багатьох людей, схожих на декана; він ніколи їх не розумів, лишень знав, що була якась важлива різниця між його та їхніми діями. Це перестало хвилювати його дуже давно. Але він завжди шукав центральну тему в будівлях і головний імпульс людини. Він знав причину власних вчинків; але не міг збагнути їхньої. Юнак не переймався цим. Він так і не навчився розуміти людей, але часом дивувався, що зробило їх такими, якими вони були. Він дивувався знову, розмірковуючи про декана. Тут приховувалася важлива таємниця, десь у цьому питанні, думав він. Був якийсь принцип, який він повинен відкрити.

Але він зупинився: побачив сонячне сяйво пізнього пообіддя, застигле на мить, перш ніж зблякнути, на сірому вапняку фризів, що бігли вздовж цегляних стін будівлі інституту. Він забув про людей, про декана і принципи, якими той послуговувався та які він хотів відкрити. Думав лише про те, як чудово виглядає камінь у мінливому світлі та що він зробив би із цим каменем.

Він думав про великий аркуш паперу і бачив, як на ньому постають лаконічні стіни сірого вапняку з довгими рядами вікон, що впускають небесне сяйво до аудиторій. У кутку аркуша стояв гострий підпис — Говлрд Рорк.

2

— …Архітектура, друзі мої, — це велике Мистецтво, що базується на двох всеосяжних принципах: Красі та Ужитковості. У ширшому розумінні ці принципи є частиною трьох вічних реальностей: Істини, Любові та Краси. Істина стосується традицій нашого мистецтва, Любов — побратимів, яким ми служимо, Краса — о, Краса, незрівнянна богиня всіх митців, незалежно від того — з'являється вона у формі обожнюваної жінки чи споруди… Гм… Так… На завершення я хотів би сказати вам, тим, хто щойно починає прокладати свій шлях в архітектурі, що ви тепер — хранителі священної спадщини… Гм… Так… Отож вирушайте у світ, озброєні трьома вічними реальностями — озброєні сміливістю та баченням майбутнього, віддані стандартам, що їх ця велика школа представляє протягом багатьох років. Служіть щиро, не як раби минулого і не як оті парвеню, які сповідують оригінальність заради оригінальності, що свідчить лише про марнославство та невігластво. Бажаю всім вам багатьох-багатьох діяльних років попереду, а також, перш ніж ви покинете цей світ, закарбувати свій слід на піску часу!