— Пітере, вчора ти був чеснішим.

Опустивши очі, Кітінґ глухо сказав:

— Тобі сподобається це проектувати.

— Так, Пітере. Зараз ми заговорили однією мовою.

— Чого ти хочеш?

— Тепер послухай мене. Я працював над проблемою дешевого житла протягом багатьох років. Я ніколи не думав про бідних, які живуть у нетрях. Я думав про можливості сучасного світу. Нові матеріали, засоби, все те, що можна взяти і використати. Сьогодні з'явилося стільки нових матеріалів завдяки людському генію. З'явилися надзвичайні можливості будувати дешево, просто, розумно. Я мав багато часу, щоб дослідити це питання. Після храму Стоддарда я майже не мав роботи. Я не очікував на результати. Просто працював, бо не міг дивитися на певний матеріал, не розмірковуючи: а що можна з нього зробити? А щойно я починаю думати, відразу мушу працювати. Шукати відповідь, розв'язувати проблему. Я працював над цим протягом багатьох років. Мені подобається це. Я працював, тому що існувала проблема, що я хотів її залагодити. Хочеш дізнатися, як збудувати житло, що коштуватиме 15 доларів на місяць? Я покажу тобі, як збудувати за десять. — Кітінґ мимоволі нахилився вперед. — Але передусім я хочу, щоб ти подумав і сказав, що змусило мене роками працювати над цією проблемою. Гроші? Слава? Благодійність? Альтруїзм? — Кітінґ повільно похитав головою. — Гаразд. Ти починаєш розуміти. Тому, хоч би що ми робили, не говорімо про людей із нетрів. Вони не мають до цього жодного стосунку, хоча я й не заздрю людині, яка спробує пояснити це ідіотам. Ти знаєш, я ніколи не цікавлюся своїми клієнтами, лише їхніми архітектурними потребами. Я ставлюся до них як до елемента професійного завдання і проблеми, як до будівельного матеріалу — так само як я ставлюся до металу і цегли. Цегла і сталь не є метою моєї роботи. Як і клієнти. І ті, й ті є лише засобами. Пітере, перш ніж робити щось для інших людей, ти повинен стати людиною, яка в змозі зробити це. А для цього ти повинен любити те, що робиш, а не побічні ефекти праці. Роботу, а не людей. Твої власні дії, а не якийсь там об'єкт твоєї благодійності. Я буду радий, якщо люди, які цього потребують, житимуть краще у будинках, що їх спроектую я. Але це не основний мотив моєї праці. Ані моя причина. Ані моя винагорода.

Він пішов до вікна і зупинився, дивлячись на вогні міста, що мерехтіли на поверхні темної ріки.

— Учора ти запитав: «А який архітектор не зацікавиться житловими кварталами?». Я ненавиджу навіть саму цю ідею. Гадаю, ми повинні забезпечити пристойними квартирами людей, які заробляють 15 доларів на тиждень. Але не за рахунок тих, які заробляють трохи більше. Не тоді, коли заради цього піднімають податки, піднімають ціни на оренду, змушуючи людину, яка заробляє 40 доларів на тиждень, жити у щурячій норі. Це те, що відбувається в Нью-Йорку. Ніхто не може дозволити собі винайняти сучасну квартиру — за винятком дуже багатих і жебраків. Ти бачив перебудовані кам'яниці, в яких живуть середньостатистичні сім'ї? Бачив їхні крихітні кухоньки і каналізацію? Вони змушені жити так, бо недостатньо бідні. Вони заробляють сорок доларів на тиждень, але їх не впустять у нове, профінансоване державою житло. Але вони платять податки і тим самим фінансують це кляте будівництво. А разом з податками зростає вартість оренди. І вони змушені переходити з перебудованих кам'яниць до неперебудованих, а з них — до квартир із суміжними кімнатками. Я не маю жодного бажання карати людину, яка заробляє лише 15 доларів на тиждень. Але будь я проклятий, якщо розумію, навіщо карати людину, яка заробляє сорок — і карати її на користь менш кваліфікованого працівника. Звісно ж, стосовно цього є чимало теорій і величезних томів обговорень. Але лише поглянь на результати. Однак архітектори двома руками голосують за державне будівництво. Ти бачив принаймні одного архітектора, який не закликав би розробити містобудівну документацію? Я хотів би поставити йому єдине запитання: звідки в нього певність, що план затвердять і що це буде саме його план? І навіть якщо так станеться, яке право він має нав'язувати його іншим? А коли ні, що станеться з його роботою? Думаю, він відповість, що більше не хотітиме такої роботи. Він захоче рад, консультацій, співпраці та взаємодії. І в результаті постане «Марш століть». Пітере, кожен із вас у тому комітеті значно краще працює наодинці, ніж ви восьмеро гуртом. Іноді запитуй у себе, чому так.

— Думаю, я це знаю… Але Кортландт…

— Так, Кортландт. Так, я розповів тобі про все, у що я не вірю, і ти зрозумієш, чого я хочу і яке право маю цього хотіти. Я не вірю в державне будівництво. Я й чути не хочу про шляхетну мету. Я не думаю, що всі такі цілі шляхетні. Але це теж не має значення. Мені це не цікаво. Ні те, хто житиме в будинку, ні ті, за чиїм наказом він збудований. Лише сам будинок. Якщо його потрібно побудувати, це треба зробити добре.

— Ти… хочеш це будувати?

— Усі ці роки, працюючи над цією проблемою, я не сподівався побачити результат у практичному втіленні. Я вмовляв себе не плекати марних надій. Я знав, що в мене не буде шансу показати, що можна зробити у великих масштабах. Оце ваше державне будівництво, зокрема, зробило всі будинки такими дорогими, що приватні власники не можуть дозволити собі таких проектів. Не можуть дозволити навіть звести багатоквартирний будинок із низькою орендною платою. Жоден уряд ніколи не дасть мені роботи. Ти це чудово розумієш. Ти сказав, що я не обійду Тухі. А він не один. Жодна група, правління, комітет чи комісія ніколи не давали мені роботи — ні громадського будівництва, ні приватного, якщо хтось не боровся за мене так, як Кент Лансінґ. На це є причини, але ми не обговорюватимемо їх зараз. Я хочу, щоб ти знав, навіщо мені потрібен ти. Тому те, що ми зробимо, буде чесним обміном.

— Я тобі потрібен?

— Пітере, мені подобається ця робота. Я хочу побачити ці будинки зведеними. Я хочу зробити їх реальними і живими. Але все живе — неподільне. Розумієш, що це означає? Ціле, чисте, завершене, непорушне. Ти знаєш, що становить підґрунтя принципу інтегрованого цілого? Думка. Одна-єдина думка, що охоплює ціле і всі його частини. Думка, що її ніхто не може змінити. Я хочу спроектувати Кортландт. Хочу побачити дільницю збудованою. Хочу побачити, як вона постане саме такою, як її спроектую я.

— Говарде… Я не скажу, що це «нісенітниця».

— Ти розумієш?

— Так.

— Мені подобається отримувати гроші за свою роботу. Але цього разу я можу обійтися без них. Мені подобається, коли люди знають, що це мій проект. Але я можу відмовитися і від цього. Я хочу, щоб мешканці стали щасливі завдяки моїй роботі. Але це не має великого значення. Єдине, що має значення, моя мета, винагорода, на початку і в кінці — сама робота. Робота, зроблена по-моєму. Пітере, немає нічого в світі, що ти можеш запропонувати мені, лише це. Запропонуй мені це й отримаєш усе, що я можу тобі дати. Робота, виконана по-моєму. Особиста, себелюбна, егоїстична мотивація. Тільки так я працюю. Такий я є.

— Так, Говарде. Я розумію. Всією душею.

— І ось що я тобі пропоную: я проектуватиму Кортландт. Ти поставиш на проекті своє ім'я. Отримаєш усі гроші. Але ти гарантуватимеш, що дільницю збудують саме так, як її спроектую я.

Кітінґ якийсь час дивився на нього замисленим, спокійним поглядом.

— Добре, Говарде. — І додав: — Я не відповів одразу, щоб показати тобі, що я точно зрозумів, про що ти просиш і що я обіцяю.

— Ти розумієш, що не буде легко?

— Я знаю, що це буде страшенно складно.

— Атож. Тому що це дуже великий проект. А надто тому, що це державний проект. До нього буде залучено дуже багато людей, і кожен матиме владу, що її захоче використати так чи інак. Перед тобою буде складна битва. Тобі потрібна мужність, що дорівнюватиме моїм переконанням.

— Я намагатимуся відповідати твоїм очікуванням, Говарде.

— Ти не зможеш, поки не зрозумієш, що я дарую тобі довіру, священнішу та шляхетнішу — якщо тобі подобається це слово — за будь-який вияв альтруїзму. Якщо ти не зрозумієш, що це не послуга, що я не роблю це ані для тебе, ані для майбутніх орендарів, а лише для себе, то нічого не вийде — винятково на цих умовах.