— Еллсворте, я прийшов поговорити про дільницю Кортландт! — Кітінґ не міг відвести погляду від щиколотки. Він сподівався, що слова звільнять його від думок.
— Не кричи так. Що з тобою таке?.. Кортландт? Добре, то що ти можеш про це сказати?
Він підвів збентежений погляд. Тухі невинно чекав.
— Я хочу спроектувати дільницю Кортландт, — сказав він голосом, що лунав, наче паста, що її протискають крізь марлю. — Я хочу, щоб ти дістав її для мене.
— Чому я повинен віддати проект тобі?
Кітінґ не відповів. Якби він міг сказати: «Бо ти писав, що я найкращий архітектор сучасності!», але таке нагадування доводило б, що Тухі вже не вірить у це. Він не наважився навести такий аргумент, щоб не почути ймовірну відповідь Тухі. Він витріщався на дві чорних волосини на синюшній щиколотці; він чітко бачив їх, одну пряму, іншу закручену химерним кучериком. Після тривалої мовчанки він сказав:
— Бо він, Еллсворте, страшенно мені потрібний.
— Я знаю.
Більше він не мав що сказати. Тухі підняв ноги і поклав їх на бильце дивана, зручно витягнувшись.
— Сідай, Пітере. Ти схожий на ґаргулію.
Кітінґ не поворухнувся.
— Що змусило тебе припустити, що вибір архітектора для дільниці Кортландт залежить від мене?
Кітінґ підвів голову; він відчув мляву надію. Він забагато взяв собі до голови й образив Тухі; в цьому була причина, і це була єдина причина.
— Ну, я розумію… Так кажуть… Мені сказали, що ти маєш великий уплив саме на цей проект… на цих людей… у Вашингтоні… в інших містах.
— Суто неофіційний. Щось на кшталт радника з питань архітектури. Не більше.
— Атож… Це… Саме це я мав на увазі.
— Я можу рекомендувати архітектора. І все. Я не можу нічого гарантувати. Мої слова не вирішальні.
— Це все, чого я хочу, Еллсворте. Рекомендації від тебе.
— Але, Пітере, якщо я когось рекомендую, я повинен означити причину. Я не можу використовувати вплив, щоб проштовхнути друга, правильно?
Кітінґ дивився на його халат і думав: «Пуховки для пудри, чому пуховки для пудри? Ось що мені перешкоджає, нехай би він зняв цей халат».
— Пітере, твоя фахова репутація вже не та, що колись.
— Ти сказав «проштовхнути друга», Еллсворте… — це було промовлено пошепки.
— Авжеж, я твій друг. Я завжди був твоїм другом. Ти ж не сумніваєшся в цьому?
— Ні… Як я можу, Еллсворте…
— То перестань хнюпитися. Послухай, я скажу тобі правду. Ми застрягли з цим бісовим Кортландтом. Є невеличка неприємна забара. Я намагався запопасти цей проект для Ґордона Прескотта і Ґаса Вебба — думав, це в їхньому стилі, мені й на думку не спало, що ти зацікавишся. Але вони обидва не потягнули. Знаєш, яка найбільша проблема в будівництві? Економія, Пітере. Як створити путнє сучасне житло, що його можна здавати за 15 доларів на місяць? Намагався зробити колись щось таке? Це власне те, чого вимагають від архітектора, який виконуватиме проект Кортландту — якщо такий знайдеться. Звісно, вибір орендарів вносить свої корективи, орендна плата коливається; родини, що заробляють 1200 доларів на рік, більше платитимуть за таку саму квартиру, щоб допомогти родинам, що заробляють 600 доларів на рік — ти розумієш: видоїти побільше з одних невдах, щоб допомогти ще біднішим, і все ж вартість будівництва та утримання будівель повинна бути якомога нижча. Хлопці у Вашингтоні не хочуть нічого іншого — ти ж чув про це, у невеличких державних проектах будиночки обходяться в 10 тисяч доларів, натомість будь-яка приватна фірма може збудувати такі за дві. Кортландт повинен стати зразковим проектом. Прикладом для всього світу. Проект має стати найяскравішою, найефективнішою демонстрацією майстерного планування та ощадливості в будівництві. Ось чого вимагають великі хлопці. Ґордон і Ґас не впоралися. Вони намагалися, але їхні проекти відкинули. Ти здивуєшся, дізнавшись, скільки людей намагалися. Пітере, я не зміг би продати їм тебе навіть у розпал твоєї кар'єри. Що я можу сказати їм про тебе? Тебе пов'язують з оксамитом, позолотою, мармуром, старим Ґаєм Франконом, «Космо-Слотником», Національним банком Фрінка й цим маленьким недоноском «Маршем століть», що ніколи не окупиться. А те, що вони хочуть, — це кухні мільйонерів для людей із прибутками жебраків. Думаєш, ти зможеш зробити це?
— Я… У мене є ідеї, Еллсворте. Я спостерігав за тенденціями. Я… Я вивчав нові методи… Я міг би…
— Якщо зможеш, то проект твій. Якщо ні, моя дружба тобі не зарадить. Бачить Бог, я хотів би допомогти тобі. Ти нагадуєш стару квочку, яка потрапила під дощ. Ось що я зроблю для тебе, Пітере: завтра приходь до мене на роботу, я надам тобі всю інформацію, візьмеш її додому, вивчиш і вирішиш, чи хочеш скрутити собі карк. Спробуй. Зроби попередній проект. Я нічого не можу пообіцяти. Але якщо це буде принаймні схоже на те, чого вимагають, я покажу проект упливовим людям і зроблю все, що зможу, щоб проштовхнути його. Це все, що я на силі зробити для тебе. Від мене нічого не залежить. Усе залежить від тебе.
Кітінґ сидів і дивився на Тухі. У його очах колихалися занепокоєння, напруга й безнадія.
— Хочеш спробувати, Пітере?
— А ти дозволиш мені спробувати?
— Звісно, дозволю. Чому б і ні? Я буду радий, якщо саме тобі пощастить витягнути щасливий білет.
— Що ж до мого вигляду, Еллсворте, — раптом мовив Кітінґ, — про те, який я зараз… Це не тому, що я так боюся поразки… а тому, що не можу зрозуміти, чому я впав… з вершини… без жодної причини…
— Знаєш, Пітере, думки про це можуть лякати. Невідомість завжди лякає. Але було б не так страшно, якби ти запитав у себе, чи мав ти причини опинитися на цій вершині… О, перестань, Пітере, всміхнися, я лише жартую. Людина втрачає все, якщо втрачає почуття гумору.
Наступного ранку Кітінґ повернувся до свого бюро після відвідин комірчини Еллсворта Тухі в «Знамені». Він приніс звідти цілий портфель матеріалів, пов'язаних із проектом будівництва дільниці Кортландт. Розклав папери на великому столі у своєму кабінеті й замкнув двері. Опівдні попросив кресляра принести йому сандвіч і замовив ще один на вечерю.
— Піте, допомогти тобі? — запитав Дюмонт. — Ми можемо проконсультуватися, обговорити це і…
Кітінґ заперечливо похитав головою.
Він просидів за столом всю ніч. Закінчивши переглядати документи, він сидів замислено і нерухомо. Але він думав не про графіки й цифри, що були перед ним. Він уже вивчив їх. Він зрозумів, що неспроможний подужати цей проект.
Помітивши, що надворі вже світло, почувши кроки за зачиненими дверима, рух людей, які поверталися до праці, він зрозумів, що почався новий робочий день, тут і скрізь у місті — він підвівся, підійшов до свого робочого столу, взяв телефонну книгу і набрав номер.
— Говорить Пітер Кітінґ. Я хотів би домовитися про зустріч із містером Рорком.
«Господи, — думав він, очікуючи на відповідь, — зроби так, щоб він відмовився від зустрічі. Змусь його відмовитися. Господи, змусь його відмовитися, і я матиму право ненавидіти його до скону. Не дозволь йому зустрітися зі мною».
— Чи буде вам зручно завтра о четвертій? — спокійним і лагідним голосом запитала секретарка. — Містер Рорк чекатиме на вас.
8
Рорк розумів, що не повинен показувати, який шок справив на нього вигляд Пітера Кітінґа — але було вже запізно: він побачив кволу усмішку на Кітінґових вустах, жахливу в покірному усвідомленні власного розпаду.
— Говарде, ти лише на два роки молодший за мене? — запитав Кітінґ, вдивляючись в обличчя чоловіка, якого не бачив шість років.
— Я не знаю, Пітере, можливо. Мені тридцять сім.
— А мені тридцять дев'ять.
Кітінґ навпомацки підійшов до стільця навпроти Роркового столу. Його засліпило відблисками трьох скляних стін кабінету. Він подивився на небо і місто. Він не відчував тут висоти; будівля, здавалося, лежала під його ногами, неначе це було не реальне місто, а мініатюрні моделі знаменитих споруд, на диво маленькі та близькі; йому здавалося, що він може нахилитися і взяти до рук будь-яку з них. Він бачив чорні риски автівок, що ніби повзли, — стільки часу було їм потрібно, щоб проминути квартал завдовжки із його палець? Він бачив камінь і тиньк, що здавалися речовиною, яка поглинала світло і віддзеркалювала його, вертикальні площини із запеченими в них цятками вікон, кожна площина випромінювала рожевим, золотим і ліловим — з нерівними смугами димчасто-синього між ними, що надавало їм форми і глибини. Світло з будівель струменіло у небо, і чиста літня блакить відходила на другий план, нагадуючи прозорі води над живим вогнем. «Господи, — подумав Кітінґ, — які люди створили це все?», — а потім згадав, що й сам був одним із творців.