У першу мить він побачив віддзеркалення Роркової постаті, прямої і худорлявої, у двох скляних панелях за його спиною, а потім і самого Рорка, який сидів за столом і дивився на нього.

Кітінґ подумав про людей, які заблукали в пустелі, і про людей, які гинули в океані, та які, в присутності мовчазної вічності, повинні були говорити правду. І зараз він мусив теж сказати правду, сказати в присутності найбільшого міста на землі.

— Говарде, це та страшенна річ, про яку всі торочать — про те, щоб підставити другу щоку, — це те, чому ти дозволив мені сюди прийти?

Він не думав, як звучить його голос. Він не знав, що в ньому є гідність.

Якийсь час Рорк мовчки на нього дивився; в Кітінґу сталися більші зміни, ніж його опухле обличчя.

— Я не знаю, Пітере. Ні, якщо вони мають на увазі справжнє прощення. Якби мені завдали болю, я ніколи не пробачив би. Ніколи, якби йшлося про мою роботу. Не думаю, що одна людина може скривдити іншу, принаймні не істотно. Ані скривдити її, ані допомогти їй. Насправді мені немає що тобі пробачати.

— Краще б ти сказав, що почуваєшся скривдженим. Це було б не так жорстоко.

— Можливо.

— Ти не змінився, Говарде.

— Гадаю, що ні.

— Якщо це те покарання, що я повинен прийняти — я хочу, щоб ти знав, що я його приймаю і розумію. Колись я думав, що мені все легко зійде з рук.

— Ти змінився, Пітере.

— Я це знаю.

— Мені дуже шкода, якщо це покарання для тебе.

— Я знаю. Я вірю тобі. Але все нормально. Це лише останнє з покарань. Насправді я його відбув позавчора вночі.

— Коли вирішив прийти сюди?

— Так.

— Отож можеш уже не боятися. Що сталося?

Кітінґ сидів прямо, він був спокійним, не так, як три дні тому, коли дивився в обличчя людини в халаті, а майже сповнившись спокою. Він говорив повільно і без жалю.

— Говарде, я паразит. Я був паразитом усе життя. Ти зробив мої кращі проекти в Стентоні. Ти спроектував перший будинок, що я звів. Ти розробив проект «Космо-Слотника». Я годувався за твій рахунок і за рахунок інших людей, таких як ти, які жили ще до мого народження. За рахунок тих, хто збудував Парфенон, готичні собори, перші хмарочоси. Якби їх не існувало, я не знав би, як поставити один камінь на інший. Протягом усього свого життя я не додав навіть дверної клямки до того, що зробили раніше. Я взяв те, що не було моїм, і нічого не дав натомість. Я не мав що дати. Це не сцена, Говарде, я дуже добре усвідомлюю, що кажу. І я прийшов сюди просити ще раз мене врятувати. Якщо хочеш мене витурити, зроби це негайно.

Рорк повільно похитав головою і махнув рукою, мовчки запрошуючи Кітінґа продовжувати.

— Гадаю, ти знаєш, що мені як архітектору кінець. О, не зовсім кінець, але доволі близько до нього. Хтось міг би продовжувати так іще кілька років, але я не можу — через своє минуле, через те, ким я був. Або ж думав, що був. Люди не пробачають поразок. Я повинен відповідати їхнім уявленням про мене. Я можу робити це таким самим чином, як робив усе життя. Мені потрібна слава, якої я не заслуговую, за досягнення, що мені не належать, щоб зберегти ім'я; право на яке я не заробив. Мені дали останній шанс. Я знаю, що це мій останній шанс. І знаю, що нічого не можу створити. Я навіть не намагався нашкрябати щось і принести тобі виправити. Я прошу тебе зробити цей проект і дозволити мені поставити на ньому своє ім'я.

— Що за робота?

— Дільниця Кортландт.

— Житловий квартал?

— Так. Ти чув про нього?

— Я знаю про нього все.

— Говарде, тебе цікавлять проекти житлових кварталів?

— Хто тобі це запропонував? На яких умовах?

Кітінґ пояснив точно, безпристрасно, покладаючись на розмову з Тухі, наче це була копія судової постанови, що він її давно прочитав. Він витягнув із портфеля документи, поклав їх на стіл і продовжував говорити, поки Рорк переглядав папери. Один раз Рорк його перервав:

— Зачекай хвилину, Пітере. Просто помовч.

Кітінґ довго чекав. Він дивився, як Рорк неквапливо перекладає папери, але знав, що на папери він не дивиться. Рорк сказав: «Кажи далі», і Кітінґ слухняно продовжив розповідати, не ставлячи жодних запитань.

— Думаю, немає жодних причин, чому ти повинен робити це замість мене, — виснував він. — Якщо ти можеш виконати їхнє завдання, йди до них і зроби це сам.

Рорк усміхнувся:

— Гадаєш, мені вдасться оминути Тухі?

— Ні. Ні, думаю, не вдасться.

— Чому ти вважаєш, що мене цікавлять житлові квартали?

— А якого архітектора не зацікавили б?

— Згоден, мені це цікаво. Але не так, як ти думаєш.

Він встав. Його рухи були рвучкі, нетерплячі й напружені. Кітінґ уперше дозволив собі власну думку: він подумав, що дивно бачити Рорка у стані тамованого хвилювання.

— Пітере, дозволь мені все це обміркувати. Залиш це тут. Приходь до мене додому завтра ввечері. Я відповім тобі.

— Ти… не відмовляєшся?

— Поки що ні.

— Ти міг би… після всього, що сталося?..

— Під три чорти все це.

— Ти готовий подумати…

— Зараз, Пітере, я нічого не можу сказати. Я повинен усе обміркувати. Не розраховуй на це. Я можу захотіти вимагати від тебе неможливого.

— Будь-що, Говарде. Будь-що.

— Поговоримо про це завтра.

— Говарде, я… не знаю, як тобі й подякувати, навіть за те…

— Не треба мені дякувати. Якщо я погоджусь на це, у мене будуть власні причини. Я виграю від цього стільки ж, скільки й ти. Можливо, навіть більше. Просто пам'ятай, що я ніколи не працюю на інших умовах.

Наступного вечора Кітінґ прийшов до Рорка додому. Він не міг сказати, чекав він нетерпляче, чи ні. Контузія не минала. Він міг діяти, але не міг розмірковувати.

Стояв посеред кімнати і повільно роззирався навколо. Він був вдячний Рорку за все, про що той не згадав. Але він сам озвучив усе те, запитавши:

— Це ж будинок Енрайта, так?

— Так.

— Ти його збудував?

Рорк кивнув і сказав: «Сідай, Пітере», чудово все зрозумівши.

Кітінґ прийшов із портфелем; він поставив його на підлозі, оперши на свій стілець. Портфель був напхом напханий і здавався важким; він поводився з ним обережно. Потім він розвів руки і заклякнув у цій позі, запитавши:

— Ну?

— Пітере, ти можеш на мить уявити, що ти єдина людина на світі?

— Я думав про це протягом останніх трьох днів.

— Ні. Я кажу не про це. Ти можеш забути те, що тебе навчили повторювати, і подумати, добряче подумати своїм власним мозком? Є дещо, що я хотів би тобі пояснити. Це моя перша умова. Я скажу тобі, чого хочу. Якщо ти думатимеш про це так, як думає широкий загал, ти скажеш, що це нісенітниця. Але якщо ти це скажеш, я нічого не зможу зробити. Нічого, поки ти цілком не зрозумієш, усім своїм мозком, як це важливо.

— Я спробую, Говарде. Я був… відвертим із тобою вчора.

— Так. Якби було інакше, я негайно тобі відмовив би. Тепер я думаю, що ти, можливо, будеш здатним зрозуміти і зробити свою частину роботи.

— Ти хочеш узятися за цей проект?

— Можливо. Якщо натомість ти запропонуєш мені достатньо.

— Говарде, все, що ти захочеш. Усе. Я продав би свою душу…

— Це одна з речей, що я хочу тобі пояснити. Продати свою душу — найпростіше з усього на світі. Це те, що більшість робить щогодини. Якщо я попрошу тебе зберегти свою душу — ти зрозумієш, що це набагато важче?

— Так… Сподіваюся, що так.

— Добре… Я хочу, щоб ти обґрунтував, чому я повинен проектувати Кортландт. Я хочу, щоб ти зробив мені пропозицію.

— Ти можеш узяти всі гроші, що вони заплатять мені. Мені вони не потрібні. Ти можеш отримати вдвічі більше. Я подвою твій гонорар.

— Придумай щось краще, Пітере. Хіба це те, чим ти хотів мене спокусити?

— Ти врятуєш моє життя.

— Можеш назвати будь-яку причину, чому я мав би захотіти рятувати тобі життя?

— Ні.

— Тоді що?

— Це великий проект, Говарде. Гуманний підхід. Подумай про бідних, які живуть у нетрях. Якщо ти можеш дати їм гідні умови життя, то отримаєш задоволення від шляхетного вчинку.