Пліткуючи про Ґейла Вайненда, ніхто не згадував виразу його обличчя в такі миті. Ті кілька осіб, які його бачили, не розповідали про це. Першим із цих людей став Дуайт Карсон. Вайнендові губи розтулялися, його очі сяяли. Це був вираз чуттєвої насолоди, отриманої від агонії — агонії його жертви, його самого чи обох.

— Я хочу, щоб ви проектували всі мої комерційні об'єкти так, як цього очікують люди. Ви зводитимете колоніальні будинки, готелі в стилі рококо та офісні будівлі в квазігрецькому стилі. Застосуйте вашу незрівнянну винахідливість у рамках форм, що відповідають смакам людей — і заробляйте гроші для мене. Ви використаєте ваш дивовижний талант для слухняної оригінальності та догідливості. Люди назвуть це гармонією. Ви створите у вашій царині те, чим у моїй є «Знамено». Гадаєте, щоб створити «Знамено», талант не потрібен? Ось ваша майбутня кар'єра. Але будинок, що ви спроектували для мене, ви зведете за своїм власним ескізом. Це буде останнє творіння Рорка на землі. Після мене таких будинків більше не буде ні в кого. Ви читали про стародавніх правителів, які страчували архітекторів їхніх палаців, щоб ніхто не перевершив їх славою? Вони вбивали архітектора або виколювали йому очі. Сучасні методи інакші. До кінця свого життя ви слухняно підпорядковуватиметеся волі більшості. Я не сперечатимуся. Я просто повідомив вам про ваш вибір. Ви та людина, яка розуміє прямолінійність. Вибір простий: якщо ви відмовитеся, то більше нічого не збудуєте; якщо погодитеся, то зведете будинок, який ви дуже хочете спорудити, і чимало інших будівель, що вам не подобатимуться, але які принесуть нам обом багато грошей. Решту свого життя ви проектуватимете житлові квартали, такі як Стоунрідж. Ось моя умова.

Він нахилився вперед, очікуючи однієї зі звичних реакцій, так добре знайомих і втішних: розгніваного погляду чи образи, враженої гордості.

— Чому ж ні, звісно, — весело вимовив Рорк. — Я залюбки це робитиму. Все дуже просто.

Він простягнув руку, взяв зі столу олівець, перший-ліпший аркуш паперу — листа з великим штампом — і квапливо почав малювати на зворотному боці. Рухи його руки були плавні й упевнені. Вайненд подивився на обличчя, схилене над папером, і побачив гладке, без зморшок, чоло, пряму лінію брів, уважність і відсутність зусиль.

Рорк підвів голову і жбурнув Вайнендові через стіл папірець:

— Ви таке хочете?

На папері постав будинок Вайненда — але з колоніальною верандою, похилим дахом, двома масивними димоходами, кількома невеличкими пілястрами і круглими вікнами. Це була пародія, але водночас майстерна адаптація, в якій будь-який експерт розпізнав би хороший смак.

— Боже милосердний, ні! — вигук був інстинктивним і миттєвим.

— Тоді замовкніть, — сказав Рорк, — і щоб я більше ніколи не чув від вас жодних архітектурних пропозицій.

Вайненд відкинувся в кріслі та зареготав. Він реготав довго, не в змозі зупинитися. Але цей сміх не був щасливим.

Рорк втомлено похитав головою:

— Ви мали би краще розуміти мене. Це дуже відома історія. Моя антисоціальна впертість така знана, що я і припустити не міг, що хтось марнуватиме час, намагаючись мене спокусити.

— Говарде, я мав такий намір. Поки не побачив оце.

— Я зрозумів це. Але не думав, що ви виявитеся таким ідіотом.

— Ви розумієте, що зважилися на жахливий ризик?

— Не було жодного ризику. В мене є союзник, якому я можу довіряти.

— І хто ж це? Ваша цілісність?

— Ви, Ґейле.

Вайненд розглядав поверхню столу. Після паузи він сказав:

— Ви помиляєтеся у цьому.

— Я так не думаю.

Вайненд підвів голову; вигляд він мав утомлений, а голос прозвучав байдуже:

— Ви знову вдалися до того ж методу, що й під час суду щодо храму Стоддарда, так? «Захист не має питань»… Мені хотілося би бути в залі суду і почути, як ви це кажете… А тепер ви знову судилися зі мною, адже так?

— Назвіть це так.

— Цього разу ви перемогли. Я сподіваюся, ви розумієте, що я не в захваті від вашої перемоги.

— Ясно, що ні.

— Не думайте, що це була одна зі спроб спокусити, коли спокусник тільки випробовує жертву, радісно сприймає поразку, всміхається і каже: «Ось нарешті людина, яка мені потрібна». Жодним чином. Не шукайте для мене виправдань.

— Я й не шукаю. Я знаю, чого ви хотіли.

— Раніше я так легко не піддався б. Це міг бути лише початок. Я знаю, що можу й далі тиснути. Але не хочу. Не тому, що міг би наполягти на своєму. А тому, що сам міг би піддатися. Ні, я не втішений і не відчуваю вдячності до вас за це… Але це не має значення.

— Ґейле, скільки ви ще можете брехати самому собі?

— Я не брешу. Все, що я зараз сказав, — це правда. Я думав, ви зрозуміли.

— Усе, що ви щойно сказали, — так. Але я не про це.

— Ви помиляєтеся в своїх припущеннях. І помиляєтеся, тримаючись за них.

— Хочете викинути мене геть?

— Ви ж знаєте, що я не можу цього зробити.

Вайненд перевів погляд на зображення будинку, що лежало лицем вниз. Він повагався хвилю, дивлячись на білий аркуш, а потім перевернув його та лагідно запитав:

— Розповісти вам, що я думаю про це?

— Ви вже розповідали.

— Говарде, ви казали, що будинок повинен стати втіленням мого життя. Думаєте, моє життя заслуговує на таке втілення?

— Так.

— Ви щиро так вважаєте?

— Щиро, Ґейле. Якнайщиріше. Це моя остаточна думка. Немає значення, що станеться між нами в майбутньому.

Вайненд відклав ескіз та взявся вивчати креслення. Коли він підвів голову, мав свій звичний спокійний вигляд.

— Чому ви не з'являлися тут раніше? — запитав він.

— Ви були зайняті зі своїми приватними детективами.

Вайненд розсміявся:

— А, це? Не зміг опиратися старій поганій звичці, й мені було цікаво. Тепер я знаю про вас усе — за винятком жінок у вашому житті. Або ви дуже обережний, або їх було небагато. Жодної інформації з цього приводу не виявлено.

— Їх було небагато.

— Гадаю, я сумував за вами. Це було наче заміна — збирати інформацію про ваше минуле. Чому ж ви не приходили?

— Ви так наказали.

— Ви завжди такий слухняний?

— Коли бачу в цьому сенс.

— Добре, ось мій наказ, я сподіваюся, ви вважатимете його слушним: приходьте до нас сьогодні вечеряти. Я візьму ескізи, щоб показати їх дружині. Я досі нічого не сказав їй про будинок.

— Ви не казали їй?

— Ні. Я хочу, щоб вона це побачила. І хочу, щоб ви з нею зустрілись. Я знаю, що в минулому вона не була до вас доброю — я читав те, що вона писала про вас. Але це було дуже давно. Сподіваюся, тепер це неважливо.

— Так, це неважливо.

— Отже, ви прийдете?

— Так.

4

Домінік стояла біля засклених дверей своєї кімнати. Вайненд подивився на світло зірок на закрижанілому даху зимового саду. Він побачив, як відбите світло окреслило лінії її профілю, тьмяно осяваючи повіки і щоки. Подумав, що це освітлення їй личить. Вона неквапливо обернулася, і світло стало німбом навколо ясної маси її прямого волосся. Вона всміхнулася так, як усміхалася завжди, з привітним розумінням:

— Що сталося, Ґейле?

— Доброго вечора, люба. Чому ти про це запитуєш?

— У тебе щасливий вигляд. Можливо, це неточне слово, але найближче до нього.

— «Задоволений» — ось найближче слово. Я відчуваю, що помолодшав років на тридцять. Це не означає, що я хочу стати тим, ким був тридцять років тому. Це неможливо. Але відчуття таке, ніби я перенісся назад у часі й не змінився, залишився такий, як зараз, повернувся до джерел. Це доволі нелогічно, і неможливо, і чудово.

— Таке відчуття зазвичай означає, що ти когось зустрів. Зазвичай це має бути жінка.

— Зустрів. Не жінку. Чоловіка. Домінік, ти дуже вродлива сьогодні. Але я завжди це кажу. Це не те, що я хотів сказати. А це: я радію, що сьогодні ти така гарна.

— Ґейле, у чому річ?

— Ні в чому. Лише дивуюся, скільки всього є непотрібного, і як насправді легко жити.