Хлопчик замовчав. Нічого ніби не сталося — просто у Вайненда на чолі з'явилася зморшка, але хлопець не знав боса достатньо добре, щоб зрозуміти, що це означає. Він дивувався, чому почувається так, начебто йому є чого боятися. За мить Вайненд мовив:
— Дуже добре. Дякую тобі.
Хлопець поклав конверт на скляну поверхню столу і вийшов.
Вайненд задумливо дивився на розбухлий конверт із жовтого паперу. Він відкидав тінь на склі, ніби прогриз собі дорогу через поверхню і пустив коріння у його стіл. Вайненд подивився на стіни кабінету і запитав себе, чи достатньо в них сил, щоб захистити його від необхідності відкривати конверт.
Потім встав, поклав обидві руки на край столу, витягнув і переплів пальці, подивився вниз, на стільницю, знову сів, похмурий, гордий і зосереджений, наче мумія фараона, однією рукою підсунув до себе конверт, відкрив його і почав читати.
«Блюзнірство» Еллсворта Тухі, «Церкви нашого дитинства» Алви Скаррета — передовиці, проповіді, промови, заяви, листи до редакції — «Знамено» діяло на повну потужність — фотографії, комікси, інтерв'ю, обвинувальні резолюції, знову листи до редакції.
Він читав кожне слово, методично, тримаючи руки на краю столу і переплівши пальці, не піднімаючи вирізок, не торкаючись до них, читаючи їх так, як вони лежали, ворушачи рукою, тільки щоб перевернути вирізку і прочитати ту, що на споді, ворушачи рукою з точністю механізму: ледве очі добігали останнього слова, його пальці підіймалися, не дозволяючи вирізці перебувати в полі його зору навіть секундою довше, ніж це необхідно. Але світлину храму Стоддарда він розглядав довго. Іще довше він роздивлявся знімок Рорка у супроводі заголовка «Ви щасливі, містере Супермене?». Вайненд видер фотографію зі статті та сховав у шухляду столу. Потім продовжив читати.
Суд — покази Еллсворта Тухі, Пітера Кітінґа, Ролстона Голкомба, Ґордона Прескотта — жодних цитат із показань Домінік Франкон, тільки стисла згадка про них. «Захист не має питань». Кілька згадок в «Одному маленькому голосі», потім перерва, наступна публікація з'явилися за три роки — долина Монаднок.
Коли він закінчив читати, було вже пізно. Його секретарі вже пішли. Він відчував порожнечу кабінету та коридорів навколо. Але чув звуки друкарського верстата: низьку, гуркітливу вібрацію, що проникала до кожної кімнати. Йому завжди подобалося це — серцебиття будинку. Він прислухався. Друкували завтрашнє число «Знамена». Він іще довго сидів нерухомо.
З
Рорк і Вайненд стояли на вершині пагорба, оглядаючи розлогу ділянку, що довгими, м'якими хвилями котилася схилами додолу. Голі дерева спускалися з вершини до берега озера, їхні гілки розтинали небо геометричними орнаментами.
Через колір неба, чистий, делікатний, блакитно-зеленавий, повітря здавалося холоднішим. Холод вимив кольори землі, виявивши, що вони не були кольорами, а лише елементами, які цей колір утворювали, мертвий коричневий не був уповні коричневим, а майбутнім зеленим, утомлений багрянець становив увертюру до полум'я, сірий — прелюдію до золотого. Земля нагадувала схематичний план великої історії, сталевий каркас будівлі, що його слід наповнити і завершити, уявлення про майбутню розкіш у голій порожнечі.
— Де, на вашу думку, повинен стояти будинок? — запитав Вайненд.
— Тут, — сказав Рорк.
— Я сподівався, що ви оберете це місце.
Вайненд привіз його сюди з міста на автомобілі, та дві години поспіль вони блукали безлюдними стежками його нової ділянки, крізь ліс, уздовж озера, до вершини пагорба. Тепер Вайненд чекав, а Рорк стояв і дивився на землю під своїми ногами. Вайнендові було цікаво, які віжки в руках цього чоловіка утримують цей краєвид.
Коли Рорк обернувся до нього, Вайненд запитав:
— Чи можу я зараз поговорити з вами?
— Звісно, — всміхнувся Рорк; його розвеселив шанобливий тон, якого він не вимагав.
Голос Вайненда лунав чітко і ламко, скидаючись на колір неба над ними, що мало вигляд зеленкуватого крижаного сяйва.
— Чому ви взялися за це замовлення?
— Бо я найманий архітектор.
— Ви знаєте, про що я.
— Не впевнений.
— Хіба ви не ненавидите мене всією душею?
— Ні. А я повинен?
— Хочете, щоб спершу сказав я?
— Про що?
— Про храм Стоддарда.
Рорк усміхнувся:
— Отже, вчора ви таки зібрали про мене інформацію.
— Я прочитав наші публікації. — Він зупинився, але Рорк нічого не сказав. — Усі. — Його голос став гостріший, напіввикличний-напівблагальний. — Усе, що ми про вас писали. — Спокій Рорка доводив Вайненда до сказу. Він повільно продовжив, ретельно артикулюючи кожне слово: — Ми називали вас некомпетентним телепнем, пихатим новачком, шахраєм, пройдисвітом, егоманіяком…
— Перестаньте себе мучити.
Вайненд заплющив очі, наче Рорк ударив його.
За мить він сказав:
— Містере Рорк, ви не знаєте мене добре. Затямте: я ніколи не перепрошую. Я ніколи не вибачаюся за свої дії.
— Що змусило вас думати про вибачення? Воно мені не потрібне.
— Я несу відповідальність за кожне з цих образливих слів, якими ми вас називали. Я відповідаю за кожне слово, надруковане в «Знамені».
— Я не просив у вас спростувань.
— Я знаю, що ви думаєте. Ви зрозуміли, що вчора я не знав про храм Стоддарда. Я забув, хто його проектував. Ви дійшли висновку, що це не я провадив кампанію проти вас. Ви маєте рацію, мене тоді не було. Але ви не розумієте, що ця кампанія цілком і повністю відповідає духу «Знамена». Чітко відповідає завданням, поставленим перед цією газетою. І відповідальність за це цілком на мені. Алва Скаррет зробив лише те, чого його навчив я. Якби я був у місті, то вчинив би так само.
— Це ваше право.
— Ви не вірите, що я це зробив би?
— Ні.
— Я не напрошувався на компліменти і не просив мені співчувати.
— Я не можу зробити того, про що ви просите.
— І що, на вашу думку, я прошу?
— Щоб я дав вам ляпаса.
— Чому ж не дасте?
— Я не можу вдавати гнів, якого не відчуваю, — відказав Рорк. — І це не співчуття. Я дію значно жорстокіше, ніж міг би. Ось тільки роблю це не для того, щоб повестися суворо. Якби я вдарив вас, ви пробачили б мені храм Стоддарда.
— Хіба це ви повинні просити пробачення?
— Ні. Ви хочете, щоб я попросив. Ви ж розумієте, що тут ідеться про сам акт прощення. Ви не впевнені, яку кому відведено роль. Ви хочете, щоб я вас пробачив — або ж вимагав розплати, що є тим самим, і ви вважатимете, що питання залагоджено. Але, розумієте, мені це все не потрібно. Я не беру в цьому участі. Немає значення, що я думаю чи відчуваю зараз. Ви не думаєте про мене. Я не можу вам допомогти. Я не та людина, якої ви зараз боїтеся.
— І кого ж я боюся?
— Себе.
— Хто дав вам право стверджувати це?
— Ви.
— Добре, продовжуйте.
— Ви справді хочете слухати далі?
— Продовжуйте.
— Я думаю, вам боляче, що ви змусили мене страждати. Ви не хотіли б, щоб так сталося. Одначе дещо лякає вас іще дужче. Усвідомлення того, що я геть не страждав.
— Далі.
— Усвідомлення того, що я не з таких — не великодушний, а просто байдужий, — лякає вас, адже ви знаєте, що за такі історії як храм Стоддарда завжди треба розраховуватися, а ви бачите, що я нічим не поплатився. Ви здивувалися, що я взявся за ваше замовлення. Ви думаєте, моя згода потребувала мужності? Вам було потрібно значно більше мужності, щоб найняти мене. Бачте, ось що я думаю про храм Стоддарда. Я забув про нього. Ви — ні.
Вайненд розкрив кулаки, розслабивши пальці. Його плечі ледь опустилися, розслабившись. Він дуже просто сказав:
— Добре, це правда. Усе це.
Він знову випростався, наче погоджуючись з неминучим, наче його тіло свідомо стало вразливим.
— Я сподіваюся, ви розумієте, що у свій спосіб покарали мене, — сказав він.
— Так. І ви погодилися на це. Тож отримали те, чого хотіли. То ми поквиталися і можемо забути про храм Стоддарда?