— Я зміню свою думку і поставлю вам особисте запитання. Ви сказали, що готові відповісти на будь-яке.

— Я відповім.

— А вам завжди подобалося бути Говардом Рорком?

Рорк усміхнувся. Усмішка була здивована, ошелешена і мимоволі зверхня.

— Ви відповіли, — сказав Вайненд.

Він підвівся зі словами: «Завтра о дев'ятій» і простягнув руку.

Коли Рорк пішов, Вайненд і далі сидів за столом, усміхаючись. Він потягнувся рукою до однієї з пластикових кнопок — і завмер. Він розумів, що мусить повернутися до свого нормального тону, що не може розмовляти так, як останніх півгодини.

Він зрозумів, що дивного було у цій розмові: уперше в своєму житті він розмовляв з людиною, не намагаючись щось довести, натиснути, приховати, що йому завжди доводилося робити, розмовляючи з іншими людьми; він не відчував жодної настороженості, вона була зайва — він наче розмовляв із самим собою.

Вайненд натиснув кнопку виклику на селекторі та сказав секретарці:

— Доручіть архіву прислати мені все, що в них є на Говарда Рорка.

— Спробуй вгадати, — сказав Алва Скаррет, голосом, що благав, щоб його почали вмовляти поділитися інформацією.

Еллсворт Тухі нетерпляче відмахнувся від нього, не відводячи очей від паперів на столі:

— Іди собі, Алво. Я зайнятий.

— Ні, Еллсворте, це дуже цікаво. Справді, цікаво. Я знаю, що ти хотів би це знати.

Тухі підвів голову і глянув на Скаррета з ледь помітною нудьгою в кутиках очей, даючи зрозуміти, що його увага — це послуга; він протягнув із наголошеною терплячістю:

— Гаразд. Що там у тебе?

Скаррет не зауважив нічого образливого в поведінці Тухі. Він поводився з ним так уже близько року чи й довше. Скаррет спершу не помітив змін, а тепер було запізно ображатися — для них обох цей тон став звичним.

Скаррет усміхнувся, наче здібний учень, який виявив помилку в зошиті вчителя і очікує похвали за спостережливість.

— Еллсворте, твоє приватне ФБР дещо проґавило.

— Ти про що?

— Б'юсь об заклад, ти не знаєш, що робить Ґейл — а ти ж так любиш вихвалитися своєю обізнаністю.

— І чого я не знаю?

— Вгадай, хто сьогодні був у нього в кабінеті.

— Мій любий Алво, у мене немає часу на вікторини.

— Ти й за тисячу років не вгадаєш.

— Чудово, оскільки єдиний спосіб позбутися тебе — це зіграти у твоєму маріонетковому водевілі, я запитаю в тебе навпростець: хто ж був у кабінеті любого Ґейла сьогодні?

— Говард Рорк.

Тухі розвернувся до нього, забувши про стриманість, і недовірливо вигукнув:

— Ні!

— Так! — сказав Скаррет, гордий ефектом.

— Оце так! — зойкнув Тухі й вибухнув сміхом.

Скаррет невпевнено всміхнувся, готовий приєднатися до веселощів, хоч і не розумів причини радості.

— Так, це смішно. Але… чому це так смішно, Еллсворте?

— Ах, Алво, надто довго розповідати.

— Я вважав, це…

— Алво, чи в змозі ти оцінити видовище? Тобі не подобаються феєрверки? Якщо ти хочеш знати, чого очікувати, пригадай, що найжорстокіші — релігійні війни між сектами одного віросповідання і війни між братніми народами.

— Не зовсім розумію, про що ти.

— Любий, у мене послідовників, як бліх у собаки!

— Ну, я втішений, що так тебе розвеселив, але мені здалося, що це погано.

— Звісно, це погано. Але не для нас.

— Але послухай: ти ж знаєш, ми зі штанів вискакували, особливо ти, щоб довести, що Рорк — найгірший архітектор у місті, аж раптом його наймає наш бос — хіба це не бентежить?

— А, це!.. Ну, мабуть…

— Я втішений, що ти це розумієш.

— Що він робив у кабінеті містера Вайненда? Ідеться про замовлення?

— Цього я не знаю. Не можу з'ясувати. Ніхто не знає.

— Ти чув, щоб містер Вайненд планував щось будувати?

— Ні, а ти?

— Ні. Схоже, моє ФБР і справді не впоралося. Одначе кожен працює, як уміє.

— До речі, Еллсворте, у мене є одна думка. Одна думка, що може бути корисною для нас.

— Що за думка?

— Еллсворте, Ґейл останнім часом став нестерпним. — Скаррет сказав це урочисто, наче ділився великим відкриттям. Тухі мовчав, лише ледь усміхався. — Звісно, Еллсворте, ти це передбачав. І мав слушність. Ти завжди маєш слушність. Будь я проклятим, аби ж яміг второпати, що з ним коїться і чи пов'язано це з Домінік, чи з якимись іншими змінами в його житті, але щось із ним таки відбувається. Іноді на нього зненацька щось находить, і він читає кожен бісовий рядок кожного бісового номера газети і здіймає пекельний галас із найнікчемніших приводів. Він зарізав три моїх найкращих передовиці — а зі мною він ніколи так не чинив. І знаєш, що він мені сказав? Він сказав: «Материнство — це прекрасно, Алво, але, заради Бога, не пиши нісенітниць. Усьому є межа, навіть інтелектуальній аморальності». Якій ще аморальності? Я написав найсолодшу за всіх часів передовицю до Дня матері. Чесно, я навіть сам розчулився. І відколи це він почав патякати про аморальність? Ще якось він назвав Жуля Фауґлера любителем дешевих розпродажів, просто в обличчя, і викинув його статтю для недільного номера у смітник. Чудова стаття, між іншим, про робітничий театр. І це ж сам Жуль Фауґлер, наш найкращий автор! Не дивно, що в Ґейла не залишилося жодного друга. Вони ненавиділи його вибрики раніше, і тільки послухай, що вони кажуть зараз!

— Я чув про це.

— Еллсворте, він втрачає хватку. Я не знаю, що робив би без тебе і тієї чудової команди, що ти підібрав. Майже весь наш штат — це твої протеже, не враховуючи кількох старих священних корів, але вони в будь-якому разі вже виписуються. Ці молоді розумники допоможуть «Знамену» не потонути. Але Ґейл… Ти знаєш, минулого тижня він звільнив Дуайта Карсона. Думаю, це промовистий вчинок. Звісно, Дуайт став баластом і страшенним занудою, але він був першим із Ґейлових домашніх улюбленців, першим із тих хлопчиків, які продали йому душу. Тому, знаєш, мені навіть було приємно бачити Дуайта з нами — все було гаразд, усе нормально, спогад про найкращі дні Ґейла. Я завжди казав, що це запобіжний клапан для Ґейла. А коли він раптово відпустив Карсона — мені це не сподобалося, Еллсворте, зовсім не сподобалося.

— У чому річ, Алво? Ти розповідаєш мені новини чи випускаєш пару — пробач цю метафору — на моєму плечі?

— Гадаю, що так. Мені не подобається критикувати Ґейла, але я вже віддавна стримую свою злість. Але ось до чого я веду: цей Говард Рорк, що ти думаєш про його візит?

— Алво, я міг би написати про це книжку. Але зараз не час розводитися на цю тему.

— Ні, послухай, що ми знаємо про нього? Що він йолоп, дивак і дурень, добре, що ще? Він один із тих упертих дурнів, яких не змінять любов, гроші чи загроза під прицілом пістолета. Він іще гірший за Дуайта Карсона, гірший за всіх Ґейлових хатніх тваринок разом. Ну? Второпав? Що робить Ґейл, стикаючись із такою людиною?

— Одну з багатьох можливих речей.

— Лише одне, якщо я знаю Ґейла, а я його добре знаю. Ось чому я не втрачаю надії. Ось те, чого він давно потребував. Ковток своїх звичних ліків. Запобіжний клапан. Ґейл намагатиметься зламати цьому хлопцеві хребет — і це піде на користь Ґейлу. Найкращі ліки на світі. Це поверне його до нормального стану… Це лише моє припущення, Еллсворте, — він замовк на мить, не побачив жодного схвалення чи ентузіазму на обличчі Тухі й незграбно завершив:

— Ну, можливо, я помиляюся… Я не знаю… Можливо, це все пусте… Я лише подумав, це психологія…

— Усе правильно, Алво.

— Отже, ти думаєш, що станеться саме так?

— Можливо. Або все може бути набагато гірше, ніж можна собі уявити. Але для нас це вже не має значення. Тому що, розумієш, Алво, йдеться про «Знамено», а коли дійде до конфлікту між нами і нашим босом, ми можемо вже не боятися містера Ґейла Вайненда.

Коли прийшов посланець з архіву з товстими конвертами вирізок, Вайненд підвів очі та сказав:

— Так багато? Не знав, що він такий знаменитий.

— Це все стосовно суду зі Стоддардом, містере Вайненд.