— Він повинен залишатися моїм, — погодився Рорк. — Але в іншому сенсі. Ґейле, ти — власник цього будинку і всього іншого, що я будь-коли звів. Ти володієш кожним будинком, перед яким зупиняєшся і чуєш відповідь.

— Тобто?

— Коли чуєш відповідь на своє запитання. Коли відчуваєш присутність речі, якою захоплюєшся, ти чуєш одне слово: «так». Підтвердження, сприйняття, знак дозволу. І це «так» — більше, ніж відповідь одного предмета. Це наче «амінь» життю, землі, яка носить цей предмет, думці, що його створила, і твоїй власній здатності це побачити. Можливість сказати «так» або «ні» — це суть кожної власності. Це власність твого власного еґо. Навіть твоєї душі. Єдина основна функція душі — це акт оцінки. «Так» або «ні», «хочу» чи «не хочу». Ти не можеш сказати «так», не кажучи «я». Немає ствердження без того, хто стверджує. У цьому сенсі все, що ти обдаровуєш любов'ю, — твоє.

— У цьому сенсі ми поділяємо цю річ з іншими?

— Ні. Це не означає ділитися. Коли я слухаю улюблену симфонію, я сприймаю її інакше, ніж композитор. Його «так» відрізнялося від мого. Він не думав про моє сприйняття і його не враховував. Ця відповідь дуже особиста для кожної людини. Але віддаючись власним цілям, він дав мені найбільше переживання. Коли я проектую будинок, Ґейле, то дію сам, і ти ніколи не дізнаєшся, яким саме чином я ним володію. Але якщо ти сказав своє «амінь» моєму творінню — воно теж стало твоїм. І я радий, що воно твоє.

Вайненд усміхнено мовив:

— Мені подобається думати, що я володію долиною Монаднок, будинком Енрайта і хмарочосом Корда.

— І храмом Стоддарда, — сказала Домінік.

Вона уважно їх слухала і відчувала оніміння. Вайненд ніколи так не розмовляв із жодним своїм гостем; Рорк ніколи так не розмовляв із жодним своїм клієнтом.

Вона знала, що її німота згодом вибухне гнівом, протестом, обуренням; зараз в її голосі з'явилася лише різкість, що мала заперечити почуте щойно.

Здавалося, вона досягла мети. Вайненд через силу зронив лише одне слово:

— Так.

— Забудь про храм Стоддарда, Ґейле, — сказав Рорк. У його голосі пролунала така проста, безтурботна веселість, така легка безжурність, що жодна поважна аргументація не подіяла би краще.

— Добре, Говарде, — всміхнувся Вайненд.

Домінік зауважила, що Рорк звернув погляд на неї.

— Я не подякував вам, місіс Вайненд, за сприйняття мене як архітектора. Я знаю, що мене обрав містер Вайненд, але ви могли відмовитися від моїх послуг. Я хочу сказати вам, що радий цьому.

Вона подумала: «Я вірю в це, бо в це неможливо повірити, але сьогодні я сприймаю все, тому що дивлюся на нього».

І сказала з увічливою байдужістю:

— Але якщо припустити, що я могла відкинути проект вашого будинку, містере Рорк, чи не було б це свідченням моєї недолугості? — Домінік подумала, що немає значення, що вона скаже сьогодні.

Вайненд запитав:

— Говарде, оце «так» — якщо воно сказане, від нього можна відмовитися?

Вона хотіла розреготатися сердитим недовірливим сміхом. Питання поставив Вайненд; воно повинно було пролунати від неї. «Він повинен дивитися на мене, коли відповідає, — думала вона, — він повинен дивитися на мене».

— Жодним чином, — відповів Рорк, дивлячись на Вайненда.

— Стільки нісенітниць мелють про непостійність людини і швидкоплинність емоцій, — сказав Вайненд. — Я завжди думав, що почуття, які змінюються, просто ніколи не існували. Книжки, що сподобалися мені в шістнадцять років, подобаються мені й досі.

Увійшов дворецький, несучи на таці коктейлі. Тримаючи свій келих, Домінік дивилася, як Рорк бере свій. Вона думала: «Цієї миті він відчуває ніжку келиха пальцями, так само як я; у нас стільки спільного…». Вайненд стояв, тримаючи келих, і дивився на Рорка з недовірливим здивуванням, не так як господар, а як власник, який не йме віри, що запопав таку цінну річ… Домінік думала: «Я не божевільна. Я просто за крок до істерики, але все гаразд, я щось кажу, не знаю, що саме, але, мабуть, усе гаразд, бо вони слухають і відповідають, Ґейл усміхається, мабуть, я кажу щось доречне».

Вечерю подали, і вона слухняно підвелася; вона пішла до їдальні, наче зграбна тварина, яка обирає позу, прислухавшись до своїх інстинктів. Вона сиділа на чільному місці, між двома чоловіками, які розташувалися один навпроти одного. Вона дивилася на срібне приладдя в Роркових руках, на поліровану поверхню металу з ініціалами «ҐВ». Вона думала: «Я робила це так часто — я, вельмишановна місіс Ґейл Вайненд. Тут сиділи сенатори, судді, президенти страхових компаній праворуч від мене — я звикла до цієї ролі — ось чому Ґейл протягом стражденних років піднімався вгору, отримуючи право розважати за вечерею сенаторів і суддів, щоб дожити до цього вечора, коли його гостем буде Говард Рорк».

Вайненд говорив про газетний бізнес; він охоче обговорював це з Рорком, принагідно й вона докидала кілька речень, що здавалися їй необхідними.

Її голос лунав зі світлою невимушеністю; її відносило потоком, і вона не опиралася, будь-які особисті емоції, навіть біль або страх, здавалися недоречними. Вона подумала, якщо Вайненд зненацька скаже їй посеред розмови: «Ти з ним спала», вона відповість: «Так, Ґейле, атож». Але Вайненд рідко дивився в її бік, а коли й дивився, вона знала з виразу його обличчя, що її обличчя було нормальне.

Потім вони повернулися до вітальні, й вона подивилася на Рорка, який стояв біля вікна на тлі вогнів міста. Вона думала: «Ґейл збудував цей будинок як символ перемоги, щоб завжди бачити місто внизу — місто, в якому він нарешті керує. Але насправді він збудував його саме для Рорка, щоб той стояв біля вікна — гадаю, Ґейл сьогодні це розуміє». Рорк закривав своїм тілом кілометри міського краєвиду, залишаючи видимими навколо його силуету лише кілька цяток світла та кілька кубів освітленого скла. Рорк курив, і вона спостерігала, як його сигарета повільно переміщувалася чорним небом, як він підносив її до вуст, потім відводив руку, струшуючи попіл, і вона думала: «Це лише іскри з його сигарети, ці блискотливі цятки у просторі позаду нього».

Вона лагідно сказала:

— Ґейлові завжди подобалося дивитися на місто вночі. Він був закоханим у хмарочоси.

Вона зауважила, що вжила минулий час, і запитала себе: чому?

Вона не пригадувала, що говорила, коли вони повернулися до розмови про новий будинок. Вайненд приніс із кабінету ескізи, розклав їх на столі, й вони втрьох схилилися над ними. Рорк пояснював, указуючи олівцем на суворі геометричні сплетіння тонких чорних ліній на білих аркушах. Вона чула його голос, так близько, він щось пояснював. Вони не говорили про красу і велич, а про комірчини, сходові клітки, комори, ванні кімнати. Рорк запитав, чи подобається їй їхнє розташування. Вона думала, як дивно, що вони розмовляють про це, наче справді вірять, що вона житиме у цьому будинку.

Коли Рорк пішов, Вайненд запитав:

— Що ти про нього думаєш?

Вона відчувала, як щось злісне та небезпечне здіймається хвилею в душі, й відповіла, відчуваючи почасти страх, почасти свідомо провокуючи його:

— Він не нагадав тобі Дуайта Карсона?

— О, забудь про Дуайта Карсона!

Голос Вайненда, відкидаючи поважність, не визнаючи вини, пролунав точнісінько так, як голос, який нещодавно сказав: «Забудь про храм Стоддарда».

Секретарка із приймальні ошелешено витріщилася на шляхетного джентльмена, обличчя якого так часто бачила в газетах.

— Ґейл Вайненд, — назвався він, схиляючи голову. — Я хотів би побачитися з містером Рорком, якщо він не зайнятий. Якщо зайнятий, будь ласка, не заважайте йому. Я прийшов без попередження.

Вона й уявити не могла, що Вайненд може прийти до бюро без попередження і так поштиво просити про зустріч.

Вона повідомила про відвідувача. Рорк вийшов до приймальні, всміхаючись, наче у цьому візиті не було нічого незвичайного.

— Привіт, Ґейле. Заходь.

— Привіт, Говарде.

Він зайшов до кабінету вслід за Рорком. За широкими вікнами місто розчинялося в сутінках пізнього пообіддя; падав сніг; чорні крупинки знавісніло кружляли навпроти світла.